© [email protected] / depositphotos
Роберт Зелді
З початком повномасштабної війни Україна зіткнулася з низкою правових викликів, до яких існуюча система цивільного правосуддя виявилася неготовою. Кількість випадків дезертирства, самовільного залишення підрозділів та невиконання наказів командирів зросла в геометричній прогресії. З'явилися тисячі випадків воєнних злочинів, скоєних російськими окупантами. Тому в публічній сфері все частіше порушується питання: чи здатна нинішня система цивільного правосуддя забезпечити ефективне, справедливе та законне вирішення правових питань, спричинених війною? Тим часом у парламенті розглядається законопроект про військову поліцію, а дехто пропонує видати суддям, прокурорам та адвокатам піксель та погони. Посадовці Міністерства оборони пропагують необхідність створення військової юстиції. Але щоб вдумливо підійти до цього питання, необхідно розуміти, що таке військова юстиція, які функції вона виконує та як організовані такі системи в інших країнах.
Допомога ZN.UA
Військова юстиція — це сукупність установ та процедур, які здійснюють правосуддя щодо військовослужбовців у кримінальних та дисциплінарних справах. Міжнародне право дозволяє військову юстицію за умови, що вона відповідає стандартам прав людини.
Відомо, що військові справи розглядаються загальними судами. Спеціалізовані прокурори виконують функції процесуального керівництва в оборонному секторі, але самі не є військовослужбовцями та не мають відповідного досвіду. Розслідування, як правило, проводить Державне бюро розслідувань, мандат якого зосереджений на злочинах “білих комірців” серед державних службовців.
Все це створює проблеми: учасники процесу зазвичай не мають бойового чи загальновійськового досвіду та іноді не можуть адекватно оцінити обставини дій військовослужбовців; юристи стикаються з тим, що їхні запити ігноруються командирами; немає єдиної практики щодо меж дисциплінарного та кримінального. Деякі справи можуть взагалі не дійти до суду через інституційну інерцію чи внутрішньовідомчі умови. А в інших випадках, навпаки, фабрикуються розслідування, щоб покарати «неугодних» системі.
Влада командира
Водночас, у Збройних Силах України вже існують установи, які тією чи іншою мірою виконують правоохоронні та дисциплінарні функції. Дисциплінарна влада командира дозволяє застосовувати покарання за порушення встановленого законом порядку. Військова служба правоохоронних органів формально виконує функції запобігання та припинення правопорушень, юридичні служби військових частин уповноважені давати правову оцінку фактам порушень дисципліни та перевіряти відповідність наказів командирів законодавству, а у воєнний час також виконують функції юрисконсульта з питань «законів війни».
Крім того, під час війни в Міністерстві оборони було створено Центральне управління захисту прав військовослужбовців, а нещодавно парламент ухвалив у першому читанні законопроект про військового омбудсмена. Обидві інституції мають широкі повноваження щодо моніторингу, аналізу та надання рекомендацій щодо стану справ із захистом військовослужбовців.
Але більшість перелічених установ не мають незалежного статусу, діють у рамках ланцюга командування, а отже, позбавлені інституційної автономії, необхідної для протидії зловживанням. Наприклад, Військова служба правопорядку не тільки не має необхідних повноважень для застосування санкцій, але й діє під керівництвом Генерального штабу, що призводить до вибірковості у реагуванні – «свої» військовослужбовці завжди можуть уникнути покарання.
Звільнення солдатів під час війни: адвокат називає основні труднощі
Юридичні служби діють безпосередньо під керівництвом командирів і не мають примусових інструментів для забезпечення виконання своїх правових положень, а тому на прохання командира їх можна фактично виключити з дисциплінарних процесів, а на практиці вони в більшості випадків, як правило, зосереджені лише на економічних та адміністративних питаннях.
Все це робить ці органи радше декорацією, ніж ефективною опорою для правового захисту.
Натомість, принцип єдиноначальності, який лежить в основі військового управління, означає повну концентрацію влади в руках командира. Саме тому якість роботи в підрозділі, спрямованої на дотримання прав підлеглих та виконання ними свого військового обов'язку, повністю залежить від його особистого підходу та розуміння ролі правових механізмів – а також можливості зловживання цією владою. Водночас, цей принцип є історично невід'ємним елементом структури армії з часів римських легіонів і не може бути ліквідований без загрози руйнування керованості та бойової дисципліни.
Перегляд повноважень
Тому було б доцільно спочатку переглянути повноваження існуючих інституцій, щоб їхні дії мали реальний вплив на дисципліну та правопорядок, а не залишалися формальністю без практичних наслідків.
Саме тому першочерговим напрямком реформування військової юстиції має стати інституційне переосмислення та зміцнення правових механізмів у самій структурі Збройних Сил. Доцільно було б виділити юридичні служби та підрозділи захисту прав військовослужбовців в окрему інституцію, незалежну від командної вертикалі, яка мала б чітко визначені повноваження. До їхніх функцій має входити можливість проведення незалежних перевірок та розслідувань, ініціювання дисциплінарних проваджень, видання обов'язкових для виконання правових нормативних актів та контроль за їх виконанням.
Функцію моніторингу, аналізу та інспекції слід покласти на окремий орган — військового омбудсмена, який має бути незалежним не лише формально, а й кадрово: його апарат має формуватися без участі військовослужбовців, що перебувають на дійсній військовій службі, та, по можливості, поза межами державної служби.
Рекомендації цього органу повинні бути не лише обов'язковими для врахування під час розробки наказів та інструкцій, а й відображатися у відповідних звітах командування із зазначенням того, як ці рекомендації були враховані або чому вони були відхилені.
Процедурна автономія
Якщо Військову службу правоохоронних органів буде перетворено на повноцінну військову поліцію з оперативними та слідчими повноваженнями, вона має бути чітко відокремлена від інших органів управління та мати процесуальну автономію .
Його юрисдикція повинна поширюватися виключно на військовослужбовців, які перебувають на дійсній військовій службі, а не на військовозобов'язаних поза контекстом мобілізації чи призову.
Існування окремих військових прокурорів чи військових суддів не можна розглядати ізольовано – їхня доцільність залежить від загальної архітектури системи. Якщо розслідування правопорушень у військовому середовищі зосереджено в автономному органі, наприклад, у військовій поліції з оперативно-розшуковими повноваженнями, то необхідність окремої ланки військових прокурорів чи військових суддів втрачає сенс. У такій моделі ключова правова експертиза має бути зосереджена в слідчому органі, а не дублюватися в паралельних установах, що лише розпорошить ресурси та ускладнить координацію дій.
Для того, щоб правоохоронні органи належним чином враховували умови військової служби, немає потреби створювати окремі корпуси прокурорів чи суддів у формі. Жодні формальні ознаки — військове звання, вислуга років чи юридична освіта в системі оборони — не гарантують можливості адекватно оцінювати дії військовослужбовців у бойових ситуаціях. Як у справах про вбивства, де об'єктивну картину формують не медичні судді, а патологоанатомічні дослідження, так і у справах, пов'язаних з управлінням військами, має працювати військова експертиза. Її повинні надавати експерти, які мають реальний бойовий досвід та досвід командування підрозділом. Вимога щодо такого досвіду має бути чітко зафіксована та обов'язкова для всіх, хто бере участь у наданні експертних висновків у справах, пов'язаних з виконанням бойових наказів, управлінням підрозділом та прийняттям рішень у бойовій обстановці.
Водночас, не всі злочини у військовій сфері потребують спеціальної військової експертизи – наприклад, порушення, пов’язані з військовим майном чи фінансами, часто мають аналог у цивільному державному секторі та можуть розглядатися в загальних межах.
У більшості країн, де військові суди та військові прокурори існують як окремі інституції, це зумовлено історичним контекстом – зокрема, участю у бойових діях за межами національної території, що вимагало екстериторіальної юрисдикції. Саме цей контекст пояснює необхідність автономних механізмів військової юстиції, здатних діяти незалежно від цивільної юрисдикції.
В українських умовах така логіка наразі не є типовою, але можливі винятки. Як виняток, може бути виправданим створення спеціалізованого військового суду для певних категорій справ – наприклад, коли обвинуваченими є старші командири або коли предметом справи є обставини застосування бойового імунітету. Такий суд міг би мати обмежену юрисдикцію на всій території України лише на період дії воєнного стану, без інституційного дублювання системи правосуддя.
Іншим варіантом може бути створення військового суду з юрисдикцією за межами України — якщо Збройні Сили братимуть участь у міжнародних місіях або виконуватимуть функції на території інших держав, тимчасово під контролем українського військового командування. Такий підхід дозволяє зберегти логіку пропорційності та функціональної необхідності, не обтяжуючи правову систему надмірною спеціалізацією за звичайних умов.
Адвокат у пікселі
Окремо варто зупинитися на питанні військової адвокатури – ідеї, яка іноді обговорюється в публічних дискусіях, але вимагає категоричного застереження. Як показує практика, саме адвокат є ключовим каналом комунікації військовослужбовця із зовнішнім юридичним світом, і ефективність захисту критично залежить від його незалежності та довіри до нього. Запровадження військової адвокатури у формі закритої професійної корпорації у складі Міністерства оборони або з підпорядкуванням командуванню прямо суперечить самій концепції незалежної адвокатури.
Піксельний адвокат, підпорядкований військовому керівництву, вже не є адвокатом у класичному розумінні, а стає частиною структури, яка за належного правового захисту має бути об'єктом його професійного опору. Крім того, така модель неминуче створить конфлікт інтересів у дисциплінарному та кримінальному провадженнях, послаблюючи гарантії прав військовослужбовців. Військова адвокатура є не лише непотрібним дублюванням функцій, а й загрозою основним принципам правової допомоги.
