Щодня заряджається і не відчуває болю: історія ветерана з нейростимуляторами

Фото: instagram.com/mykhailo.damaskin/ Підпишіться на нас в Google додати зараз

Ще кілька років тому подібна історія могла б стати основою для фантастичного твору. Після важкого поранення Михайло Дамаскін півтора року був позбавлений можливості ходити. Сьогодні він активно тренується, бере участь у міжнародних змаганнях і навіть планує повернення до військової служби. Про особливості життя з двома нейростимуляторами, що вимагають щоденної зарядки, ветеран поділився з виданням Коротко про.

Електроди під’єднали до спинного мозку

Готуючись до цієї розмови, журналістка Коротко про вперше замислилася: невже кіборги вже серед нас?

– Насправді, я лише посміхаюся, коли мене називають кіборгом, – з усмішкою зазначає військовий Михайло Дамаскін.

Але за його жартами прихована історія про незламну силу людини, яка відмовилася здаватися перед обличчям свого діагнозу.

Михайлу Дамаскіну з Харкова, що має позивний “Мяус”, нині 29 років. Він служить у війську з 2019 року, був бійцем десантно-штурмових військ. На початку повномасштабного вторгнення, на Херсонщині, під час одного з бойових завдань, чоловік отримав серйозне поранення спини. Йому вдалося самостійно дістатися танка для евакуації. Однак вже у лікарні Кривого Рогу Михайло відчув, що втратив відчуття власного тіла: три кінцівки були паралізовані. Наступні півтора року він був нездатний ходити.

– Тому, коли лікарі запропонували встановити нейростимулятор, я негайно погодився, адже це був єдиний шанс, за який можна було вхопитися, – зізнається Коротко про Михайло Дамаскін. – Я страждав від нестерпного болю. Лікарі обіцяли, що нейростимулятор полегшить мої страждання. Але вони чесно попередили: ймовірність того, що система запрацює настільки ефективно, як зараз, складала близько одного відсотка.

У Михайла Дамаскіна вживлено два нейростимулятори. Фото: instagram.com/mykhailo.damaskin/

Результат перевершив очікування навіть самих медиків. Система, яка наразі вважається експериментальною, виявилася настільки успішною, що сьогодні Михайло не тільки ходить, але й активно займається спортом.

Встановлення цього медичного пристрою, вартість якого сягнула мільйон 200 тисяч гривень, відбулося під час хірургічного втручання.

– Мені зробили розріз на спині, і до спинного мозку та нервових закінчень були підведені необхідні кабелі, – розповідає Михайло. – Зараз у моєму організмі функціонують два нейростимулятори, вироблені в Україні та Сполучених Штатах: один керує роботою ніг, інший – тазових органів. У ділянці тазу під шкірою встановлено датчик. Через цей датчик та спеціальний пульт, який я маю, я заряджаю нейростимулятори. Це схоже на бездротову зарядку.

Заряду вистачає приблизно на 12 годин. Іноді цей час може бути довшим, або ж, навпаки, коротшим.

– Біг виснажує заряд батареї швидше, ніж підйом сходами, – ділиться Дамаскін. – Я досі не розумію причину цього.

Проте Михайло не обмежується повільними прогулянками. Він тренується, бере участь у міжнародних спортивних змаганнях, зокрема у бігу. На регіональних змаганнях «Ігри ветеранів» він здобув перше місце з кіберспорту та друге – з кросфіту.

З нейростимуляторами ветеран тренується, бере участь у міжнародних спортивних змаганнях, зокрема у бігу. Фото: instagram.com/mykhailo.damaskin/

Повне зникнення больових відчуттів

Без своєчасної нейростимуляції організм Михайла припиняє нормально функціонувати. Вперше він відчув це, коли вибіг з дому до магазину за улюбленим енергетиком. Він помилково розрахував, що заряду вистачить на дорогу туди й назад. В результаті він впав і зламав ногу, яка довго не загоювалася. На щастя, зарядний пристрій був при ньому. Прямо на місці падіння, на асфальті, він зміг трохи підзарядитися, аби вистачило сил дістатися додому.

– Вже три з половиною роки, відколи були встановлені нейростимулятори, я живу за чітким розкладом, і мені не потрібно ставити нагадування про зарядку, – пояснює ветеран. – Все відбувається автоматично. Навіть у вихідні, коли хочу довше поспати, я прокидаюся, щоб зарядити пристрої. За час зарядки я читаю книги або проводжу час у телефоні.

– Після імплантації медичного пристрою, чи відчули ви якісь зміни – фізичні, ментальні?

– Ні, я залишився тим самим Михайлом, – відповідає він. – Але я абсолютно нічого не відчуваю тілом. Гаряче, холодне, укол голки, поріз ножем – я не відчуваю цих подразників.

Уявіть собі: “Мяус” може спокійно тримати в руках металеву чашку з окропом або гарячу пательню. Він не відчуває болю. Звісно, опіки на шкірі все одно з’являться. Тому Михайло обережний з гарячими напоями. Те саме стосується і гарячого душу. Щоб перевірити температуру води, він підставляє під струмінь голову.

Наразі Михайло працює у сфері оборонної промисловості. Також він завершив навчання на 1-му курсі Києво-Могилянської академії за спеціальністю «політичне управління та адміністрування». У майбутньому він має намір займатися політикою. За його словами, він має певне уявлення про політичні процеси, адже раніше був радником міністра у справах ветеранів та речником Мінветеранів. Він прагне повернутися до політики, маючи необхідні знання, щоб здійснювати позитивні зміни у своїй країні.

І навіть катається на сноуборді. Фото: instagram.com/mykhailo.damaskin/

– А зараз мої плани включають повернення до лав збройних сил, – ділиться “Мяус”. – Завтра я вирушаю до Ізюма, щоб поспілкуватися з побратимами, оцінити ситуацію. Адже коли весь час перебуваєш у Києві, починаєш втрачати зв’язок із реальністю та відволікатися від війни. Я ж хочу бути в контексті подій, розуміти, що ефективно працює на фронті, а що – ні. Знаєте, війна тепер частина мене. Я бажаю повернутися, бо впевнений, що можу бути там корисним. Тим паче, що війна триває. А коли вона завершиться, я буду одним із перших, хто вийде з армії.

Рідні надають Михайлу всебічну підтримку. Чоловік уникає розмов про сім’ю, намагаючись захистити близьких якнайкраще. На початку повномасштабного вторгнення він вивіз свою родину з Харкова. Його дружина та діти (10-річний син і 3-річна донька) нині проживають на Прикарпатті.

– Я не знаю, як складеться моє життя завтра, і не маю довгострокових планів, – говорить він. – У мене було вчора, яке вже не повернути. А те, що буде завтра, може й не настати. У мене є лише сьогодні і цей конкретний момент, який я проживаю.

– Після всього, що вам довелося пережити, що б ви порадили військовим, які тільки починають свій шлях реабілітації?

– Не замикайтеся в собі, – радить ветеран Михайло Дамаскін. – Налагоджуйте спілкування. Спостерігайте за досвідом інших ветеранів, які вже пройшли цей шлях. Якщо вони змогли, то й ви зможете.