Шкільне «золото» через 27 років: чому історія боротьби відмінниці викликала суспільний резонанс
Фото: nus.org.ua (ілюстративне)
Серед сучасних важливих подій, дискусій та занепокоєнь українців несподівано зворушила історія жінки, яка через 22 роки після завершення навчання в школі домоглася визнання свого права на золоту медаль, а через 27 років нарешті отримала її. Суд, виконавча служба стали на бік Наталії Соколенко, їй змінили атестат і вручили найвищу шкільну відзнаку, попри те, що зараз вона вже не має чинності. Однак Наталія продовжує відстоювати справедливість у тому сенсі, як вона її бачить.
Чому це приватне питання набуло такого резонансу і що змушує людей триматися за минулі образи, досліджувала журналістка Коротко про.
Соціальний ліфт і протистояння на його шляху
У 1999 році Наталія Соколенко завершила загальноосвітню школу №3 у Кременчуці з відзнакою, але золоту медаль, на яку справедливо сподівалася, не отримала. Випускники того періоду та радянської школи зазначають, що це була типова ситуація, коли юна особа вперше стикалася з реаліями дорослого життя.
– Я закінчувала школу у 1994 році, – згадує киянка Надія Ясновенко. – На медалі претендували троє випускників з класу «А» та я з подругою з класу «Б». Районний відділ освіти вирішив, що п’ять медалей на одну школу – це занадто, і виділив чотири, моя подруга залишилася без нагороди. Її батьки були звичайними людьми, і лише завдяки моїй мамі, яка працювала у ЗМІ та знала, як звертатися до чиновників, Тетяна отримала відзнаку.
До певного часу золота чи срібна медалі були показником не стільки престижу, скільки соціального ліфту. «П’ятірка» на першому екзамені давала гарантовану можливість вступу до вишу, адже замість трьох можна було складати лише один вступний іспит. Люди пригадують, як обдарованих дітей навмисно «зрізали» четвірками у старших класах, а деякі «хорошисти» після закінчення середньої школи раптом ставали відмінниками. Значний вплив мав статус, фінансове становище та зв’язки батьків із дирекцією школи. Проте більшість сходиться на думці, що втрата відзнаки, хоч і завдавала розпачу та смутку, не зруйнувала життя самодостатнім особистостям і зрештою не мала вирішального значення.
– Я прожила 51 рік після випуску зі школи без медалі, на яку претендувала. Побудувала себе як професіонал і людина, маю чудових дітей та онуків. Багато разів організовувала зустрічі однокласників зі школою. З вдячністю згадую своїх вчителів – і тих, хто ставив мені «5», і ту вчительку, яка без причини поставила мені «4» з «могутньої російської мови»… Те, що сталося у Кременчуці, не є боротьбою за справедливість. Я це називаю – «немає чим зайнятися, та й бігала по судах», – написала в коментарях користувачка Facebook Любов Домаш.
Втім, є й ті, хто підтримує Наталію в її принциповій позиції.
– Прикро, що людина мусить боротися за свою золоту медаль. Їй би мали дякувати за високі навчальні результати, за внесок у рейтинг школи, за іміджеву складову… Так сумно від чергового знецінення людських досягнень, – написала мешканка Рівного Маріана Мальчик.
Судова виконавиця Наталія Захарченко переконує Наталію Соколенко та її адвоката, що суд не передбачив процедуру вручення. Фото: kg.ua
Щоб не просто так, а з урочистостями
Як саме втрата медалі вплинула на біографію Наталії Соколенко, чому вона звернулася до Крюківського районного суду Кременчука лише у 2021 році – невідомо. У розмові з журналістами жінка наполегливо уникає розповідей про те, як склалося її життя після школи. Кореспондентці Коротко про також вдалося зв’язатися з героїнею публікації Кременчуцької газети, але інтерв’ю з нею не вийшло. Наталія говорила люб’язно, трохи з гумором, трохи іронічно, дала зрозуміти, що спокійно ставиться до різниці в суспільній думці, але по суті нічого не відповіла. Всі коментарі та обговорення вона відкладала на “після того, як відбудеться головне”.
Не внесла ясності і сама справа, яку ми знайшли в базі реєстрів Опендатабот. Між сторонами не було суперечок, позов завершився мировою угодою з тодішньою директоркою гімназії. Навчальний заклад взяв на себе зобов’язання замовити передрук атестата про повну загальну середню освіту з відзнакою та нагородити Соколенко золотою медаллю «За особливі успіхи у навчанні».
Знову ж з невідомих причин зобов’язання не були виконані. Це сталося лише після звернення до виконавчої служби та за нового керівництва закладу. Медаль та атестат з позначкою про відзнаку директор та заступник директора гімназії принесли 20 серпня до кабінету судового виконавця. Тут і виникла суперечка, яка надала цій історії суспільного розголосу з відтінком скандалу.
Випускниця 1999 року відмовилася брати медаль. Вона вимагала, щоб відзнаку їй вручили в урочистій обстановці – як передбачає процедура. А процедура у судовому рішенні не згадувалася, це по-перше. По-друге, на державному рівні вона вже була скасована разом із самими медалями. Урочистості для випускників середніх шкіл, які традиційно проводяться у Кременчуці, є ініціативою мера міста. Таку ініціативу Наталія Соколенко хоче і для себе.
– У виконавчій службі склали акт про відмову скаржника отримувати документи і цей акт підписувати, – розповіли для Коротко про у гімназії. – У нас немає повноважень вимагати від мера проведення урочистого нагородження. В усній формі ми повідомили департамент освіти, звідти поставили до відома і міського голову.
– Я хочу, щоб Віталій – мер (Віталій Малецький) – зателефонував мені, і хай зі мною домовляється. Це все, що зараз я розумію, якою буде ситуація, – сказала нам Наталія Соколенко.
«Незакритий гештальт» та його наслідки
Ця дещо дивна у своїй унікальності історія приваблює, бо певною мірою стосується кожного з нас. У всіх нас є незабуті кривди, образи, болі, незавершені емоційні ситуації – те, що психологи називають терміном «незакритий гештальт». Чи варто чіплятися за минуле, навіть коли воно болить, але не має значення в сьогоденні?
– Усе залежить від індивідуального випадку. Комусь байдуже, чи дали якусь відзнаку, чи ні, бо життя і так склалося. Для когось ця відзнака була частиною системи цінностей. У кожного є своя система установок. Те, що в неї входить – важливе і цінне, навіть якщо інші вважають цей момент незначним, – каже кандидатка психологічних наук Ілона Рашковська.
Крім того, зазначає практикуючий психолог, перенесені, але не пережиті до кінця образи дуже негативно впливають на особистість. На внутрішній стан людини, її вчинки, стосунки.
– Якщо ми дивимося на світ крізь призму образ, то стаємо як соціально вразливими, так і соціально агресивними. Тому з такими речами треба працювати будь-яким законним шляхом. Комусь допоможе психолог, для інших уособленням справедливості може стати суд. Якщо якась образа заважає спокійно жити, цей стан треба долати. Бо інакше наростатиме внутрішній конфлікт, який людина не може вирішити лише силою волі.
Щодо великого проміжку часу, який іноді минає між кривдою та спробою її виправити, то і цьому є пояснення.
– У кожного в житті є кризові періоди, пов’язані або з певними подіями, або з підсвідомим бажанням оцінити себе як особистість, переглянути своє життя. З давньою кривдою можна довго жити, загнавши її в куток свідомості. Але щось стається, з’являється якийсь тригер, і старі емоції проривають дамбу. Внутрішній конфлікт трансформується у зовнішній.
Бажання Наталії Соколенко отримати те визнання, якого її позбавили 27 років тому, багато хто називає невиправданими амбіціями, а то й дають більш різку характеристику. Проте є й така точка зору:
– Урочисте вручення необхідне для пояснення освітянській спільноті драматичності/трагічності освітніх помилок чи порушень. І якщо справедливість восторжествувала – то важливо про це повідомити урочисто, бо таке трапляється рідко, – вважає доктор філософських наук, освітній експерт Сергій Клепко.
Золота медаль так і залишилася у виконавчій службі. Фото: kg.ua
З історії питання
Від чистого золота до «ЗВ»
Золоті та срібні медалі на території сучасної України вперше запровадили у 1828 році для випускників чоловічих гімназій за видатні успіхи та зразкову поведінку. З появою жіночих гімназій, у 1870 році, така відзнака поширилася і на дівчат.
Після подій 1917 року більшовики скасували медалі як «буржуазний пережиток». Проте у 1945 році до них повернулися. У 1945/1946 навчальному році і аж до 1953 року медалі карбували з чистого золота та срібла, потім ощадливо перейшли на мідно-нікелеві сплави з тонким дорогоцінним напиленням.
Проте не якість металу визначала цінність шкільної відзнаки. Медалісти отримували колосальні пільги при вступі до вишів. Їх зараховували в студенти за результатами співбесіди без складання іспитів або за результатом першого іспиту, складеного на «відмінно». Якщо пільговик отримував «добре» чи «задовільно», він допускався до решти екзаменів і при рівній кількості балів мав перевагу над звичайними абітурієнтами. Різниця між золотою та срібною медаллю полягала лише в тому, що при однакових шансах перевагу мали «золоті» медалісти.
Така практика перейшла у спадок від Радянського Союзу до незалежної України та існувала до 2008 року, коли остаточно запровадили зовнішнє незалежне оцінювання (ЗНО). Міністерство освіти скасувало медалі як «пропуск до вишів», відмінники навчання мусили складати тести на рівні з усіма випускниками. Залишилася в силі лише бонусна перевага при однаковій кількості балів.
Після ухвалення нового Закону «Про вищу освіту» у 2015 році медалі остаточно втратили своє практичне значення при вступі до вишів. Відзнаки враховували як додаткові бали тільки в закладах професійно-технічної освіти.
У середині лютого 2025 року набув чинності наказ МОН про повне скасування золотих і срібних медалей. Історія зробила коло: їх визнали «пережитком радянської епохи», непотрібною, витратною та ще й корупційною складовою, адже школи штучно «плодили» медалістів, щоб підвищувати свої рейтинги.
Зараз в освітніх базах відмінників навчання позначають кодом «ЗВ». Це означає, що вони отримали «Свідоцтво про здобуття повної загальної середньої освіти з відзнакою». Водночас за громадами залишається право виготовляти власні відзнаки для кращих учнів – грамоти, дипломи, медалі чи значки та запроваджувати ритуали їх вручення.
Джерело: kp.ua