Від Унівської лаври до Бахмута: реставратор повернувся з війни, аби берегти культурну спадщину

Фото: city-adm.lviv.ua Підпишіться на нас в Google додати зараз

До повномасштабної агресії мешканець Львівщини Микола Толочко займався реставрацією Свято-Успенської Унівської лаври – одного з найстаріших монастирських комплексів України. У 2022 році він обміняв реставраційні інструменти на зброю та вирушив добровольцем на фронт. Служив на Харківському напрямку, брав участь у боях під Бахмутом та Сіверськом, пережив втрату побратимів. Він зазначає, що цей досвід кардинально змінив його світогляд щодо часу, роботи та людських стосунків.

Сьогодні Микола знову працює з іконами, старовинними рамами, пам’ятками сакрального мистецтва, а також навчає цьому ремеслу майбутніх фахівців. Чому він розглядає свою діяльність не як бізнес, а як покликання, і навіщо Україні необхідний інститут збереження пам’яті – Микола розповів у інтерв’ю для програми Коротко про.

Реставрація дозволяє бачити речі не лише ззовні, а й зсередини – як вони створені та руйнуються

– Миколо, чому ви обрали реставрацію як життєвий шлях?

– Ще в шістнадцять років я прагнув стати художником. Через мистецтво мені відкрився цей світ. У 2005 році я вступив до коледжу імені Труша на спеціальність “Реставрація”. Реставрація надає зовсім інший погляд на речі: ти бачиш не лише їхню зовнішню оболонку, а й внутрішню структуру – як вони були створені, як старіють та руйнуються. Це захопило мене набагато глибше.

Приблизно на п’ятому курсі я усвідомив: бути одночасно повноцінним художником та реставратором неможливо. Це різні шляхи. Я відмовився від ідеї стати художником і повністю зосередився на реставрації.

Після закінчення навчання мене запросили працювати до реставраційної майстерні. Починав з ікон та пам’яток сакрального мистецтва, займався монтажем іконостасів. Перші серйозні проєкти з’явилися ще під час навчання в університеті.

На шостому курсі я брав участь у реставрації розписів церкви, що датується 1950-ми роками. Це цікавий період: за часів Радянського Союзу сакральне мистецтво перебувало під забороною, але люди все одно ним займалися та оберігали те, що мали.

– А як склалося так, що ви працювали над відновленням Свято-Успенської Унівської лаври? Наскільки я пам’ятаю, це один із найдавніших монастирських комплексів України.

– У 2010 році я вступив до Академії мистецтв, а через два роки здобув диплом магістра реставрації. Тоді ж ігумен Свято-Успенського монастиря – нині владика Теодор – запросив мене до Унівської лаври для відновлення музейної експозиції.

Перші два роки я займався інвентаризацією фондів, мешкав на території монастиря, консервував аварійні експонати. Це була дуже кропітка робота. А наприкінці 2012 року ми розпочали реставрацію самої лаврської церкви, і я став керівником робіт. До 2019 року ми завершили весь комплекс: від розписів до заміни даху, відновлення фасадів та аварійних ділянок. Сьогодні церква має зовсім інший вигляд. Для мене це був величезний досвід.

Паралельно я працював над об’єктами у Старому Самборі, Чернівцях, на Тернопільщині – по всій західній Україні. Майстерня розвивалася, і ближче до 2021 року ми вже планували нові проєкти та організаційні зміни.

В Україні величезна кількість пам’яток культури потребує реставрації. Фото: надано Миколою Толочком

“Під Сіверськом кожен день починався однаково: прокидаєшся і чекаєш на авіабомбу”

– У 2022 році ви пішли добровольцем на фронт. Як ви наважилися? На такий крок не кожен готовий піти, особливо сьогодні.

– У 2022 році я вступив до 125-ї бригади, 5-го батальйону, але на початку війни все було зовсім інакше. Нині війна виглядає по-іншому. Навіть 2024-й та 2025-й роки не схожі на теперішню ситуацію.

Зараз ти можеш перебувати за тридцять кілометрів від фронту – і тебе вже шукає дрон. Він з’являється будь-якої миті – і тебе просто не стає. Похорон став настільки частим явищем, що це сприймається як звичайна частина життя. Частіше зустрічаєшся з побратимами на цвинтарі, ніж із найкращими друзями у мирному житті.

Сьогодні навіть просто вийти на вулицю та подивитися в небо може стати останнім вчинком у твоєму житті. Будь-яке переміщення – це складність та ризик. Війна продовжує змінюватись і змінюватиметься надалі.

– Вас комісували з армії через поранення?

– Серйозних фізичних травм не було. Причина була психологічною, мене звільнили за станом здоров’я, і я повернувся до реставрації.

– Ви воювали на Харківщині, під Бахмутом, під Сіверськом… Це одні з найгарячіших ділянок…

– Найважче – бачити, як гинуть друзі та побратими. Ще хвилину тому людина була поруч, а за кілька секунд чи годин її вже немає. Особливо, коли ти сам є учасником цих подій.

На війні виникає особливий зв’язок між людьми, зовсім не схожий на той, що існує у мирному житті. Змінюються думки, спілкування. Ти розмовляєш з людьми максимально відкрито, і вони відгукуються тобі тим самим. Здається, що кожна розмова може бути останньою.

Під Сіверськом кожен день починався однаково: прокидаєшся і чекаєш на керовану авіабомбу. Вона прилітала майже за розкладом – вранці та ввечері. І ти щоразу думав: чи не влучить вона саме в тебе. Це постійне очікування надзвичайно сильно змінює психіку.

Коли починаєш виконувати свої завдання, наче забуваєш про все: про вибухи, обстріли. І робиш усе так, ніби востаннє. Будь-яку справу намагаєшся довести до логічного завершення.

Відбулася внутрішня трансформація. Навіть зараз, у мирному житті, я це відчуваю. Раніше у моїй роботі могло бути кілька об’єктів чи ікон одночасно. Нині – одна ікона, один об’єкт. Я не женуся за кількістю. Пріоритетом стали якість та досконалість. Це вже стає своєрідною філософією.

Микола Толочко за роботою. Скрин відео t.me/andriysadovyi/3629

“Ветеран ветерану довіряє більше, ніж рідним”

– Ви казали, що повернення до цивільного життя далося вам непросто. Допомогла робота?

– Так, допомогла. Багато хлопців, повернувшись з фронту, вже не можуть займатися тим самим, що й раніше. Процеси, що нагадують війну, їх ламають. Якщо людина копала окопи – вона не хоче більше нічого копати. Якщо працювала з документами – може відмовитися від цієї роботи. Ті процеси, що були присутні на війні, краще не повторювати у мирному житті.

– Щоб нічого не нагадувало про пережитий досвід?

– Так. Повністю позбутися спогадів неможливо, але люди намагаються змінити сферу діяльності. Багато хто починає створювати щось руками: ремонтувати, працювати з деревом, хоча раніше ніколи цим не займалися.

У Львові зараз функціонує багато ветеранських об’єднань, є ветеранський корпус. У нас також є своя група. Ми збираємося, спілкуємося, взаємодопомагаємося, разом щось робимо. Це дає можливість знову відчути себе частиною спільноти.

Ветеран з ветераном спілкується простіше і довіряє йому більше, ніж будь-кому іншому. Навіть більше, ніж найближчим, рідним людям. Ці зустрічі справді приносять користь.

З’явилися програми підтримки ветеранського бізнесу. Ми брали участь в одній з них – від міської ради та організації “Людина в біді”. Вони надають фінансування, допомагають у комунікації, повертають до соціального середовища. Це надзвичайно важливо.

– Ви теж подавалися на грант?

– На цей грант мене запросив побратим. Я подумав: якщо вийде – добре, якщо ні – значить, ні. Конкурс на грант був досить серйозний: лише близько 50 заявок, а мали пройти 25. Проводилося навчання з ведення бізнесу. Але я вже тоді розумів: те, чим я займаюся, важко назвати бізнесом. Це збереження історії та культури. По суті, це взагалі не бізнес. Скоріше, покликання. Тому концепція не зовсім збігалася з тим, що зазвичай мають на увазі під бізнесом.

Але я пройшов увесь шлях. Навіть на захист проєкту спочатку не хотів йти, думав відмовитись. Але прийшов – і посів п’яте місце з 50. Досить високий результат.

Більшість проєктів були класичними: кав’ярні, барбершопи, виробництво варення, олії – все, що орієнтоване на прибуток. А тут – збереження культурної спадщини. Як це назвати бізнесом? Мені важко.

Загалом цей напрямок швидше є збитковим, якщо говорити чесно. Вийти на прибуток тут непросто.

– Тобто для вас це насамперед покликання, історія про збереження спадщини?

– Так, робота для душі. Заради справи, заради спілкування, заради збереження цінностей. Але не заради прибутку. Тут взагалі важко вести мову про прибуток.

– Але хочеться вірити, що ви хоч щось заробляєте, і це допомагає вам жити.

– Ні, що ви. Це переважно витрати та збитки. Я витрачаю більше, ніж отримую. Я ще викладаю у коледжі імені Труша, на відділенні реставрації монументального живопису. У мене повна ставка. Але що таке сьогодні вісім тисяч гривень? На пальне я витрачаю більше, ніж отримую цією зарплатою.

Лише у Львівській області приблизно чотири тисячі пам’яток – роботи для реставраторів вистачає. Фото: надано Миколою Толочком

“Щоб відреставрувати все, що я маю, може не вистачити життя”

– А на що тоді жити? У вас є ще якась робота?

– Доводиться підробляти: будівництво, різні замовлення, де є можливість заробити. Але якщо справа, якою займаєшся, – для душі, вона вже не сприймається як джерело прибутку. Ти не ставиш собі за мету заробити, тут більше духовний аспект. Якщо поставити на чільне місце заробіток, це зруйнує саму концепцію.

Можливо, колись усе вийде на інший рівень і стане більш прибутковим. Але для цього має змінитися ставлення до самої сфери. Коли пояснюєш людині, що реставрація – це довго і дорого, і називаєш вартість, більшість вважає, що це занадто і не варте таких грошей.

Хоча, якщо людина привозить автомобіль у ремонт, і їй називають ціну чотири-п’ять тисяч доларів – вона платить. Це цінність, яка їй зрозуміла. Хоча там робота триває кілька днів чи тиждень. А реставрація – місяці.

Припустимо, вартість реставрації – тисяча доларів, а робота триває місяць. Витрати великі: матеріали, здоров’я, додаткові видатки. Виходить, працюєш практично у збиток. Це одна з головних проблем професії, хоча навчаєшся їй усе життя.

Якщо запитати у штучного інтелекту, скільки в Україні атестованих реставраторів, виявиться – до двохсот людей. А для такої церкви, як Святого Михайла (храм Святого Архістратига Михайла у Львові) чи Гарнізонного храму (Гарнізонний храм святих апостолів Петра та Павла у Львові, – Ред.) потрібно майже п’ятдесят фахівців.

– П’ятдесят на одну церкву?

– Так. Лише у Львівській області налічується до чотирьох тисяч пам’яток, і в кожній – ще безліч окремих об’єктів. Роботи дуже багато. Щоб просто провести інвентаризацію, визначити стан та проблематику, потрібно п’ять кваліфікованих спеціалістів щодня протягом десяти років. І це лише обстеження, не сама реставрація.

Колись існував інститут “Укрзахідреставрація” із двома тисячами співробітників, був і “Укрреставрація” у Києві. Можливо, “Укрзахідреставрація” ще існує формально, але як окрема структура її ліквідували за часів Януковича. Система зруйнувалася.

Зараз немає інституту, який би системно займався збереженням спадщини. Наше головне завдання – створити його. Поки що ми тільки на початку шляху, але, сподіваюся, згодом нам це вдасться.

– Це одна з ваших мрій?

– Не мрія. Це ціль.

– А які ще цілі чи мрії у вас є на найближчі роки?

– Подорожі та саморозвиток. Хочу об’їхати Африку на мотоциклі. Побудувати корабель і вирушити до Індонезії. Але це згодом. Ми вже робили подібне у 2016 році з другом: будували човни та ходили Дністром. На жаль, цей друг загинув під Бахмутом.

– Зараз через вашу майстерню проходять ікони, старовинні розписи. Чи є сьогодні попит на реставрацію?

– Попит є. Але до війни я інакше ставився до часу. Зараз кожен день може бути останнім – пріоритети змінилися. Сьогодні моя основна діяльність – викладання. Нині я допомагаю дипломникам. Моє завдання – щоб вони гідно підготувалися та добре представили свої проєкти.

Саму реставрацію я використовую насамперед для власних проєктів. Є експонати, які я відновлюю для себе, заради власного задоволення. Щоб відреставрувати все, що я маю, може не вистачити життя. Тому займаюся тим, що є поруч. Сторонні замовлення беру лише тоді, коли вони дійсно мені цікаві. Я маю окрему майстерню для особистих проєктів.

Майстерню Миколи Толочка, де дбайливо відновлюється культурна спадщина, відвідав мер Львова Андрій Садовий. Фото: city-adm.lviv.ua

– У вас є учні, послідовники?

– Так. Такі процеси поступово затягують людей.

– Для вас реставрація – це більше про історію, про віру? У чому її глибоке значення?

– Це філософія збереження. Якщо ти не віриш – у себе, в інших, у щось вище, – все втрачає сенс. Віра – один із ключів. Але не менш важливими є знання. Потрібно постійно вчитися.

– Для вас це і історія, і культурна спадщина, а чи взагалі ви віруюча людина?

– Я християнин. Але після всього, через що пройшов, деякі речі сприймаються інакше. Хоча, щоб бути реставратором, не обов’язково бути глибоко релігійною людиною. Тут важливіша професійна відданість.

Як у лікарів: вони лікують за принципом “не нашкодь”. У нас схожа філософія – зберегти автентичність пам’ятки, не завдати їй шкоди. Ці речі треба розрізняти.

Студенти Миколи та майбутні реставратори за роботою. Фото: надано Миколою Толочком

Джерело: kp.ua