Його міра волі була більшою, аніж у всіх діячів політики: вшановуючи пам’ять Семена Глузмана

Фото: hadashot.kiev.ua

Без звання заслуженого, без відзнак державних нагород… На офіційних вебсайтах уряду немає згадки про цю втрату, мовчить і Український інститут національної пам’яті. Він би сам не здивувався цьому і точно не засмутився б, можливо лише легка усмішка з’явилася б на обличчі. Семен Глузман покинув нас так, як і жив – осторонь офіційних церемоній та популярних лозунгів. Але небагато було в нашій історії особистостей, котрі б заслужили стільки шани і стільки вдячності від звичайної української спільноти. Прізвище Глузмана завжди асоціювалося з істиною та совістю, навіть якщо ці поняття були незручними і ризикованими. За що так поважали всесвітньо відомого захисника прав людини – у статті Коротко про.

«Більшого українця, ніж цей єврей, я не знаю»

З Семеном Фішелевичем автор цих рядків познайомилася особисто наприкінці 90-х. Він так легко погодився на розмову, що я навіть розгубилася. Людина-легенда, а тут: “приїжджайте в гості”. Вдруге здивувалася, опинившись біля звичайної «панельки» на Оболоні. Невелика квартира вражала простотою обстановки і величезною кількістю полиць із книгами. У цій квартирі лауреат багатьох міжнародних відзнак, член професійних організацій в Америці, Канаді, Великій Британії та Німеччині і провів своє життя, не маючи ні вілли хоча б у Кончі-Заспі, ні автівки, ні особистого офісу. За робочий кабінет слугувала невеличка кімната на першому поверсі дитячого відділення лікарні імені Павлова.

Семен Глузман у 1970 році. Фото: Виктор Некрасов

– У нього ніколи не було того, що робить існування заможним, – згадує віддана соратниця Семена Глузмана – правозахисниця Тетяна Яблонська. – Коли отримав нагороду в 10 000 доларів від американського посольства, а в кінці 90-х це були величезні гроші, все вклав у ремонт і обладнання корпусу для реабілітації психічно хворих, у створення студії для арттерапії. Все, що мав, він вкладав у розвиток медицини, у допомогу людям, у захист прав. До останнього дня морально і матеріально підтримував Ніну Марченко – матір свого закатованого приятеля Валерія Марченка, коли про неї забули всі, хто зараз демонстративно ходять у вишиванках і вигукують про свою українськість. Більшого українця, ніж цей єврей, я не знаю.

З Валерієм Марченком – публіцистом і правозахисником – Семен Глузман познайомився в таборі в Пермській області. Обидва були ув’язнені за антирадянську агітацію та пропаганду, поширення шкідливого для комуністичного режиму самвидаву та інші «провини» перед тоталітарною владою. Обидва і за ґратами чинили цьому режиму спротив так само, як тюремні товариші Іван Світличний, Євген Сверстюк, Левко Лук’яненко та інші.

Валерій Марченко помер після другого арешту і ув’язнення в тюремній лікарні в Ленінграді. У спогадах про друга Семен Глузман писав:

«Валеру заарештували. Коли суддя Зубець зачитав вирок, Валера, який насилу стояв на ногах і тримався за бар’єр, що відокремлював його від залу, іронічно промовив: «Занадто багато, можна було й менше, 10 років я не проживу». Під будівлею суду не було ні Драча, ні Павлички, ні Дзюби, ні інших таємних патріотів. Нікого, крім трьох євреїв, котрі близько знали і любили Валеру».

Валерій Марченко з матір’ю Ніною Марченко. Фото: з відкритих джерел

Спосіб боротьби з інакодумцями

У тому першому інтерв’ю з Семеном Фішелевичем ми, звичайно, говорили про «справу генерала Григоренка», яка коштувала психіатру семи років радянських таборів і, по суті, сформувала його долю як правозахисника. Не гарантую дослівність, але суть проблеми він пояснив так:

“Логіка комуністів зводилася до того, що якщо людині не подобається радянська влада, то вона не може бути нормальною, а отже, божевільна”.

Через справу Петра Григоренка молодий правозахисник Семен Глузман отримав 7 років таборів. Фото: Вікіпедія

Справою опального генерала Семен Глузман зайнявся за власним бажанням. Працюючи в Житомирській обласній психлікарні, він вже був тісно пов’язаний з дисидентами і отримав всі медичні документи через правозахисника Леоніда Плюща. На їх основі і була написана заочна психіатрична експертиза на користь Григоренка, яка потрапила в самвидав, здобула широкий резонанс за кордоном і спричинила галас в СРСР. У державі «нормальних людей» вперше відкрито заговорили про «каральну психіатрію» як інструмент боротьби з інакодумцями. “Це було страшніше, ніж суд і в’язниця. За судом ти, принаймні, знаєш свій термін. У закрите відділення психлікарні людину могли запроторити безстроково”.

Наукову та публіцистичну діяльність за цією темою Семен Глузман продовжував за ґратами – під час голодувань, у штрафних ізоляторах. Також передавав через друзів для публікації написані в неволі вірші та прозу. Міжнародна правозахисна організація Amnesty International проголосила 1978 рік роком Семена Глузмана. У статті «Безстрашні солдати довго не живуть», написаній у 2014 році, є такі рядки:

«Довгі роки після життя в політичному таборі вночі мене відвідував одноманітний кошмар: четверо охоронців забирають мене на етап, а я не встиг повідомити товаришам, де сховав рукописи, готові до відправки із зони».

Проти зловживань у психіатрії Глузману довелося боротися і в часи незалежності, коли він став виконавчим секретарем Асоціації психіатрів України, виконавчим директором Україно-американського бюро захисту прав людини, учасником і керівником багатьох інших проєктів. Фальшиві експертизи про недієздатність, насильницькі госпіталізації, фіктивні шлюби, інші шахрайські маніпуляції перетворилися на арсенал мисливців за квартирами людей, котрі не могли самі себе захистити. Щоб поставити перепони, Глузман ініціював розробку Закону «Про психіатричну допомогу».

А ще його невелика, але віддана команда правозахисників займалася долями простих громадян, які ставали жертвами судової несправедливості, міліцейського свавілля, долями самих міліціонерів, котрих ламала їхня ж система. Це епізоди, про які зараз згадують тільки журналісти, що працювали з цією командою правозахисників. Зокрема, і ваша кореспондентка.

Семен Глузман на зоні, кінець 70-х. Фото: hadashot.kiev.ua

Не корабель, а човен

З проголошенням незалежності, коли вчорашні дисиденти, полум’яні комуністи і активні комсомольці дружно кинулися ділити посади в політиці нової держави, Семен Глузман залишився осторонь. Ні, його не відкинули, його навіть умовляли лізти на цей перспективний корабель, але він вибрав свій човен, бо не терпів обман і лицемірство. Він не приєднувався до жодної з влад, не долучався до опозиції. Разом із сім’єю та друзями від усього серця виходив на Майдани, але не лукавив щодо післясмаку.

«Майдан вичерпав себе. Так сталося, що він переміг. Привівши до влади колишніх опозиційних політиків. Вправних майстрів підкилимної гри, брехливих адептів тієї ж Системи», – писав Глузман у травні 2014 року.

Він багато роздумував, писав і говорив про політику. Після кожних виборів вірив, що нова влада буде діяти на благо України, вірив, що може стати їй добрим порадником. А потім сильно розчаровувався і говорив про це.

«Ступінь моєї свободи набагато більша, ніж у політиків, президента і багатьох інших громадян України, – сказав Глузман в інтерв’ю вашій кореспондентці після написання гострокритичного листа Петру Порошенку влітку 2015 року. – Перед тим як писати цього листа, у мене були чергові, дуже страшні емоційні розчарування. Я зовсім не чекав, що Глузмана запросять в президентський палац. Навіть якщо б я кожен день писав такі листи, цього не сталося б. Але я розумів, що я повинен це зробити для себе, що не повинен мовчати…»

Наведемо ще кілька цитат з цього інтерв’ю:

Про політиків

“Моральні авторитети в політику не йдуть. Для будь-якої країни легкі або важкі компроміси при виборі політиків природні. Єдине, що в країнах, де є навчене і пильне громадянське суспільство, політики після поганих вчинків отримують по мізках. У нас – ні. Вони нас не бояться, і це погано”.

Про декомунізацію

“Я, як колишній в’язень, повинен радіти. Але я не радію. Закон про декомунізацію в XXI столітті – безглуздий закон. Мені не подобається, коли з мертвими борються тими ж методами, якими треба боротися з живими”.

Про патріотизм

“У мене були запрошення від чотирьох держсекретарів США, від принца Чарльза. Але якщо б я залишився там, я не зміг би розмовляти про людей, з якими зустрічався, дружив. Вони були б там не цікаві. Тому я завжди повертався і буду повертатися сюди. Якщо хочете, доглядачем на кладовищі”.

Про оптимізм

“Але я все ж оптиміст. І поясню чому. За сім років, котрі провів у брежнєвських таборах, я не зустрів там білоруса, узбека чи киргиза, представників багатьох інших народностей колишнього СРСР. Але я бачив, що серед тих, кого в СРСР карали за інакомислення, 40 відсотків складали українці. Не тому, що працювало КДБ, хоча воно відрізнялося в Україні особливою жорстокістю. Не знаю, звідки це береться – з повітря, із землі, але в нас є постійний фермент опору. Ось в нього я вірю”.