Вінниця вшановує пам’ять 15-річної поетеси Олександри Бурбело, яка пішла з життя через невиліковну генетичну хворобу. У місті з’явилася вулиця на її честь, а нещодавно — меморіальна дошка. Сім’я, яка пережила втрату, знову знайшла щастя, народивши сина.
У квартирі військовослужбовців Світлани Бевз та Сергія Бурбело із Вінниці знову лунає дитячий сміх. Син Максим став для них справжнім дивом, підтримкою та втіленням мрії про ще одну дитину. Але водночас він несе з собою і нескінченний страх, адже одного разу смерть уже забрала їхню дитину.
На початку вересня минають дні пам’яті поетеси Олександри Бурбело, яка назавжди залишиться юною – вона пішла з життя у 15 років через невиліковну генетичну хворобу – муковісцидоз.
Наприкінці літа у Вінниці встановили меморіальну дошку Саші Бурбело на вулиці, яка раніше була перейменована на її честь. Це вже друга така дошка, перша висить у школі, де вона навчалася. Про долю її творчої спадщини журналістці розповіли дід юної поетеси Володимир Бевз та мама Світлана.
Не встигла дописати роман та детектив
Четвер, 5 вересня 2013 року, розділив життя сім’ї на «до» та «після». Цей день став останнім на землі для 15-річної Саші Бурбело. До свого короткого, але насиченого життя Олександра встигла залишити значний слід: видала чотири збірки поезії та прози, написала близько тисячі робіт, провела безліч виставок фотографій, стала лауреатом понад 50 всеукраїнських та міжнародних конкурсів. Вона мала енциклопедичні знання з різних галузей, чудово малювала, організовувала конкурси та видавала рукописний журнал. Попри домашнє навчання через хворобу, Саша мала багато друзів.
Після її смерті вийшло ще вісім збірок її творів. Деякі з них залишилися незавершеними: фантастичний роман «Тутанхамон» та безіменний детектив. Їх Саша не встигла дописати.
Знаючи про хворобу, поспішала жити
Мама поетеси Світлана Бевз згадує, що донька почала писати вірші ще до того, як вивчила всі великі літери. Її поезія та проза зачаровували навіть відомих письменників та поетів. З Сашею листувався Всеволод Нестайко, який написав рецензію на її книгу. Також її творчість визнали Анатолій Подолинний та Галина Рибачук. Вже після смерті Олександру Бурбело, як виняток, прийняли до Спілки письменників, зробивши її наймолодшим членом. На її честь заснували літературну премію – одну з найвищих нагород для юних літераторів.
Рідні зазначають, що, знаючи про свою смертельну хворобу, Саша ніби поспішала жити. Те, що пам’ять про неї живе, полегшує їхню скорботу.
– Саша залишила свій слід у літературі, і пам’ять про неї має бути світлою, – каже Світлана Бевз. – Уся її творчість пронизана добром. Люди відчувають її світлу ауру.
Життєстверджуючі вірші та проза Саші, попри прогресуючу хворобу, спонукали її рідних дивитися в майбутнє з оптимізмом. Її рукописи зберігаються досі.
Братик народився в один місяць із Сашею
Сльози рідних почали висихати лише через два роки після смерті Саші. За цей час Володимир Бевз провів понад 350 творчих зустрічей на згадку про онучку. Наскрізні мотиви її творчості – історія України, видатні особистості та письменники.
Наступного року після смерті доньки її батьки, Світлана Бевз та Сергій Бурбело, пішли у військкомат. Вони служили в «Айдарі», а потім – у розвідці пілотами БпЛА, отримавши звання офіцерів. Сьогодні вони знову щасливі батьки.
На другу дитину, каже Світлана Бевз, наважувалися довго, хоч завжди хотіли. Пам’ятали біль втрати Саші та свій вік (їм обом за 50). Через спадкову хворобу Саші вони боялися ризикувати. Але на фронті пріоритети змінилися, і вони вирішили реалізувати свою мрію.
Про свої плани нікому не розповідали. Дідусь Володимир дізнався про народження онука вже по факту. Хлопчик народився того ж місяця, що й Саша: вона – 1 січня, він – 23-го.
Говорила жестами, коли сил на слова вже не вистачало
Понад десять років Саша все рідше сниться рідним. Раніше вона часто приходила у снах, і Володимир Бевз так само переживав за неї. Дівчинка росла хворобливою, і причина цього стала зрозумілою, коли у 4,5 роки лікарі підтвердили діагноз.
– Перші два роки після смерті Сашеньки навіть говорити не міг, сльози постійно душили, – згадує Володимир Якович. – А потім вирішив: раз Господь Бог залишив мене на цьому світі, треба зробити те, що Сашенька не встигла.
Володимир Якович наголошує, що Саша була особливою.
– У нас у всіх технічна освіта, крім бабусі. А Саша з дитинства знала: буде письменницею, – продовжує Володимир Бевз. – І додавала: “Упевнена, у мене вийде”. І вийшло ж. Хоча незрозуміло, звідки вона знала, що треба робити. Вона мала душу письменниці. Може, вона була нею у минулому житті… Зараз дослідники її творчості пишуть, що в ній також жив код українства.
Хвороба змусила Сашу жити на пігулках. Коли їй ставало погано, на питання рідних про самопочуття вона відповідала «все чудово», показуючи палець вгору, навіть коли не було сил говорити. Але ніколи не скаржилася.
У Вінниці також діє благодійна організація та волонтерський центр її імені. Пам’ять про Сашу Бурбело живе у її книгах, фотографіях, спогадах друзів та в умах дітей, які читають її твори.
Джерело: kp.ua