Лук’янівка від світанку до заходу сонця: від ранкового вигулу собак до ночівель у підземці

Фото: Pavlo Bahmut/Ukrinform/NurPhoto via Getty Images Підпишіться на нас в Google додати зараз

Кількість ракетних та дронових атак на цю локацію у Шевченківському районі Києва вже давно ніхто не рахує. За кількістю пошкоджених будівель навколо метро «Лук’янівська» частенько переважає кількість неушкоджених. Згорілий дотла легендарний ринок, обвуглений «Квадрат», фасади бізнес-центрів, забиті фанерою. Складається враження, що ворог відчуває до цього місця столиці якусь особливу, безглузду ненависть. Кияни навіть жартують із цього приводу: «Напевно, хтось із російських генералів у Лук’янівському СІЗО сидів, от і мститься тепер».

Журналіст Коротко про вирушив на Лук’янівку, щоб провести тут один день разом із тими, хто звик до цієї суворої реальності і, незважаючи ні на що, не втрачає почуття гумору.

06:00. Перші бігуни та собачники

Зустрічаємо жінку в домашньому халаті, що вигулює невеличкого собаку. У руках – термокухоль. Ольга, зітхаючи, повідомляє, що раніше тут був кавовий кіоск, і вона мала багаторічний ритуал: брати тут зранку першу чашку кави. Лоток тримався після перших обстрілів, там вилітали шибки, але він щоразу відроджувався. Цієї весни не витримав і зачинився остаточно. Тепер Ольга бере каву з дому. Дещо дивує, коли вона акуратно збирає в целофановий пакет продукти життєдіяльності своєї Бетті. Каже, розруха розрухою, а правила дотримуватися все одно треба.

Повз пробігає спортивного вигляду чоловік пенсійного віку. Вітається з Ольгою, перекидається з нею кількома словами і радіє, що ніч минула без прильотів і можна спокійно вийти на ранкову пробіжку. Ловимо себе на думці: цих людей точно зламати неможливо. Злякати – так, а от зламати… не дочекаєтесь!

07:00. Ранок починається з бройлера

Вже за годину район прокидається по-справжньому. Тут сходяться маршрути з кількох прилеглих житлових масивів, і люди, що поспішають на роботу, – це звичайна картина. Вся ця звична метушня розгортається на тлі сюрреалістичного похмурого куба колишніх торгових рядів і чорних очних ям вікон.

Стаціонарного ринку більше немає, а стихійний залишився. Пенсіонери розкладають свій нехитрий товар прямо на парапетах: хтось пучки домашньої зелені, хтось огірки та помідори зі свого городу (найкращий сезон!), хтось домашнє сало.

– Для нас, «стихійників», мало що змінилося, це стаціонарні точки позакривалися, – знизавши плечима, посміхається Валентина. Вона акуратно викладає на чисту клейонку тушку свійської птиці: – Свій покупець як був, так і є. Ми як їздили сюди щоранку, сподіваючись заробити копійку, так і їздимо, і цю справу продовжуватимемо.

Валентина щоранку привозить сюди із села у Броварському районі одного-двох бройлерів. Більше не бере – є ризик не продати. Свої 500–600 гривень на день заробляє, та й то добре.

– Все ж таки краще, ніж гола пенсія, за яку тільки комуналку сплатити та кілька разів у магазин за продуктами сходити, – зітхає жінка, поправляючи хустку. – Сиджу тут із 7-8-ї ранку і до 12-ї години. Швидко продаю своє та їду додому. Інакше жити не виходить. Діти є, але зарплати зараз – самі знаєте які, хто б їм самим допоміг? От і кручусь. А на все, що відбувається тут довкола, дивитись боляче, ці нелюди тут живого місця не залишили…

Стихійний ринок продовжує працювати, незважаючи на обстріли. Фото: Anne-Béatrice Clasmann

12:00. Опівдні: запах фрі на тлі згарища

Опівдні район остаточно накриває звична київська метушня. Потік людей із метро розмивається вулицею Юрія Іллєнка.

Руйнація тут стала елементом міського краєвиду. Згорілий «Сільпо» у «Квадраті», знищені аптеки та мережеві магазинчики створили для місцевих побутовий квест, коли купити звичайний набір продуктів чи банальний анальгін – тепер окрема операція. Через постійні обстріли дрібний бізнес все ж таки змінює райони дислокації. Стало помітно менше перукарень, салонів краси, приватних стоматологічних кабінетів, нотаріальних контор. Хто може – переїжджає. А все ж таки частина сервісів, орієнтована на свого постійного клієнта, залишається.

Але головний сюрреалізм Лук’янівки у деталях. Навпроти обвугленого скелета ТРЦ “Квадрат” стоїть найстаріший у столиці “Макдональдс”. Він якимось дивом пережив усі “прильоти” і сьогодні виглядає острівцем минулого мирного життя. Усередині звичний гамір, аншлаг біля кас, аромат смаженої картоплі фрі і повністю заповнені столики. Люди п’ють каву і обговорюють завершений ЧС з футболу за кілька метрів від місця, де ще недавно гасили масштабну пожежу.

Місцевий “Макдональдс” став символом життя району. Фото: Pavlo Bahmut/Ukrinform/NurPhoto via Getty Images

20:30. Вечір: «Балістика летить швидше, ніж ми бігаємо»

Коли сутінки згущуються, а вуличні ліхтарі засвічуються, Лук’янівка змінює настрій. Місцеві мешканці починають уважно вдивлятися в екрани смартфонів, вивчаючи повідомлення у моніторингових телеграм-каналах.

Біля входу в метро знайомимось із Наталею. У руках у неї та її восьмирічного сина об’ємні туристичні рюкзаки, з яких стирчать згорнуті каремати.

– Ми приблизно раз на 3 дні ходимо ночувати в метро, буває й частіше, залежить від попереджень. Якщо прогнозують обстріл Києва, щось прилетить і до нашого району, – спокійно, без натяку на драматизм розповідає Наталя. – Для цього я вже давно придбала каремат, спальник та зручну туристичну подушку. Такий же комплект і у сина. Як тільки бачимо у телеграм-каналах, що є попередження про ймовірний масований удар, то збираємося, не чекаючи на тривогу, і йдемо.

Наталя із сином намагається зайняти місце на станції заздалегідь. Головне – не бігти потім під звуками вибухів та роботи ППО.

– Мені від квартири до метро бігти 7 хвилин. Ще півтори хвилини на збори. Це довго, балістика на той час уже прилітає, – розкладає вона сувору математику виживання. – А якщо, як було минулого разу, атаки йдуть хвиля за хвилею, то в бік укриття бігти стає дуже ризиковано. Були вже випадки, коли люди гинули дорогою. Тож ми йдемо раніше.

Наталя живе на орендованій квартирі. Здавалося б, логіка підказує, що нерухомість у такому постійному епіцентрі прильотів має коштувати дешевше. Але київський ринок нерухомості має свої правила.

– Ми за свою «двушку» віддаємо 16 тисяч гривень на місяць плюс комунальні, – каже Наталя. – Розмовляла з господинею, щоб ціну знизили через такі ризики, а вона ні в яку. Каже: ринкова ціна… Якщо подивитися, що пропонують у цьому ж сегменті у нашому районі, то справді так воно і є. Хоча це дивно, нових мешканців у сусідніх квартирах не з’являється. Хто при своєму розумі приїде зараз сюди жити? Та я б давно вже теж переїхала, але у сина тут школа, і мені зручно, адже до роботи недалеко – дві зупинки на маршрутці. Через близькість роботи і винаймала тут житло ще до війни.

Каремат перетворився на звичний аксесуар побуту. Фото: Patryk Jaracz/SOPA Images/LightRocket via Getty Images

23:00. Ніч на граніті

До півночі станція «Лук’янівська» остаточно перетворюється на підземний спальний район. На гранітних плитах платформ розкладено десятки карематів, надувних матраців та дитячих пледів. Хоч би яким сирим і незатишним здавався підземний побут, до правила «двох стін» у квартирах тут ставляться з умовною довірою. Метро як укриттю кияни досі довіряють найбільше – лише тут вдається вимкнути тривожність та заглушити глибокий страх перед черговим “прильотом”. Хтось читає книжку при світлі екрана, хтось тихо шепочеться, діти засинають під шум поїздів, що поспішають на нічний відпочинок.

Лук’янівка зупиняється і завмирає ще до комендантської години. Завтра вранці вона знову прокинеться під стукіт коліс, люди вийдуть до зруйнованого «Квадрату», куплять у баби Валі домашнього бройлера і знову доведуть усьому світу: цей район, як і весь Київ, зламати неможливо.

Джерело: kp.ua