Його згадуватимуть в Україні

5 серпня 2026 року – п’ята річниця від дня загибелі Євгена Кириловича Марчука (1941-2021) 

Він не дожив пів року до повномасштабного вторгнення, і зараз немає сенсу вигадувати, що б міг говорити 80-річний генерал армії про Велику Вітчизняну війну українського народу за свого життя. Однак, перші 30 років незалежної України Марчук, безумовно, мав значний вплив на процеси, що відбувалися, і, незалежно від критики, це був реальний внесок у те, що навесні 2022-го Україна вистояла. 

Фото: Horim / Wikipedia

Розмірковувати про це стосовно людини, чий життєвий і кар’єрний шлях розпочався в СРСР, та ще й генерала КДБ, є не тільки складним, але й відповідальним завданням. Проте, такою була доля дуже багатьох українських діячів – перших депутатів, політичних журналістів, міністрів, президентів… Безгрішних серед них, звичайно, були, але їх було дуже небагато. Отже, не забуваючи цього, не будемо забувати й те, що ці люди, зокрема, Євген Марчук, реально зробили.  

Він був, як зараз кажуть, “медійною персоною” з першої п’ятірки. А як інакше за такого списку досягнень? Генерал Марчук був призначений першим головою СБУ (1991-1994), міністром оборони України (2003-2004), двічі обіймав посаду прем’єр-міністра, був народним депутатом від сумнозвісної партії СДПУ(о), хоча й вийшов з її фракції, кандидатом у президенти (1999), секретарем РНБО (1999-2003)… Про ці роки можна багато чого пригадати. Наприклад, про те, як президент Леонід Кучма усунув Євгена Марчука з посади прем’єр-міністра у травні 1996-го з унікальним поясненням: “за створення власного політичного іміджу”; або про захист півострова Тузла від російських претензій ще у 2003-му. Але хочеться зосередитися на чомусь одному, характерному, що вирізняло стиль і вдачу Марчука. 

Автору цього тексту довелося з журналістським завданням побувати в Криму навесні 1994 року. Сказати, що на українському півострові в ті дні було неспокійно – це нічого не сказати. Проросійський “президент” Юрій Мєшков робив усе, щоб якомога швидше відокремити Крим від України. Агресивно налаштовані пенсіонерки, яких журналісти називали “мохеровими беретами”, та псевдо “казаки” цілодобово мітингували під Верховною Радою Криму, де базувався і Мєшков. У Сімферополі, Севастополі, Ялті вже висаджувалися управлінські “десанти” з Москви. Уряд Криму очолив російський економіст Євгеній Сабуров…  

Євген Марчук тоді щойно очолив український уряд. А далі – все було “справою техніки”. Посаду президента Криму було скасовано через її “невідповідність Конституції України”. Повне заспокоєння на півострові було забезпечене спокійними та виваженими діями українських спецслужб. Марчук тоді тільки залишив посаду голови СБУ – отже, діяли його кадри. Мєшков подався до Москви, не пробувши “президентом” і двох місяців, Сабуров зробив те саме. Ех, якби ж через 20 років, у березні 2014-го, Україна діяла так само рішуче і професійно, багато що могло б скластися інакше. 

…Наприкінці свого політичного та життєвого шляху генерал Марчук представляв Україну на переговорах у Мінську (2018-2019). Про ті, здавалося б, нескінченні дипломатичні контакти з ворогом багато чого вже написано – найголовніше про те, що вони були безплідними. Але це не так. Великої війни (ми тепер це добре розуміємо) було не уникнути. І хто, як не генерал Марчук, з усім його досвідом, міг це розуміти і робити відповідні кроки? Отже, ми зосередимося на головному висновку: Україна в Мінську виграла час. Як саме цей час було використано – це вже інша розмова, але в лютому-березні 2022-го ЗСУ та загони тероборони не віддали ворогу столицю. 

Таким чином, Євген Кирилович Марчук по праву зайняв своє місце серед будівничих української держави. Україна його не забуде. 

Ігор НОВИЧЕНКО, Київ 

Фото з архіву Укрінформу

Перше фото: facebook.com/marchuk.yevgen

Джерело

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *