Іноді випадковий погляд на екран смартфона після групового селфі викликає легке заціпеніння та пекуче бажання негайно натиснути кнопку видалення. Ми дивимося на власне обличчя, яке здається нам дивно асиметричним, ніс занадто великим, а посмішка натягнутою, хоча всі, хто оточує в один голос, стверджують, що знімок вийшов чудовим. Цей феномен, що змушує навіть визнаних красенів сумніватися у своїй привабливості, має під собою строгу наукову базу, пов'язану з особливостями нашого сприйняття та роботи мозку.
Головний винуватець нашого невдоволення — звичайне дзеркало, яке щоранку показує нам відбиту версію реальності. За десятиліття життя ми настільки звикаємо до свого дзеркального двійника, що будь-яка спроба техніки показати нас справжніми, тобто такими, якими нас бачать інші, сприймається психікою як щось чужорідне та неправильне.
У психології це явище описується ефектом «знайомства з об'єктом», за яким людина підсвідомо віддає перевагу тому, що частіше бачить. Оскільки наші особи за своєю природою не мають ідеальної симетрії, при «перевороті» зображення в кадрі всі звичні нам особливості виявляються не на тих місцях: родимка переїжджає на іншу щоку, а лінія брів згинається в незвичний бік.
Мозок миттєво зчитує ці мінімальні відхилення як сигнал помилки, породжуючи почуття когнітивного дисонансу. Додатковим фактором виступає нерухомість кадру, адже в житті ми постійно перебуваємо в динаміці і наші мімічні нюанси згладжуються рухом, тоді як камера безжально фіксує застиглу мікросекунду, позбавлену чарівності живого спілкування.
Таким чином, ворожість до власних фото — це не ознака відсутності фотогенічності чи заниженої самооцінки, а лише протест нашої свідомості проти незвичного ракурсу, до якого звикли всі, окрім нас самих.