Отже, через боязкість нашу нехай кожен вибере: чи залишається він свідомим слугою брехні… чи настав час потруситися чесною людиною, гідною поваги і дітей своїх, і сучасників.
А. Солженіцин. “Жити не по брехні”. 1974
Шестикласник Юра Ліхтарьов 1 квітня сильно постраждав від дурного звичаю дурного дня дурнів – обманювати всіх і кожного. Ось він і вирішив, що якщо є день, коли всі всіх обманюють, то повинен бути день, коли всі всім говорять правду. Ідею зробити 2 квітня днем чесності, коли ні під яким приводом брехати не можна, він запропонував своїм однокласникам, і шостий клас «Б» цю ідею підтримав.
Жодна добра справа не залишається безкарною. За втілення в життя своєї прекрасної ідеї відважним шестикласникам довелося розплачуватися на повну. Не брехати хоча б раз на рік виявилося дуже непросто. Про це якраз і написано оповідання «Друге квітня». Переказувати його сюжет я не стану. Не хочу позбавляти тих, хто його ще не читав, задоволення особистого знайомства з одним із найкращих зразків прози письменника І. Звєрєва (1926-1966). Тим більше, що розповідь невелика і її легко відшукати в Інтернеті. Це мені відомо абсолютно точно. Кілька років тому я особисто відсканував, вичитав і виклав у Мережу книжку, в якій, окрім знаменитого «Другого квітня», було ще кілька оповідань, повістей та статей цього забутого нині письменника.
Дати життя І. Звєрєва говорять самі за себе. Він – з покоління, яким не встиг проїхатися танк війни. Діти 1925-1926 року народження на фронт вже не потрапили. Доля приготувала їм іншу долю.
Вони стали діяльною частиною радянського суспільства на той час, який пізніше назвуть «відлигою». Влада, яка безжально тягла країну до «світлого майбутнього», раптом втратила орієнтири і послабила свою мертву хватку. Почали дозволяти і те, і це. Дозволялося навіть таке своєдумність, про яке раніше й подумати було страшно.
До того ж після 12 квітня 1961 року вперше за багато років правдою виявилися слова, що колись необачно проголошені В. Маяковським: «У радянських власна гордість». Тяжка, а тим паче легка промисловість Країни Рад приводу для всесвітньої гордості ніколи не давали. Але радянською наукою та мистецтвом, як виявилося, ще цілком можна було пишатися. Весь світ знав Г. Уланову, весь світ довідався Ю. Гагаріна. Одна з оповідань І. Звєрєва, до речі, називалася «Всім летіти в космос».
Ю. Візбор, молодший із «відлигового» покоління, пізніше іронічно сформулював: «Зате ми робимо ракети, перекриваємо Єнісей, а також в області балету ми попереду всієї планети». Він уже мав привід для іронії. Але, розглядаючи кінохроніку та фотографії початку 1960-х, бачиш: у ті роки СРСР ще не відстав назавжди від розвинутих країн. Ще можна було зайняти належне місце у світовому співтоваристві. От тільки ще трохи напружися!
Зауважимо зі свого прекрасного далеко, що напружуватися цього разу слід було якраз не «простим людям». Вони вже віддали все, що могли. Те, що Радянська країна в ті роки стала світовою державою, на 99 відсотків було забезпечено їх згодом, їхніми муками та їхніми жертвами. Тепер справа була за великими начальниками. Рабська праця вже явно стала неефективною. Слід міняти систему управління, побудовану у минулі роки різного роду «ефективними менеджерами». Справа важка і жорстока, загрожує інфарктами та інсультами.
Тридцяти-або сорокарічні «хлопчаки», які мріють революціями, хай навіть і мирними, ці болячки ще не беруть до уваги. А ось стомлені життям та страхами найвищі партійні керівники 1960-х – дуже навіть. У них уже не було сил, а головне, бажання відмовлятися від «священних принципів», перестати, нарешті, брехати самим собі та керованому ним народу. Хоча правду говорити легко і приємно, як стверджував герой ще не читаного країною роману М. Булгакова.
Ні, мабуть, нелегко і, мабуть, неприємно – зрозуміли наприкінці влаштованого ними дня правди шестикласники. Однак необхідно – зробив висновок устами їхніх батьків І. Звєрєв. Інакше нинішнє покоління радянських людей не житиме, як обіцяли тодішні начальники, за комунізму.
Покоління І. Звєрєва ще цілком лояльно ставилося до цього слова. “Комунізм” був синонімом прекрасного майбутнього, яке, можливо, і не настане через двадцять років, але настане обов'язково. У якому всі будуть молоді (принаймні, душею), безумовно здорові, безумовно ситі та по можливості щасливі. Це світле майбутнє вже описав у своєму романі І. Єфремов. Про нього так жваво та цікаво розповідали брати Стругацькі. Тому в настання цього щасливого часу майже ніхто не сумнівався.
Зараз оптимістична проза І. Звєрєва навіть видається трохи наївною. Але докоряти автору за це не варто. Він чесно писав про те, що бачило, у що вірило, на що сподівалося його покоління. Він не кривив душею до своєї передчасної смерті. Виявляється, інфаркти траплялися і у «хлопчаків».
Рання смерть наприкінці «відлиги» звільнила письменника від нелегкого шляху розчарувань, песимізму та зрад. Усього цього з надлишком сьорбнули його однолітки, яких нині кличуть «шістдесятниками». У тому, що такий шлях йому було б гарантовано, зараз не сумніваєшся так само, як перші читачі Стругацьких не сумнівалися, що ми з вами житимемо у світлому, комуністичному, майбутньому.
Поза всяким сумнівом, конфліктів з начальством, яке вирішило залишити все, як було раніше, і навіть трохи «закрутити гайки», І. Звєрєв не уникнув би. Хоча б тому, що за паспортом літератор Ілля Звєрєв був Ізольд Юдович Замберг. Щоб з таким прізвищем, ім'ям, а тим паче по батькові просуватися радянською письменницькою стежкою, треба було бути людиною абсолютно безпринципною, дуже безсовісною і, по можливості, позбавленою будь-якого письменницького таланту. Жодним із цих «достоїнств» І. Звєрєв не мав. Тож він мав повторити шлях Йосипа Бродського, Наума Коржавіна чи Олександра Галича.
Або, злякавшись «страшного» закордону, де, як вважалося, російському письменнику життя немає, згасати, перетворитися на рядового радянського літературного працівника. Злегка фронуючого, але загалом, на рожен не лізучого.
І щороку день 2-го квітня ретельно виморює в настільному календарі…