Українсько-польські дебати не вщухають, тож пропоную поглянути на проблему з іншого кута. Перш за все, не варто спростовувати знищення цивільного польського населення – це був воєнний злочин, і це слід визнати. Друге – не можна порівнювати кількість жертв. Вбивство одного поляка чи українця через національність – це вже забагато. Немає виправдання для вбивств дітей та цивільних з жодного боку, і жодні цифри не можуть виправдати жодну зі сторін.
Якщо насильство було обопільним, а кількість жертв ми не порівнюємо, то слід шукати причини цього насильства. У польському публічному дискурсі українське насильство 1943 року часто подається як вихідна точка, після якої польські акції розглядаються як відповідь. Однак, цьому передували десятиліття державного тиску на корінну більшість, що й призвело до ескалації.
Землі, які обидва народи вважали своїми, як-от Волинь та Східна Галичина, були зоною справжнього переплетення двох народів. Проте, комуністична Польща в 1947 році виселила звідти понад 140 тис. українців у рамках операції “Вісла”. Це окремий злочин комуністичної Польщі, який значно рідше згадується у польській публічній пам’яті.
Волинь не була територією двох приблизно рівних національних спільнот. За польським переписом 1931 року, українці складали від двох третин до 70% населення, а частина польської присутності на селі була наслідком державного осадництва. Це була етнічно та історично українська земля з польською меншиною. Відповіддю польської держави на елементарні вимоги українців були політика пацифікації та радiкалiзація.
Слід вибудовувати послідовність причинно-наслідкових зв’язків, а не ту, що робить початком українське насильство, а польське – лише реакцією. Придушення прав корінного населення призвело до брутальних чисток, які викликали такі ж чистки з іншого боку. Кільце насильства замкнулося.
Спроби примирення вже мали місце в історії. Експеримент Юзевського був непоганою спробою, але він був згорнутий після смерті Пілсудського, коли перемогла лінія ендеків. Польща вийшла з проєкту порозуміння в односторонньому порядку.
Зараз знову потрібно шукати примирення, без якого нам, ймовірно, буде заблокований вступ до ЄС. Потрібно усвідомити, що спільна держава в епоху націоналізму була майже неможливою, і українці мали право виборювати власну державу. Їхня боротьба проти окупації, а не “за Волинь”, як думають поляки, була ключовою для здобуття державності.
Розмежування першопричин конфлікту та морального виправдання злочину – це єдиний чесний шлях до порозуміння. Це дозволяє визнати провину без втрати власної історичної суб’єктності. Варто повчитися у німців, які майстерно опрацьовують минуле (Vergangenheitsbewältigung). Вони визнають складність постатей, як-от Мартін Лютер, не замовчуючи його злочини, але й вшановуючи його вклад у реформацію та формування німецької мови.
Так само й щодо Бандери чи Шухевича – їхнє місце в історії зумовлене безкомпромісною боротьбою за державність проти тоталітарних імперій. Але це не означає, що суспільство має толерувати їхню відповідальність за трагедію польського цивільного населення. Вимога повного зречення цих фігур є замахом на саму ідею української збройної боротьби за незалежність.
Справжнє примирення буде можливим лише тоді, коли Польща прийме антиімперську та державотворчу суть українського націоналістичного руху, а Україна – засудить воєнні злочини, не боячись очорнити своїх героїв. Україна не повинна заперечувати злочини, вчинені українцями, щоб зберегти право на власну історію. Польща ж не повинна заперечувати українську боротьбу за державність, щоб зберегти пам’ять про польських жертв.
Україна може визнати злочини проти польського цивільного населення, але водночас має право вважати боротьбу українського визвольного руху за незалежність легітимною. Польща має право зберігати пам’ять про польських жертв, але водночас мусить визнати, що український національний рух виник з прагнення народу здобути власну державу, а не з “ненависті до поляків”. Ці твердження не суперечать одне одному, а артикуляція їх одночасно є ознакою зрілої історичної культури.