Чи є ще місце, де можна знайти нового таланта?
Уявіть: у ваш улюблений клуб приходить гравець, про якого ніхто раніше не чув, і ви мусите прийняти той факт, що тепер топового футболіста може замінити молодий талант. Саме це і можна вважати успіхом скаутингу. Але як у сучасному світі знайти справді перспективного виконавця? Чому в Україні це складно і навіщо “Шахтар” досі дивиться на Бразилію? OBOZ.UA розповідає про цей відкритий та водночас таємний світ, де ховається дуже багато дрібниць.
Скаутинг іде у минуле?
Ми глибоко занурилися у цифровий світ, де штучний інтелект посідає важливе місце в роботі буквально кожної людини. Британська ВВС пише, що в Англії процес скаутингу став одним із найбільш технологічних у сфері пошуку та відбору футболістів. Існують спеціальні платформи, які за цілком прийнятні для великих структур гроші надають масштабні дані про гравців віком від 13 до 21 року – такими користуються 60% клубів із європейських топ-ліг. У базі налічується 400 тисяч молодих футболістів на всіх континентах.
Наприклад, платформа Eyeball під час кожного матчу збирає 2 тисячі одиниць різноманітних даних, починаючи з етапу аматорських клубів та елітних академій. Аналітики мають можливість переглянути деталі буквально за пошуком “знайдіть мені нового Агуеро”: від точності довгих передач до повернень у захист і середньої швидкості під пресингом. Ще одна платформа – Delphlyx – зазначає, що для них родовищем талантів стала Західна Африка, де вони ведуть статистику близько 6 тисяч футболістів ще з 14 років. На повноліття молодий гравець вже має своє велике портфоліо і може пропонувати його окремим клубам. Проблема в тому, що скаути зазвичай зосереджуються на найбільших містах Африки. Відшукати Салаха, Мармуша чи Осімхена було нескладно, вони з великих міст. А от вивести на п’єдестал Мане, Кудуса, Осоріо, Франкуліно, Діоманде та десятки інших було складніше, адже вони буквально пробивалися з найвіддаленіших куточків. Але чи стало це насправді легко?
Прихованих діамантів у футболі більше не буде. Але тільки у Європі
Сьогодні знайти молодого таланта у Європі можна, не встаючи з власного крісла, з кавою на столі та в капцях. Наприклад, в АПЛ процес скаутингу дуже технологічний: це традиційна робота в полі, поєднана з дедалі доступнішими відеоматеріалами, аналітикою даних та, безумовно, штучним інтелектом. Це дозволяє клубам Прем’єр-ліги тримати в полі зору велику кількість потенційних талантів. Завдяки цьому футболісти з далеких країн все швидше потрапляють у топові команди, маючи мінімум ігор за рідний клуб. Далі на них чекає різна доля: дехто лишається глибоко в запасі або йде в оренду шукати ще досвіду. Але підписати контракт з умовним “Челсі” або “Реалом” стало набагато простіше.
Топові ліги Європи дивляться і на національні чемпіонати, бо там заховалося багато талантів. Згадайте історію Джеймі Варді. А футбольну систему Парижа взагалі називають резервуаром прихованих талантів. Унікальна побудова національних і молодіжних ліг на континенті дозволяє перейти з аматорів до професійних академій за один рік і стати перспективним, а далі дістатися першої команди.
Люди більше не потрібні?
Ще й як потрібні! Машина може відшукати вам спортсмена за всіма потрібними параметрами, як у симуляторі. Але реальне життя складніше, недостатньо просто відповідати цифрам. Статистика й ігрові дані надають інструмент, на який можна спиратися, але він далеко не основний. Звідси ми переходимо в площину спортивної особистості – бо потрібно знати про культурне середовище гравця, його сімейні обставини, характер та персональні особливості.
Та люди потрібні не тільки для психології. Топові європейські ліги почали звертати все більше уваги на країни, де ринок скаутингу погано розвинений і там є кого брати – Узбекистан, Японія, Азербайджан, Того, Буркіна-Фасо чи Бенін. Там ще не існує такого рівня цифровізації, попри те, що окремі ліги вкладають мільйони в розвиток власного футбольного простору. Тому, отримавши стоси документів, скаути збирають валізи й вирушають до нових для них ринків, куди вони без робочої потреби ніколи б не поїхали.
“Шахтар” – найуспішніший український приклад
Коли ми говоримо про скаутинг в Україні, то найперше на думку приходить “Шахтар”. Ця команда настільки асоціюється з бразильцями, що побачити у їх складі іноземця з іншої країни буває складно. Селекційна стратегія донецького клубу щільно побудована навколо латиноамериканського ринку, вона базується на ігровій філософії та специфічних методах раннього пошуку. Архітектором такого напряму став Мірча Луческу – він казав, що опорну зону треба будувати на фактурних українських гравцях, які забезпечать фізичну боротьбу й дисципліну. А от атакувати мали молоді бразильці, чия природна техніка, дриблінг та імпровізація дозволяли зламувати насичений захист суперників.
Є і відчутний фінансовий аспект, адже “Шахтар” – це трамплін перед Європою. Навіть в умовах великої війни, бразильці продовжують сюди їхати, бо найкращих вже ведуть інші топові клуби світу. Європейці до країни з постійною небезпекою не їдуть, а бразильці ще й як, бо розуміють, що це швидкий старт із єврокубками. Крім того, значна частина латиноамериканських футболістів зростає у складних умовах, тому це дає їм значний фінансовий стрибок:
Бразильські гравці – це частина нашої ідентичності. “Шахтар” знають у всьому світі багато в чому завдяки їм, тому ми не маємо права зупинятися… Ми не продаємо комфорт, адже неможливо мати комфорт, коли в країні війна. Але ми продаємо їм фабрику кар’єри. Гравці усвідомлюють: перехід у “Шахтар” – це найкоротший шлях до топ-5 європейських ліг.
Сергій Палкін
Згадайте перехід Фернандіньо до “Манчестер Сіті”, Вілліана в “Челсі”, Алекса Тейшейри до “Ліверпуля” чи Фреда до МЮ. Це були продажі за солідні гроші, у поєднанні з коштовними українськими талантами. Так, пошуки за океаном не завжди можуть бути вдалі, але завдяки попереднім продажам донецький клуб збирає мільйони на новий скаутинг. З іншого боку, для Бразилії це проблема, бо забирають їх кращі активи. Тому клуби витискають із гравців максимум ще до того, як надійде пропозиція – це дозволить продати його дорожче та отримати власну вигоду. “Шахтар” у свою чергу має спиратися тільки на тих, хто дійсно має надати перевагу, зокрема на молодь, яка ще не провела повноцінний сезон, адже це прийнятні кілька мільйонів, а не величезні цифри. Так підписували Кевіна, Марлона, Аліссона, Егіналду, Еліаса чи Педріньйо.
Україна дає Європі приклад
Велика війна якісно змінила український ринок скаутингу, бо зробити як “Шахтар” можуть далеко не всі. Але наші команди тепер можуть не тільки спиратися на власну молодь, а й перебудовувати пошук іноземних талантів. Замість оцінки поточної статистики в дорослому футболі, українська селекційна школа сфокусувалася на прогнозуванні розвитку юніорів. Український досвід показав, що робота з родинами гравців ще до підписання контракту є не менш важливою, ніж аналіз їхніх ігрових даних.
Після повномасштабного вторгнення український скаутинг пережив велику кризу, але зміг продовжити роботу в умовах небезпеки та оновлених трансферних переговорів. Навіть без європейських гравців на розвиток, він працює (“Динамо” вдалося запросити футболіста аж із ПСЖ), хоч і не без скандалів з окремими компаніями. Рання селекція дозволяє перехоплювати гравців на рівні U-17 до того, як вони потрапляють на радари багатших грандів АПЛ чи Ла Ліги. А ще у нас вибудувався низькобюджетний скаутинг на нетипових ринках за мінімальні кошти. І це те, чому в нас варто повчитися Європі, коли нових футболістів підшуковують не за всі гроші світу.
Інформація підготовлена на основі матеріалів: www.obozrevatel.com