5-разова призерка Паралімпіади Олександра Кононова: Сережки Stop War одягну знову
Фото: Буды Мендеса/Getty Images
У царині великого спорту, де долі часто виблискують і гаснуть за один чотирирічний цикл, 35-річна Олександра Кононова лишається непохитною. За її спиною – півтора десятиліття у лавах національної команди, безліч підкорених трас і реноме одного з найбільш багатообіцяючих і обізнаних атлетів сьогодення.
Паралімпійські ігри-2026, що відбулися в Італії, стали черговим доказом її майстерності. Олександра проявила повну стабільність: у кожній дисципліні, де вона брала участь, спортсменка стабільно опинялася на п’єдесталі пошани.
У біатлонній програмі Кононова зібрала повний набір нагород. Все почалося з феєричної «золотої» звитяги у жіночому спринті. Далі була бронза у надскладній індивідуальній гонці, а в останній день змагань, 15 березня, Олександра поставила ефектну фінальну крапку, здобувши ще одну бронзову медаль у гонці переслідування (персьюті).
Не менш дивовижні її досягнення і в лижних перегонах. Скарбниця іменитої атлетки збагатилася сріблом у командній естафеті та бронзовою відзнакою у знурюючій особистій гонці на 20 км.
Про те, яка з п’яти медалей видалася найважчою, про повір’я та сережки, які арбітри змусили зняти, а також про щоденні тренування під звуки сирен – Олександра Кононова поділилася в інтерв’ю журналісту Коротко про.
Заважали російські символи, яких не повинно було бути
– Олександро, у вашому активі п’ять медалей. Що значать ці відзнаки Паралімпійських ігор для вас?
– Я дуже задоволена цим результатом!
– Яка з медалей далася найскладніше і чому?
– Крайня бронза у біатлоні далася дуже важко, я її просто “вирвала”! Я зробила дві хиби у кваліфікації та стартувала п’ятою з відставанням в 1 хвилину 12 секунд – дуже нервувала. Оскільки це дуже значна відстань від призового місця, але все ж таки мені вдалося це зробити, я рада.
– Кому чи чому присвячуєте свою перемогу?
– Своїй країні Україні – зараз війна, всім нелегко, всі ми трудимося заради своєї країни, заради родини, заради дітей України, яким найскрутніше. Я мати, у мене двоє дітей, які бажають, щоб війна завершилася, які живуть щодня у жаху, не розуміючи, за що їх вбивають.
– У якому настрої перебуваєте після отримання медалей?
– Настрій чудовий, бо я втілила свої задуми у біатлоні. Мені є чим пишатися, моїй країні є чим пишатися. Я повертаюся додому з медалями для своєї країни.
– Як вам організація змагань та умови проживання на турнірі?
– Все було добре. Все потрібне для відпочинку та перебування в селищі є. Заважають російські знаки розрізнення, яких не слід було бути.
– Які враження загалом?
– Я рада, що я тут. Що я є частиною цих змагань, і мені є чим хизуватися і що згадувати.
Переглянути цей допис в Instagram
Сережки Stop War довелося зняти
– Хто вас підтримував на Іграх, а хто вдома?
– На Іграх мене підтримував мій чоловік і тренер Заведєєв Анатолій, у мене є ще наставник зі стрільби – Прима Артем. Це люди, які допомагають мені долати цей шлях. Моя команда, голова Національного паралімпійського комітету спорту інвалідів Валерій Михайлович Сушкевич та його команда професіоналів, без яких перебування тут було б нереальним, які б’ються за нас щодня. Мої діти Адріана та Аделіна. Багато друзів та знайомих, без яких було б важко досягти такого результату.
– Як і в яких умовах ви готувалися до змагань? Як на підготовку впливали обстріли та тривоги?
– Готувалися у Західному реабілітаційно-спортивному центрі НКСІУ на своїй базі в Карпатах, а останній місяць – у Словенії, у Поклюці. І, звичайно, вдома. Тренуватися потрібно щодня, щоб утримувати себе у формі. Під тривоги та вибухи – це дуже скрутно. Постійно перебуваєш у напрузі та в переживанні за своє життя та життя дітей, доводиться спускатися у підвал посеред ночі, діти злякані, бояться, плачуть, ти намагаєшся їх підтримати, не спиш. І коли все більш-менш спокійно, йдеш знову на тренування, і так щодня, тому це дуже тяжко. До цього неможливо звикнути, та й не потрібно було б, якби не ці російські вбивці, які вторглися на нашу землю, бо їм так заманулося.
– Одним із найбільш обговорюваних моментів стало те, що вам зробили зауваження через сережки з написом Stop War. Як Міжнародний паралімпійський комітет аргументує своє зауваження?
– Сказали, що за регламентом не можна. Довелося їх зняти. Я дуже задоволена тим, що виступила в них, і якби була змога, то ще тисячу разів так зробила б. І я обов’язково їх ще одягну!
Сережки з написом організатори змусили зняти. Фото: Інстаграм Олександри Кононової
Хочу перепочити та зосередитися на дітях
– На вашу думку, чому у нас настільки успішна паралімпійська збірна, яка незмінно роками входить у топ? І водночас з кожним роком все слабша олімпійська збірна?
– Я скажу за нашу команду – ми багато працюємо, ми любимо те, чим ми займаємося, ми віримо в себе, в людей, які з нами, ми один механізм, який працює на результат і йде в одному напрямку. Про олімпійців нічого не можу сказати, бо не знаю їхньої роботи. Гадаю як спортсмен: вони також прагнуть гарного результату, також багато працюють, десь щось не виходить, ситуації різні.
– Як ви прийшли у спорт? З чого для вас починався парабіатлон?
– Прийшла я у спорт у 12 років, просто побачила, як тренуються хлопці та дівчата на лижоролерах. Мені захотілося спробувати, я прийшла на одне тренування, потім на друге, так і почала займатися, не пропускаючи заняття. У 2006 році потрапила до збірної, у 2007-му вже підписала контракт із командою, так і почалося моє життя спортсмена.
– Коли зрозуміли, що ви в цьому спорті всерйоз і надовго?
– Після Паралімпіади у Ванкувері у 2010 році я усвідомила, що це на дуже довгий час.
– Які завдання перед собою ставите на майбутнє?
– Наразі ніяких не ставлю, хочу перепочити та зосередитися на дітях, приділити їм увагу.
– Про що мрієте?
– Мрію, щоб завершилася війна і діти були щасливі, вільні, незалежні.