Фехтувальниця Анна Максименко – про гематому від мадярки, диспут з мамою про хореографію та «золото» Європи

Фото: iнстаграм Анни Максименко

Українські шпажистки вже три роки поспіль виявляються непереможними на юніорському чемпіонаті Європи. Квартет – Анна Максименко, Емілі Конрад, Аліна Дмитрук та Марія Середа – не дала жодного шансу суперникам, перемігши у фіналі норвежок з результатом 45:37. А для 18-річної львів’янки Анни Максименко цей чемпіонат став важливим також завдяки срібній нагороді в індивідуальних змаганнях. Однак, як зауважує сама спортсменка, прагнула більшого: «золото» двох попередніх юніорських ЧЄ у неї вже є, тому бажала ще одне. Про перебіг турніру та свій персональний шлях у фехтуванні Анна Максименко розповіла в інтерв’ю Коротко про.

З Угорщиною було особливо напружено

– Анно, вже третій рік поспіль ваша четвірка здобуває «золото» юніорського чемпіонату Європи з фехтування. Що для вас символізує це звершення?

– Вигравати три роки підряд на командному чемпіонаті Європи – це дивовижний результат. Він засвідчує інтенсивну працю кожної учасниці нашої команди, зусилля тренерів, а також здатність концентруватися і бути на доріжці єдиним цілим. Я безмежно вдячна усій команді, дуже її ціную. Попереду ще чемпіонат світу, і там теж хотілося б повторити минулорічний тріумф, підтвердити наше перше місце. Отже, продовжуємо працювати.

– На шляху до фіналу ви здолали  угорських, естонських, швейцарських атлеток, а у фіналі перемогли норвежок. З ким був найбільш важкий і захопливий двобій?

– Найбільш захопливим і важким, як на мене, для нас був двобій з Угорщиною. З самого старту відчувалася напруженість. Нам довго не вдавалось відірватись більше ніж на 1–2 уколи. І все ж таки нам вдалось збільшити різницю у рахунку на нашу користь і завершити справу перемогою.

– Чи святкували з подругами перемогу? І якщо так, то яким чином?

– На жаль, якось особливо відзначити не вийшло. Повечеряли разом – і все. Почали пакувати речі, оскільки вранці у нас вже був виліт додому.

– Вас у команді четверо дівчат… Які ви за вдачею? Як доповнюєте одна одну?

– Описати нас чотирьох досить непросто. Ми всі різні за характером. Але мені це імпонує у нашій команді – вона дуже багатогранна. Особисто я до кожної намагаюся знаходити власний підхід. Я вже добре їх розпізнала, знаю їхні реакції на те, що відбувається. Тому розумію, коли необхідно підтримати, що сказати і які слова підібрати.

Підтримка може проявлятися по-різному залежно від обставин, але головне, що вона присутня. Щодо настрою нашої команди, я б зазначила, що це легкість і радість. Можливо, навіть безтурботність. Це і є атмосфера нашої команди.

– Цей юніорський ЧЄ важливий для вас ще й особистим сріблом у фінальному поєдинку з Софією Просіною із Латвії. Ви задоволені саме таким результатом?

– Я вже третій рік поспіль опиняюся на п’єдесталі в індивідуальних змаганнях юніорського ЧЄ. Минулі двічі привозила золоті медалі, цього разу – срібну. Не можу нарікати на результат, він гідний. Але все ж таки мені трохи прикро, що я не дотиснула до кінця цей фінальний бій і зазнала поразки. Але не завжди все виходить так, як ми бажаємо.

– Вам цікавіше змагатися в індивідуальному розряді чи в командних змаганнях? Де більше емоцій?

– Я не можу якось розрізнити особисті та командні змагання в емоційному плані. Просто скажу, що у командних більше відчувається взаємодопомога та підтримка, тому що в тебе є команда, яка може тобі допомогти в критичний момент.

– Якщо підсумовувати юніорський ЧЄ, що можете сказати про перебіг турніру та власні результати? Усім задоволені?

– Перебіг цього ЧЄ був далеко не гладким. За день до змагань я вирішила потренуватися і, на жаль, під час першого ж бою сильно вивихнула ногу. Хоча перед індивідуальними стартами мені зафіксували ногу, і я розуміла, що все буде добре, психологічно залишалась перешкода – я боялася знову її травмувати. Але на турнірі це відчуття зникло. Також під час індивідуального турніру мене травмувала угорка: останнім уколом вона сильно вдарила мене по масці, і та притиснулася до правої брови та трохи подряпала її. З’явилася гематома, яка наступного дня стала досить помітною. Такий собі сюрприз для дівчини.

Дівчата в неймовірній українській четвірці різні, проте разом вони — єдине ціле. Фото: iнстаграм Анни Максименко

У дитинстві мама більше прагнула, щоб я займалася хореографією

– Ви є однією з найбільш титулованих спортсменок у своїй віковій категорії. Багато хто оцінює ваші перспективи максимально високо. Це вас надихає чи створює певний зайвий психологічний тягар?

– З психологічним тягарем я зіткнулася минулого року на чемпіонаті Європи, адже дуже хотіла мені підтвердити результат, відстояти свій титул, що у мене і вийшло. І після того ЧЄ я зробила висновки, і на цьому чемпіонаті я вже була більш врівноважена.

– До фехтування ви займалися народними танцями. Чи допомагає цей досвід? Можливо, робота ніг більш досконала, ніж у супротивниць?

– Не скажу, що це якось кардинально вплинуло на мою кар’єру. Єдине, що пригадую: мама не бажала, щоб я йшла з танців, відмовляла мене. У нас була сусідка, яка приятелювала з мамою і запевняла, що фехтування – це «чоловічий» вид спорту. Але я була категорично не згодна і хотіла довести зворотне – що я спроможна чогось досягти. І я це реалізувала (усміхається)!

– Ви тривалий час тренуєтеся і змагаєтеся в умовах війни. Як відбувається ваша підготовка зараз?

– Тренувальний процес відбувається як в Україні, так і за кордоном на різних зборах. Дуже багато часу я знаходжусь на змаганнях або десь у дорозі. Це, по правді кажучи, дуже важко. Відчуваю, як з кожним роком це все більше і більше наче виснажує енергію.

– Наскільки важлива для фехтування є психологія?

– Надзвичайно важлива, адже потрібно вміти адекватно реагувати і на поразки, і на перемоги. Я цьому навчена, тренери мені в цьому допомагають.

– Як ви налаштовуєтеся на відповідальні поєдинки? Чи відчуваєте перед ними хвилювання?

– Не має значення, важливий бій чи ні – перед кожним поєдинком я відчуваю хвилювання. Але це не щось негативне, це тримає мене в тонусі. Я ніби «на голках», не розслабляюся і таким чином готуюся до поєдинку.

– Про що мрієте?

– Мрію потрапити на Олімпійські ігри і привезти звідти нагороду. Це, мабуть, одна з моїх найзаповітніших мрій. І, звісно, мрію, щоб настав мир, завершилася війна і перестали гинути люди.

У свої 18 років Анна вже завоювала безліч медалей, але мріє про олімпійську. Фото: iнстаграм Анни Максименко