Фільм жахів «Залаштунки»: якщо довго вдивлятися в офісну порожнечу – вона почне вдивлятися в тебе

Фото: кадр з фільму

В українських кінотеатрах стартував трилер «Залаштунки» від A24, створений на основі однойменного інтернет-феномену. Кореспондент Коротко про ділиться враженнями від стрічки та досліджує разом із психологом причини популярності моторошного тренду.

Замкнений лабіринт відчаю

Людина опиняється у покинутому, порожньому офісному приміщенні. Старі, пожовклі шпалери, витертий килимовий покрив, низька, гнітюча стеля, мерехтливе люмінесцентне світло. Повсюдна тиша, жодної живої душі, подекуди розкидані або складені в купи меблі. Жодного вікна, але є двері, які ведуть до таких самих безлюдних і задушливих кімнат, наче створених за одним шаблоном. А потім приміщення – як у малюнках Ешера, порушуючи закони фізики, вивертаються набік, прямують вгору або раптово вниз. Як давно ви тут? Невідомо – немає ані дня, ані ночі. Як я сюди потрапив? Просто йшов у справах і раптом провалився, мимовільно притулився до стіни – і пройшов крізь. І більше нічого немає у світі, окрім жовтих шпалер і повторюваних кімнат. Це схоже на суцільний лабіринт, де можна блукати вічно, бо виходу просто не існує. Лише брудні стіни, темні закутки, нескінченні повороти та розгалуження, і відчуття тривоги – хто знає, яка небезпека ховається за наступною стіною. Або, що гірше: нічого не ховається.

Ймовірно, це і є безвихідь.

Або ж – популярний інтернет-феномен «Залаштунки» (The Backrooms), що з’явився приблизно у 2019 році. Його описують як гігантський простір, що знаходиться поза межами нашої реальності. Вважається, що сюди потрапляють багато людей, які з невідомих причин зникли безвісти. Тут час плине інакше, і подекуди у темних кутках чатують небезпечні сутності. Це може бути покинутий басейн, старі фабрики чи аеропорти, але найчастіше «Залаштунки» – це моторошний у своїй байдужості та безкінечності, застиглий у часі офісний простір.

Попри свою непривабливість і лякаючість, таке місце здобуло шалену популярність: шанувальники створили про це відеоігри, знімали ролики на YouTube, писали фанатські теорії, не оминули цю тему і кінематографісти.

Чому цей кошмар так полюбився інтернет-користувачам, ми ще поговоримо з психологом, а зараз – про фільм.

У фільмі герої стикаються з власними страхами, тому акторська гра тут відіграє вирішальну роль. Ренате Рейнсве у ролі психіатра. Кадр з фільму

Замкненість і повторюваність як життєвий вибір

Хто міг би краще зобразити художню картину про безвихідне блукання у просторі без виходу, ніж 20-річний ютубер, який здобув славу завдяки своєму веб-серіалу «Залаштунки»?

Вже перше відео Кейна Парсонса на цю тему стало вірусним, тож він продовжив знімати нові епізоди. Коли кількість серій сягнула 25, ними зацікавилися одразу кілька кінокомпаній, а сам Парсонс отримав пропозицію зайняти режисерське крісло і зняти повнометражний фільм на основі своїх відео. Більш того – для зйомок запросили доволі відомих акторів: Чіветеля Еджіофора («12 років рабства», «Життя Чака»), номінантку на найкращу актрису на всіх цьогорічних кінопреміях, включно з «Оскаром», Ренате Рейнсве («Сентиментальні цінності»), а в епізодах – Фінн Беннет (Ейріон Таргарієн у серіалі «Лицар семи королівств»), Лукіта Максвелл (зірка серіалу «Правдива терапія») та Марк Дюпласс (серіал «Ранкове шоу»).

В центрі сюжету – Кларк, чоловік середнього віку, який продає вживані меблі. Типовий невдаха: вивчився на архітектора – не зміг працювати за фахом, одружився – дружина вигнала його з його ж дому, відкрив магазин – клієнтів немає, а витрати зростають.

Щоб вирватися з цього кола безнадії, Кларк навіть звернувся до психотерапевтки Мері Кляйн, авторки популярних книг про те, як припинити рухатися звичним шляхом і розпочати нове життя. Втім, терапія просувається не надто добре, Кларк постійно прокручує свої невдачі та образи на дружину.

А тут ще й почали надходити якісь шалені рахунки за електрику. Досліджуючи можливі причини зростання витрат у магазині, Кларк раптом провалюється крізь стіну та опиняється у запорошеному офісному приміщенні – де нікого немає, лише безліч кімнат та поворотів, а ще явно десь причаїлося щось невловиме і зловісне.

На диво, Кларку вдалося повернутись назад, але це приміщення вже заволоділо ним зсередини. Він раз за разом навідується туди, намагаючись розгадати таємницю лабіринту. Навіть намалював план приміщень, які встиг оглянути, і поділився цим із психотерапевткою. Але та, звісно, йому не повірила.

Та коли Кларк не з’явився на черговий сеанс, а його магазин виявився покинутим, психотерапевтка вирішує йти за намальованим планом, щоб врятувати клієнта з іншої реальності, навіть не здогадуючись, які кошмари чекають на неї попереду і як вони переплетуться з її власними демонами.

Події розгортаються у 80-ті – така стилізація теж непогано працює на посилення страху. Кадр з фільму

Не такий простий, як здається

На перший погляд сюжет видається досить простим, чи мало ми бачили жахастиків про потрапляння в іншу реальність? Ось хоча б такий довгоочікуваний цього року «Сайлент Гілл. Повернення». То що ж відрізняє «Залаштунки» від інших? Моторошною атмосферою нас не здивуєш, та й сценарій місцями дає збій. А тим часом на Rotten Tomatoes рейтинг у фільму – 92% свіжості.

Перше – це популярність самого феномену «Залаштунків». На великому екрані це виглядає далеко не так невинно, як на моніторі – лабіринти затягують так, що залишається лише одна думка – аби вночі не наснилося. Зводиш з розуму від оптичних ілюзій архітектури, фізично відчуваєш задуху цих приміщень. Деякі сцени у форматі «знайденої та пошкодженої плівки» ще й підкреслюють «достовірність» того, що відбувається.

Ще одна відмінна риса – Кейн Парсонс не намагається налякати глядача (хоч і без цього не обходиться), його більше цікавить завдання звести з розуму і тихо зруйнувати наше відчуття реальності. Досягає він цього майстерно – навіть вихід з ТРЦ після сеансу починає здаватися пасткою.

І недаремно запросили відомих акторів, чия гра маскує недоліки сценарію та режисерської роботи. Хоч це Еджіофор, який зовсім не схожий на своїх колишніх емпатичних персонажів – а зараз злий торговець, який звинувачує весь світ у своїх невдачах. Хоч Ренате Рейнсве, чия героїня раз за разом переживає ще й свої дитячі травми. Свій внесок у тривожну атмосферу роблять і інші персонажі.

Ну і, звичайно, не може не вражати дебютна робота 20-річного режисера, який з підліткових відео стрибнув одразу до одного з найдивніших проєктів A24.

Є питання

Чим так приваблює та лякає феномен «Залаштунків»?

Розбираємося разом з психологинею та культурологинею Анною Давидовою.

– Кріпіпаста (а саме кріпіпастою є інтернет-феномен Backrooms: від англійського слова creepy – моторошний, та copypasta – текст, який копіюють і поширюють) – це сучасна варіація «лякалок» нашого дитинства: на кшталт історій про «труну на коліщатках» і «чорну-чорну руку», – вважає психологиня.

Вона підкреслює, що інтернет – вже давно породжує власні міфи. І процес створення цих міфів певним чином слугує для опрацювання наших страхів.

– Феномен Backrooms у цьому плані дуже показовий. Тисячі людей у мережі разом вигадували і дописували рівні цього світу, створювали класифікації монстрів, вигадували правила виживання. З погляду наративного психологічного підходу, людина зцілюється, коли переходить із ролі безпорадної жертви обставин (страху) у роль Автора чи Дослідника. І створюючи правила всесвіту Backrooms навколо архаїчного людського страху перед безвихідними просторами, інтернет-спільнота колективно його «приборкує».

– А чому нас лякають безвихідні простори?

– Кріпіпаста Backrooms – це осучаснений архетип Лабіринту. Можна сказати, що давньогрецький лабіринт Мінотавра перетворився на сучасний лабіринт офісних приміщень із люмінесцентними лампами. Страх загубитися у подібному просторі і зустріти за рогом чудовисько – архаїчний, буквально зашитий у нашій ДНК, просто інтернет дав йому нові декорації.

Простори на кшталт Backrooms називаються лімінальними: від латинського limen – «поріг». У психології та антропології цим терміном називають перехідні стани або місця. Лімінальний простір – це місце транзиту, переходу, яке існує лише для того, щоб виконувати свою функцію. І якщо його функціональність порушена, це викликає тривогу.

Наш мозок мислить функціонально. Офіс, торговий центр, вокзал, аеропорт мають бути повними людей. І коли ми бачимо подібні місця абсолютно порожніми, у стані «застиглого часу», виникає збій у сприйнятті. Мозок буквально кричить нам: «Тут щось не так!», – вмикаючи механізм тривоги.

Ця «майже нормальність» дезорієнтує. Нашій так званій внутрішній Дитині життєво необхідна передбачуваність, щоб почуватися в безпеці. В Backrooms немає вікон, немає годинників, немає орієнтирів. Це простір безжальної ізоляції, де ламаються звичні патерни, викликаючи екзистенційний жах перед невідомим.

– Чому ж ми ходимо в кіно на такі фільми, ночами переглядаємо подібні відео на Youtube, граємо в ігри?

– Порожній простір – це водночас ніби чисте полотно. Наративна психологія каже, що людина схильна додавати власні сенси туди, де їх немає. Порожнеча заворожує, бо запрошує нашу уяву стати співавтором історії та заглянути за поріг буденності. Ну і заразом подивитися в очі власному страху, що теж може бути корисним.

Порожні лабіринти похмурих офісних приміщень, де за рогом може чатувати небезпека, – створюють моторошний настрій. Кадр з фільму