«Зажинки»: перші зібрані з поля колоски відклали на різдвяний дідух Репортаж 13.07.2026 15:25 Укрінформ
На Житомирщині під час етнофестивалю «Житичі» відтворили давній хліборобський обряд
Етнофестиваль «Житичі» в селі Городське на Житомирщині проводиться вже понад 10 років. Він з’явився завдяки ентузіастам – учительці Інні Величко та власнику глиняної хати під солом’яним дахом Василю Романюку. Підтримують його волонтери та туристи. На етнофестивалі хтось згадує своє дитинство, комусь відгукуються спогадами молодість, коли жінки брали до рук серпи та йшли жати жито. Нині ж усі польові роботи виконуються технікою – від посіву до збору врожаю. Таке знаряддя праці, як серп, сучасні діти можуть побачити хіба що в краєзнавчому музеї.
Як висловлюють подяку ниві за щедрість, чому відганяють польових русалок і що роблять із першим вижатим колоссям, дізнайтеся в репортажі кореспондентки Укрінформу.
ЕТНОФЕСТИВАЛЬ З’ЯВИВСЯ ЗАВДЯКИ ПОКРИТТЮ БІЛЬШ ЯК СТОРІЧНОЇ ХАТИ
На порозі садиби «Поліська хата» у Городському гостей етнофестивалю «Житичі» зустрічає його організаторка Інна Величко. Вона – вчителька образотворчого мистецтва та уповноважена представниця Спілки сільського зеленого туризму в Житомирській області.
Інна Величко
– Оскільки я вчитель, то ми багато подорожували й малювали, – каже пані Інна. – Якось ми приїхали в Городське, і це місце нам дуже сподобалося, бо тут були дві хати – ось ця і он та, що руйнується. Власник тієї занедбаної хатинки досі не може визначити її вартість, а тим часом вона вже не підлягає відновленню. Натомість господар цієї, Василь Петрович Романюк, подарував нам її 17 років тому, аби ми відродили хату такою, якою вона була за часів його діда та прадіда. Тепер ми жартуємо, що в нас тут два пам’ятники – щедрості та жадібності.
Євдокія та Петро Романюки
Глиняній хаті під солом’яним дахом, що нині є однією з популярних туристичних локацій, близько 130 років. Її останні власники – Євдокія та Петро Романюки, фото яких досі там зберігають. Це так звана «довга хата», де під одним дахом розміщувалося все необхідне для людей: житлова кімната, сіни, комора, хлів для худоби.
– Хата вкрита житньою соломою, – додає жінка. – Жито служить 25 років, тому поступово доводиться перекривати дах. Саме завдяки цьому покриттю з’явився етнофестиваль «Житичі», який ми проводимо вже понад 10 років. Раніше ми запрошували волонтерів, аби вони жали жито. Щоправда, вони його трохи притоптували. Тепер нам збирають жито навчені люди, які роблять усе якісно та без втрат. Цей процес ми називаємо святом усвідомленої праці.
ЗБІР УРОЖАЮ – ЯК СВЯТО
Пані Інна згадує, що спочатку в її ідею вдихнути у старе помешкання нове життя мало хто вірив, і вона часто стикалася з нерозумінням. Натомість тепер, коли в садибі проводять екскурсії та різні свята, у неї з’явилося багато однодумців. Саме навколо хати і відбувається фестиваль.
На обійсті вже достигають яблука, бігають кури, а поруч квітне лавандова плантація, над якою гудуть бджоли. Трохи далі – золоте поле, де вже час жати жито.
Наші пращури розпочинали збір урожаю обрядом «Зажинки». Його сприймали не як рутинну працю, а вважали святом, тому на поле одягали найкращий одяг і йшли туди з піснями.
Учасники фестивалю, які відтворюють обряд, прочитали «Отче наш» і, взявши серпи та коси, рушили до ниви. Традиційно їй подякували за щедрість свіжоспеченою хлібиною на вишитому рушникові. Далі Інна Величко промовила: «Дай Боже зібрати врожай, до комори донести – без лиха, без дощу, без грому…». Потім жито скропили свяченою водою.
Після цього дівчата зв’язують на полі колоски. За давніми повір’ями, так відлякували польову русалку, яка заплутувала жито. Наші пращури діяли на випередження – самі це робили, аби збити її з пантелику, ніби на ниві вже побували її сестри.
Жінки беруть серпи й під спів зразкового фольклорного ансамблю «Джерельце» з Житомира починають жати. Перші зібрані колоски традиційно відкладають для виготовлення різдвяного дідуха. Далі на допомогу в поле виходять чоловіки з косами.
В якийсь момент чую знайому з дитинства мелодію. Брати Назар та Яромир грають на сопілках народну пісню «Зеленеє жито, зелене». До речі, Житомирщина стала другим домом для цих дітей, які евакуювалися з Дніпропетровської області.
Жінки зв’язують кожен сніп жита перевеслом (джгут зі скрученої соломи, – ред.) та з піснями несуть їх на обійстя. Далі його треба обмолотити, і вже соломою оновити частину стріхи старої хати.
Мандрики
Женці сідають обідати, а гостей фестивалю пригощають обрядовим печивом – мандриками.
Женці після зажинок
З ПІСНЯМИ, МОЛИТВАМИ ТА З ВДЯЧНІСТЮ ВОЇНАМ
– Що б наші пращури не робили, вони завжди підносили молитву до Господа. Просили, аби Він дав сили кинути зернину, щоб вона проросла, а потім – зібрати й зберегти врожай для прожитку на цілий рік, – каже отець Віталій Липський.
Отець Віталій Липський
За щедрий урожай жита теж дякують молитвою.
Олександр Вознюк
Керівник одного з місцевих агропідприємств Олександр Вознюк зазначає, що «Зажинки» – це також свято аграріїв. Його господарство обробляє близько 7 тисяч гектарів землі. Через холодні ночі жнива ще не розпочалися, але до збору врожаю господарство готове.
Надія Кравченко
Серед гостей помічаю бабусю в жовтому хустинці, яка щось жваво розповідає. Це 87-річна Надія Кравченко.
– Як раніше люди йшли на жнива, то з піснями, і з поля – теж. А ми малими були, то вибігали до воріт і виглядали своїх матерів, які їхали на возах, співаючи. Ой, скільки я того жита вижала й обмолотила… А зараз уже не можу, але тримаю 16 кроликів і трьох курей. Город теж у мене є, бо ж їх треба годувати, – ділиться жінка.
Ангеліна Нестерова
У перерві між виступами ансамблю «Джерельце» з гостями фестивалю спілкується його керівниця Ангеліна Нестерова.
– Ми знаємо колядки, щедрівки, веснянки. Та є ще великодні веснянки, троїцькі, русальні, купальські пісні. Щодо жнив, то там цілий пласт – і зажинкові, і жнивні, й обжинкові пісні. У наших предків музика, слово і дія завжди були поєднані. Пісні супроводжували життя людини від народження аж до смерті, – каже керівниця ансамблю.
Пані Ангеліна констатує, що традиції втрачаються і знецінюються, бо нині інші часи. Але попри все їх треба шанувати і берегти.
– Фестиваль має символічну назву «Житичі», бо ми будемо жити. Живемо в непередбачуваний час, бо не знаємо, що буде завтра. Але попри все треба жити з вдячністю тим, хто за нас зараз воює, і з пам’яттю про загиблих, – додає жінка.
В унісон цим словам моя знайома, яка приїхала на етнофестиваль зі своєю донькою-п’ятикласницею, каже, що такі події мають просвітницький характер. Змусити дитину читати чи дивитися відео про традиції складно, якщо в неї немає бажання. А от узяти її з собою на подібний фестиваль, аби вона сама все побачила, – значно дієвіший виховний метод.
Фото авторки
Фестиваль Культура Туризм Житомир Сільський туризм Зелений туризм Житомирщина Врожай