«Вона»: три історії родин морських піхотинців у документальній кінострічці Тетяни Станєвої 17.04.2026 10:04 Укрінформ Про те, як впродовж чотирьох років дружини оборонців очікують, займаються волонтерством, плекають дітей та переживають втрати
Нещодавно в Києві пройшов закритий показ документального кінофільму «Вона» від режисера Тетяни Станєвої. До офіційної презентації в Україні його вже показали в Болграді на Одещині, оскільки це розповідь про жінок, котрі там проживали на початку широкомасштабної російсько-української війни, і їхніх чоловіків – морських піхотинців із військової частини, що знаходиться в українській Бессарабії.
Місцем офіційної всесвітньої прем’єри фільму цього року 25 лютого стала столиця Болгарії – Софія, тому що він оповідає, зокрема, про українських болгар. Також кінофільм, який ще іменують щоденником дружин військових ЗСУ, презентували в Пловдиві.
До Києва завітали майже всі ключові герої стрічки, що демонструє поєднання тилового життя та служби українських оборонців, котрі чинять опір російській агресії. Тож Укрінформ переглянув документальну кінострічку «Вона» й поспілкувався з військовими та їхніми дружинами, щоб глибше зануритися в процес зйомок та моменти, які залишаються поза кадром.
АКЦЕНТ НА ЖІНКАХ УКРАЇНСЬКИХ ОБОРОНЦІВ
Режисерка Тетяна Станєва на київському показі
За понад чотири роки професійно створено десятки документальних кінострічок про широкомасштабну російсько-українську війну: «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова
(отримав премію «Оскар» у категорії «Найкращий повнометражний документальний фільм») і цього ж режисера «2000 метрів до Андріївки»; «Одного літа в Україні» Володимира Тихого; «Порцелянова війна» Брендана Белломо і Слави Леонтьєва; цикл кінофільмів про митців «Культура vs війна», ініційований асоціацією «Дивись українське!»; «Да Вінчі» Володимира Сидька; «Андрій Жованик. Світ як воля та уява» Сергія Дарійчука; «Куба & Аляска» Єгора Трояновського, та багато інших.
Стрічка «Вона» Тетяни Станєвої серед інших виділяється тематикою – тим, що концентрує увагу на бутті жінок та рідних українських оборонців, поки роками чоловіки боронять державу від ворожого вторгнення. А ще це фільм-спостереження за персонажами впродовж декількох років.
«Майже чотири роки я спостерігала за цією історією. І вона про кохання: дружин до військових; військових до своїх родин; всіх нас – до рідної землі. Про любов, яка долає страх і спонукає битися; яка змушує чекати та об’єднує нас усіх у допомозі армії», – коментує режисерка кінофільму «Вона» Тетяна Станєва, ініціаторка та організаторка Міжнародного етнографічного кінофестивалю «ОКО», котрий зародився в українській Бессарабії та тісно поєднав Україну й Болгарію.
Весілля Костянтина Карагеза з Христиною, 2022 р. Праворуч Олена і Дмитро Лисаки
Документальний фільм «Вона» розповідає про життя після 24 лютого 2022 року жінок різного віку: Ольги Атанасової, Олени Лисак і Ніни Биковської. Їх єднає те, що вони стали обраницями військових 88-го окремого батальйону морської піхоти Збройних сил України. Тож разом переживають за захисників, займаються волонтерством, долають психологічні складнощі та травми.
Насправді, у фільмі більше сюжетних ліній. Глядачі співчувають гагаузці Христині Карагез, котра втратила на війні свого чоловіка – Костянтина Карагеза, уродженця села Залізничне Болградського району. Творці кінострічки, зокрема, висвітлюють гуманітарну ініціативу «Буджак реліф», котра була створена в Україні у співпраці з турецькими партнерами, залученими за ініціативою «Союзу гагаузів України» для посилення гуманітарної підтримки південного регіону.
Знімальна команда фільму у Болграді: оператор-постановник Ян Лелюк, режисерка Тетяна Станєва, оператор і фотограф Олександр Барон, звукорежисер Едуард Слободянюк
«Я особисто щиро радію, що мій Болград і наш 88-й окремий батальйон морської піхоти у кадрі і в архіві нашої війни. В історичній памʼяті нашої країни є звитяги, супротив і боротьба мого Південного краю», – зазначає режисерка й додає, що кінофільм створений за підтримки Міністерства культури України.
Кожна з понад тисячі п’ятиста діб повномасштабного спротиву агресії РФ із безпрецедентним героїзмом українців різних етнічних груп та дуже болючими втратами часто наповнені, на жаль, і непорозуміннями між тими, хто постійно перебуває на передовій, та деякими людьми в тилу. Тетяна Станєва сподівається, що кінооповідь «Вона» зменшить прірву відчуження між військовими та цивільними.
Досвід тих та інших дуже різний, однак кожен живе у війні. І головне – зрозуміти одне одного, відчути стан того, хто поруч або на відстані. Тому що за відносним тиловим спокоєм, порівняно з гарячими точками фронту, може зачаїтися чиясь болюча раптово перервана вагітність або нервова перенапруга, котру неможливо подолати без допомоги лікарів та транквілізаторів.
«ТА СКІЛЬКИ Ж ЦЕ ТРИВАТИМЕ»: ІСТОРІЯ ОЛЕНИ І ДМИТРА
Режисерка Тетяна Станєва і оператор із Дніпра Іван Понамарьов на Покровському напрямку, 2025 р.
У кадрах документального фільму «Вона» – переважно цивільне життя. Моменти вихоплювали декілька років поспіль, починаючи з літа 2022-го: спершу у Болграді, де всіх героїнь застала повномасштабна російсько-українська війна, а згодом – у Житомирі, куди деяких персонажів кінорозповіді закинула доля.
Прохання документалістів знімати військових 88-го окремого батальйону морської піхоти задовольнили не відразу. Але режисерка Тетяна Станєва цілеспрямована та наполеглива у своєму прагненні реалізувати задум, тож дозвіл отримали. І один день зйомок на Покровському напрямку вже восени 2025 року додав унікальних кадрів із захисниками.
Олена Лисак і Тетяна Станєва
Одна з історій у фільмі – Олени Лисак, яка зараз перебуває у відпустці по догляду за дитиною. Меншому синові подружжя, чиїм першим словом стало «тато», зараз – понад півтора року. Старший вже навчається у другому класі, а на початку кінофільму глядачі бачать його ще в дошкільному віці.
«Продовжуємо підтримувати хлопців, наскільки це зараз можливо, – коментує Олена. – Чоловік продовжує служити, вже у званні майора. Ми терпляче чекаємо і віримо, що все буде добре: Діма повернеться, і ми разом будемо насолоджуватися спілкуванням із нашими дітьми».
Співрозмовниця додає: «Кожен момент фільму, котрий ми переглядаємо, – це для мене не просто «альбом спогадів». Кожну минулу подію я переживаю знову. Те, що всі бачили у фільмі, – це десь 7 % нашого реального життя, нашого болю та радощів».
Олена дякує долі, що чоловікові надали кількатижневу відпустку, тож родина мала можливість побути разом. Коли Дмитро на службі, якомога частіше намагаються спілкуватися через відеозв’язок – щоб хоч у такий спосіб сини бачили тата-військового.
Олена і Дмитро Лисаки на київському показі
«Коли народився молодший, Діма приїхав і одразу поїхав, – розповідає Олена. – Потім приїхав майже через шість місяців… Змиритися з такою тривалою відсутністю дуже складно. Навіть коли начебто остаточно вже до цього звикла, – однак, настає момент, коли обсідають думки: “Та скільки ж це триватиме?”, “Чому так живемо саме ми?”».
За ці роки в житті Олени був дуже складний період, коли вона втратила дитину на початку сьомого місяця вагітності. «Ми дуже чекали на доньку. Це була важка втрата», – говорить дружина оборонця.
В один голос Олена з чоловіком стверджують: «Наш батальйон – це наша сім’я. Разом із дітьми, з дружинами зустрічаємо свята зазвичай».
Олена та Дмитро разом приїхали вже на другий показ документального фільму «Вона»: спочатку був болгарський, наступний – український. Морський піхотинець Дмитро Лисак (за складом характеру йому більше до вподоби бути поза кадром) розповідає, що стрічка дає йому можливість побачити меншого сина в періоді, котрий він через війну пропустив: не мав змоги спостерігати за розвитком немовляти й особисто доглядати.
НОВА ФОРМА ДЛЯ НАРЕЧЕНОГО-ГРАНАТОМЕТНИКА У 2022 РОЦІ ТА ІНТЕНСИВ ДЛЯ МОБІЛІЗОВАНИХ
Тетяна Станєва, Сергій Биковський і його дружина Ніна
«Військовий побачить у цьому фільмі набагато більше, ніж цивільний. Тому що там є дуже багато специфічних моментів», – зауважує інший герой фільму, військовий психолог Сергій Биковський.
Приміром, у фільмі професійний гранатометник Костянтин Карагез одружується в новенькій формі. У перші місяці широкомасштабної російсько-української війни відшукати таку було майже нереально. Проте стараннями всього батальйону її доставили нареченому. Він був дуже щасливий.
Костянтин Карагез із своєю другою половиною – Христиною – в центрі
На жаль, 29-річний захисник із десантно-штурмової роти Костянтин Карагез, котрий пройшов військове навчання в Грузії, загинув внаслідок бойового зіткнення під час мінометного обстрілу в Херсонській області, біля Давидового Броду поряд із позицією «Орел», 19 жовтня 2022 року. Для нього, Дмитра Лисака та Сергія Биковського повномасштабна війна розпочалася у Вугледарі на Донеччині.
Дехто не надає значення цивільному авто на задньому плані у кадрі кінофільму «Вона», коли оператор працював в 88-му окремому батальйоні морської піхоти. А для військових відразу зрозуміло, що зйомка відбувалася не на передовій, а на другій лінії оборони.
«Наші хлопці емоції не показують. І достукатися до них дуже складно, – розповідає Сергій Биковський. – На дурні думки у морських піхотинців немає часу, тому що постійно чимось зайняті: готують техніку до виходу, заправляють, тренуються на стрільбах, на денних та нічних заняттях. Бійці просто валяться з ніг після цього всього, коли випадає 4-5 годин поспати».
Воєнний психолог Сергій Биковський
Пан Сергій – професійний військовий, у Збройних силах із 1988 року. Закінчив військове училище, військовий льотчик 3-го класу. Після розвалу Союзу написав рапорт і продовжив службу у Збройних силах України. Відслужив 14 років за цим фахом. За скороченням звільнився. Майже сім років працював журналістом. А у 2018-му пішов контрактником у морську піхоту.
Бійці 88-го окремого батальйону морської піхоти утримували п’ять місяців Чорноморське узбережжя; виконували бойові завдання на острові Зміїний, біля Чонгару та в Кринках. Були в інших гарячих точках. Штатна чисельність батальйону – 500 осіб.
Кожному глядачеві документального фільму «Вона» запам’ятовується мудрість військового психолога, котру він передає щойно мобілізованим чоловікам: як треба поводитися зі зброєю та ставитися до ворога, котрий напав на нашу незалежну державу. «Я гадки не мав, що цей мій інструктаж увійде у фільм, – коментує Сергій Биковський. –
Із щойно мобілізованих чоловіків, котрі потрапили до нас від ТЦК, мені й іншим командирам треба було тоді, як і щоразу, швидко зробити бійців морської піхоти. У документальний фільм «Вона» ввійшли кадри, як ми з ними проводили дуже інтенсивний курс підготовки, де пояснюємо, чому варто не боятися ворога. Не всі все витримують; однак ті, що доходять до кінця, воюють як леви!».
ДОКУМЕНТУВАТИ ЖИТТЯ ПІД ЧАС ВІЙНИ ТРЕБА ЩОДНЯ
Подружжя Биковських
Ніна Биковська за фахом вчитель початкових класів, нині працює в дитячому садочку. Маючи чоловіка-військового, теж свого часу відслужила вісім з половиною років, тож старший сержант. «Тобто я знаю детально військову службу зсередини, тому мені ще важче, ніж дівчатам», – каже співрозмовниця.
Молодша донька Биковських, котра закінчила Інститут журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, вже 25 лютого 2022 року зробила перший пост у соцмережі про збір допомоги українським захисникам. «До нас приходили люди і приносили їжу, ліки, одяг. Трохи згодом до ініціативи приєдналася Оленка й Олечка. Мій Сергій поїхав в АТО ще 17 січня. Але про повномасштабну війну ми тоді ще не думали».
Дружина морського піхотинця Олександра Атанасова Ольга (ліворуч) із сином
Ольга Атанасова – дружина морського піхотинця Олександра Атанасова на київський закритий показ приїхала із сином. Вони, як і всі рідні захисників і захисниць, понад усе мріють бачити їх вдома в мирному житті.
Документувати події під час війни треба щодня, вважає режисерка документального фільму «Вона» Тетяна Станєва. «Ми вже багато пропустили, і гадки не маю, як наздоганяти. Але треба. Інакше нам не буде що розповісти дітям і світу, – каже вона. – Ми всі думали, що перемога буде близькою і відповідно історія закінчиться швидко. Але не так сталося, як гадалося».
Глядацька зала після перегляду фільму «Вона» в Києві
За період від початку зйомок стрічки влітку 2022-го до її світової прем’єри в лютому 2026 року в героїнь – дружин українських оборонців – відбулося багато змін. Багато що змінилося. Одна встигла здійснити свою мрію, не дочекавшись Перемоги, – народити сина від коханого. Інша пережила переїзд, панічні атаки та зміну професії. Третя також зазнала життєвих змін, хоч її життя збоку видається відносно стабільним. Місто Болград наразі обʼєднує цих жінок спогадами, місцем дислокації військової частини, де служать їхні чоловіки, і фільмом «Вона».
Самченко Валентина, м. Київ
Фото Дениса Сивенка та Юліани Литвиненко надала команда фільму «Вона»
Культура фільм Війна з Росією