Актриса Віра Кобзар: Мене засмучує, що бачимо в кіно тих же самих акторів. Хочеться чогось незвичного!

Фото: ICTV2

З 20 квітня на телеканалі ICTV2 стартує 12-серійний детектив «Справа НБР». Події в фільмі відбуваються у Надзвичайному бюро розслідувань, де команда детективів береться за гучні та найбільш складні вбивства. Нелегкі долі та похмурі історії з минулого є і у самих “НБРівців”. Керує НБР колишня кохана головного персонажа (Сергій Стрельніков) Ірина, роль якої виконує акторка Віра Кобзар.

В інтерв’ю Коротко про Віра Кобзар поділилася, що її зацікавило в «Справі НБР», що для неї першочергове в цьому телесеріалі, про типажі в нашому кінематографі, яку спеціальність обрала її 19-річна дочка Варвара та чим захоплюється 16-річний син Прохор, про справжніх друзів і що робить її радісною.

Моя тітка говорила: “Мені не потрібна риба, навчіть мене рибалити”

– Віро, за якими критеріями ви обираєте проєкт, в якому брати участь? Чудово розумію, що акторові потрібно за щось існувати. Але є також і репутація. У Римми Зюбіної, наприклад, була публікація, де вона написала: «Я скоріше не буду зніматися ніколи, ніж буду створювати те, про що кажуть – «погане кіно, це як плювок у вічність».

– Раніше, коли я тільки починала свій професійний шлях у кіно, вибирати не було можливості. Ти раділа будь-якій пропозиції, будь то другорядна роль, або епізод – аби тільки частіше запрошували на знімальний майданчик.

Але зараз, маючи певний статус, вже можу вибирати. Якщо мені це не до вподоби, відмовляюся, навіть не записуючи проби. Зазвичай йду на проби лише після ознайомлення зі сценарієм. Оцінюю, чи цікаво це мені як Вірі Кобзар, чи є мені що сказати через свою героїню. І коли все збігається – цікавий сценарій, чудова команда, хороший режисер, коли ти обізнана з роботами цього режисера, фінансовий аспект – даю згоду.

Власне, з «Справою НБР» так і вийшло. Мене зацікавив сценарій. Мене зацікавила героїня. І хоча в публікаціях всюди пишуть, що вона кар’єристка-антагоністка, на мій погляд, моя героїня – одна з найбільш позитивних в цьому проєкті.

– І чим саме ваша героїня Ірина вас зацікавила?

– Не зацікавила, а привернула увагу! Цілеспрямована, вольова, вродлива жінка. Так, вона карʼєристка. А якби вона досягла посади заступника міністра МВС?! НБР вона заснувала, щоб зло було покаране і винуватці понесли відповідальність.

Але чи робить вона все виключно для власної користі? Єдина її вигода в тому, щоб вижити в тій системі, в яку вона потрапила, ще будучи студенткою. Ну і, безумовно, кохання!

Отримуючи освіту у вищому навчальному закладі, ми не отримуємо гарантію того, що реалізуємося в професії. Якщо вона обрала саме таку сферу, і вона вже була в цій системі, то для того, щоб вижити, їй потрібно було навчитися жити і поєднувати честь, совість, закон, систему і почуття.

Забігаючи наперед, скажу, що Ірина всіх врятує, хоча інші актори не погодяться з моїм тлумаченням. Якби не дії моєї героїні, система знищила б свідків.

– А ще в «Справі НБР» є не тільки розслідування. Автори не пошкодували й красиві еротичні сцени.

– То досвідчені та красиві люди були в кадрі, красиві люди знімали ці сцени, тому вони мають право на існування. І мені імпонує, що в цьому проєкті йдеться не лише про розслідування. Там дуже багато переплетено людських доль, відносин і почуттів з минулого. І кожен з персонажів знаходить власні відповіді. Саме це цікаво – відносини між людьми.

– То цим проєктом ви задоволені?

– Так, задоволена. Задоволена тим, як відзнято. Задоволена розвитком відносин своєї героїні з головним героєм, з підлеглими. Це дуже хороший проєкт. Тут все зійшлося.

 

– Ваші колеги кажуть, що ви дуже ретельно підходите до ролей. А ще – обдарована, щира, добра. І – красуня.

– Краса в очах тих, хто здатний її бачити (усміхається). У моєму віці я докладаю чимало зусиль і працюю над собою, щоб розум і зовнішність гармонійно поєднувались і радували око глядача!

– Тому ось ця ретельність у підготовці до ролей якось не узгоджується з тим, що вас виключали з другого курсу університету ім. Карпенка-Карого за професійну непридатність. Що це означає у вашій професії? Бо звучить як щось з радянського минулого.

– Якщо ти навчаєшся, наприклад, на юридичному факультеті чи в медичному університеті і не складаєш сесію, не засвоюєш профільні предмети, безумовно, тебе виключають з навчального закладу.

Так само і в нашій професії. У тебе є профільні предмети – сценічна мова, акторська майстерність… Якщо, на думку викладачів, ти не справляєшся з цим, у тебе немає прогресу, тобто ти на тому ж рівні, як і при вступі, виникають питання. І це цілком нормально.

– А як ви зараз на це дивитеся – це було обґрунтовано чи це були прискіпливості з боку викладачів? Бо ми чуємо різні історії про університет Карпенка-Карого.

– Ну, тоді мені здавалося, що це несправедливо. Дехто вважав, що я не розвиваюсь, а хтось вбачав в мені потенціал, відстоював мене, і таким чином я залишилась. Дякую всім своїм викладачам, Борису Петровичу Ставицькому, Володимиру Володимировичу Бегмі, Аллі Олександрівні Гладишевій, що вони мене захищали у свій час, і я зараз є тією, ким я є. Дуже вдячна їм за науку.

Моя тітка говорила: “Мені не потрібна риба, навчіть мене рибалити”. І мене навчили любити і поважати свою професію. Звичайно, багато чого залежить від самої людини, бо навчити примусово неможливо. Можна навчитися.

Виключити мене хотів Михайло Рєзнікович. Але він не був моїм керівником, він був завідувачем кафедри нашої майстерні. А Володимир Володимирович Бегма, Борис Петрович Ставицький мене відстояли.

– Ну, Рєзнікович багато доль зруйнував.

– Так, ми ж знаємо, кому він зруйнував долі, тому що про це говорили. Комусь, можливо, він дав щасливий квиток у руки. Ми ж не знаємо насправді, хто щасливий з усього цього.

З донькою Варварою. Фото: instagram.com/regulav

Адже це так природно – беззастережно любити своїх дітей!

– Акторська професія часто непередбачувана. То є ролі, то немає. Ксенія Вертинська, ваша подруга, до речі, казала, що її мало запрошують, можливо, через типажність. Ось висить на тобі ярлик «комедійна актриса» – і все. І скільки завгодно можна вважати себе сексуальною красунею, але це абсолютно ніяк не збігається з баченням продюсерів. Як ви сьогодні ставитеся до ситуації, коли немає роботи, коли не затверджують?

– Зараз у мене немає очікувань. Не знаю, чи правильно так говорити, але я довела своє право на існування. Маючи досвід, маючи такі зовнішні дані, напрацювання, це вже справа продюсерів, режисерів, їхнього бачення.

Звісно, є проєкти, де я хотіла б бути, але мене не затвердили. І коли бачу результат, можу сказати або Слава Богу, що не затвердили, або ж – що ця актриса ідеально підходить для цієї ролі.

Щодо Ксенії. Вона яскрава, незвичайна, талановита! Зараз автори і продюсери не хочуть ризикувати і робити щось цікаве! Нове! Йдуть шляхом найменшого опору.

Подивіться – ми бачимо одних і тих же акторів на тих самих позиціях. Змінюються лише імена персонажів. Це сумно. Іноді ми навіть назви фільмів плутаємо. З проєкту в проєкт – ті ж самі актори, однакові їхні роботи. А хочеться чогось оригінального, незвичного!

– Вас не засмучує така ситуація в нашому кіно?

– Звичайно, засмучує.

– Ви, дивлячись на ваші ролі, можете і драму грати, і є у вас такі іскринки в очах, в хорошому сенсі слова, ви можете задати жару.

– Так, я і гострохарактерна, і драматична. Взагалі вважаю себе актрисою драматичного кіно. Коли я була молодша, в мене була інша статура – така собі звичайна народна героїня. Але якщо я зараз струнка, худорлява і у віці майже 47 років, це не означає, що я не можу грати комедію. Зараз запускається проєкт «Рідня», і там у мене – комедійна гострохарактерна героїня.

– Від вас взагалі неможливо відвести погляд. Ви вродлива жінка, у вас є якась магнетична харизма. І мені було дивно почути ваші слова, що через чудову генетику, гарний зовнішній вигляд і молодість у 45 з хвостиком ви не знімаєтеся. Врода – це перешкода у вашій професії?

– По-перше, я знімаюся! А щодо вроди… Врода може бути перешкодою у вашому повсякденному житті. Навіть талант можуть пробачити, а вроду – ні.

А в кіно… Ось зараз я змию вії, зніму макіяж, закручу по-іншому волосся, інакше вдягнуся – і ви вже будете мене по-іншому сприймати.

Є чарівність, а є – харизма. Є дуже вродливі люди, актори дуже талановиті, а ти не можеш зрозуміти, чому твій погляд на них не зупиняється. Тому що немає харизми.

– Є врода, так би мовити, глянцева.

– І за нею немає глибини. Можливо, в мені вас та інших приваблює саме глибина, той самий магнетизм, мабуть. У мене дуже харизматичною була мама, тітка, її молодша сестричка, бабуся. Мій тато дуже цікаво розповідає історії. Є люди, наприклад, дуже розумні, але розповідають історію нудно, просто передають інформацію, не передають характеру. А тато – чудовий! Кажу йому – “мій Гемінґвей”. Це ж все від сім’ї передається. Я продукт своєї родини.

– Ви згадали своїх батьків, і у вас, як мені здається, така ж безмежна любов до ваших дітей.

– Це ж природно.

– По-різному в сім’ях буває.

– Я дуже багато розумію про материнство. Зараз моїм дітям 16 і 19. І моє головне материнське завдання – їх відпустити.

– Важко відпустити?

– Так, важко. Є гіперопіка, від якої, мені здається, мої діти задихаються. Наприклад, бачу, що на вулиці холодно, а дочка йде надто легко вдягнена, і через те, що мені шкода, що вона захворіє, їй буде некомфортно, я можу наполягати: «Одягни куртку». Звісно, вона потім скаже: «Боже, мамо, добре, що я одягнула куртку, бо було холодно». Але ж це буде потім.

Розумію, що потрібно відпустити. Як це зробити, не знаю. У мене була така можливість сепарації, я просто поїхала навчатися в інше місто. А моя дочка не винна, що вона живе в Києві поруч із батьками.

Адже це так природно – беззастережно любити своїх дітей! Мені дуже шкода тих дітей, які не можуть відчути такої любові. І мені шкода матерів, які не вміють любити так безумовно.

Подивіться, що переживають зараз наші діти будь-якого віку. Невідомо, що їх чекає в майбутньому. Тому якщо у вас є така нагода і можливість, підстеліть їм соломку. Десь балуйте більше. Звісно, поважати батьків потрібно, але так само потрібно поважати думку дітей.

І оточуйте своїх дітей любов’ю. Нелюбов завдає значно більше шкоди, ніж надмірна любов. Але я не розумію, що таке надмірна любов. Або любиш, або – ні.

З сином Прохором. Фото: instagram.com/regulav

Коли дочка показала фотографію свого малюнка, я розплакалася

– Ваша дочка Варвара – студентка Київської державної академії декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука. Який фах вона собі обрала?

– Якщо зараз мене почують батьки: заздалегідь обговорюйте з дітьми питання вибору вищих навчальних закладів для вступу. Ми обрали напрям, куди вступати, за тиждень до НМТ. Було дуже важко обрати. Просто до сліз. Я плакала, Варвара плакала. Протягом року думали: можливо, готельно-ресторанний бізнес, можливо, туризм, можливо, копірайтерство. Варя дуже багато читає, дуже гарно пише, гарно формулює думку. Вона дуже комунікабельна, домовиться з будь-ким. Ми навіть жартували, що вона й покійника розговорить.

Вже думали, може, нехай йде в акторство, бо знаємо, що підказати, як допомогти. Але це – не її. І ми з Олександром (актор, режисер Олександр Кобзар, колишній чоловік Віри Кобзар. – Авт.) не хотіли, щоб діти обирали цей шлях, бо розуміємо, наскільки він складний, непевний.

Взагалі ми виховували дітей так, щоб вони обирали собі професію, яка дозволить бути незалежними, щасливими, щоб вона приносила задоволення і гроші.

У якийсь момент дочка піднімає очі, вся в сльозах, і каже: «Малювання». Це був шок, бо вона жодного дня не займалась ані в школі мистецтв, ані в художніх академіях. Ніде. І потрібно було терміново шукати людину, яка хоча б пояснила основи. Звісно, Варя дуже багато малювала, любила це. У нас вдома завжди були альбоми, олівці, фарби. Вона могла дивитися серіал і малювати мій портрет, птахів, героїв з фільмів чи з мультфільмів. Але всьому вчилася самостійно.

Зрештою в нас було три заняття до випускного і три чи чотири після випускного. А потрібно було ще й портфоліо мати. Але ми вступили. Вона навчається на кафедрі дизайну середовища.

– Що таке дизайн середовища?

– Вони вивчають і ландшафтний дизайн, і дизайн інтер’єру, і архітектуру… Дуже широкий профіль. Варя в цьому насолоджується! Часто каже: «Мені нічого не задавали, окрім малювання». Вона може малювати і до 2-ї, і до 5-ї ранку. Їй, як і мені, потрібен адреналін. Їй дуже подобається.

– Це найголовніше.

– Так. Коли вона вступала, був творчий конкурс, який, власне, її і врятував. З 200 балів в неї було 190. Причому була тема, яку ми навіть не розглядали.

У неї прекрасна вийшла робота. Коли вона показала фотографію малюнка, я розплакалася. Не тому, що я в неї не вірила, а тому, що в ту мить усвідомлювала об’єм її таланту, обдарованості.

А зараз син закінчує 10-й клас. Він ще в пошуках.

– Акторство теж не його?

– Не знаю.

– Пам’ятаю, коли ми з Олександром Кобзарем говорили про його фільм «Батько», де зіграв Прохор, він розповідав, що у Прохора тоді ще було довге волосся, і він спочатку засмутився, що потрібно було його зістригти, адже в ті часи такі зачіски не носили. Щось таки в ньому є акторського, якщо він навіть погодився на зміни у зовнішності.

– Прохор дуже довго відрощував своє волосся. І йому було шкода його зістригати. Але коли я йому сказала, що це потрібно для фільму його тата, він відповів: «Ну, взагалі таке мало хто робив у кадрі». Думаю, в Прохора теж є оця риса – зробити щось надможливе, щось над собою. Мені здається, йому теж було цікаво.

І, знаєте, цей кадр – на мільйон. Він плакав, адже це було ще й боляче, бо машинка була старовинна, лезо затуплене. Але це було дуже гарно і ефектно. Можливо, щось акторське в ньому і є. Тут ще дуже важливо, як з актором працює режисер. І Прохор там дуже гарний, у нього влучний образ.

– Прохор ще думає?

– Олександр каже, можливо, він міг би бути оператором. Прохор гарно знімає, гарно монтує. На все він зараз каже – “не знаю, можливо”. Він захоплюється спортом, джиу-джитсу. Смачно готує! Хочеться, щоб було як з Варварою. Просто ми запізно поставили їй правильне запитання. Маю надію, що Прохору ми раніше поставимо це правильне запитання, щоб була можливість підготуватися.

З подружками – акторками Ксенією Вертинською та Дар’єю Петрожицькою. Фото: instagram.com/photo_friendly_

Радість у дрібницях

– Одне з ваших побажань на цей рік – щоб і надалі поруч були люди, з якими можна мовчати і сміятися, плакати і мріяти, не боячись бути собою. Хто ці люди? Знаю, що всі ваші близькі подруги – акторки. Одна з них – Ксенія Вертинська, яку ми вже сьогодні згадували.

– Так, Ксенія Вертинська, Дарися Петрожицька – мої посестри, бойові подруги. Наша дружба – найвища міра любові і довіри.

Та друзі в мене не лише з акторського середовища. У мене є подруги ще зі школи – мої однокласниці Аліна Сливка, Ольга Жучкова, її старша сестра Марія Березовська. Таміла Василенко з Ужгорода.

Олена Лісовська – мама однокласника моєї доньки, юрист. Інна Мельник – мама однокласниці і подруги Варвари. Ми разом їздимо на відпочинок. У важкі часи смутку і горя дівчата знаходили номер моєї картки і допомагали. Без зайвих питань Олена вивозила мене на відпочинок. Ксюша надсилала посилки. Інна тримала мене за руку на МРТ, бо я страшенна боягузка. Ольга Олексієнко – моя щира подруга, тепер моя кума і сусідка. Ми з нею абсолютно з різних сфер діяльності, але нас обʼєднує дуже багато пережитих історій, наше ставлення до сімʼї, побуту. Вона завжди підтримує мене.

Є дві дуже близьких мені людини, це режисери Ірина Громозда і Кирило Бін. Я ніколи не просила в них допомоги напряму, але були моменти, коли вони не дали мені впасти.

Аня Кузіна – моя душечка! Ми можемо говорити з нею про все на світі.

Поруч з цими людьми я можу бути незручною, помилятися і не боятися осуду.

Ці люди мене підтримають, підкажуть, що зробити, або візьмуть на себе вирішення питання. Вони не будуть оцінювати чи обговорювати, що ти вчинив неправильно.

У різні етапи мого життя всі ці роки ці люди поруч.

Можу сказати, що я – щаслива людина. Дякую людям, з якими можу мовчати, сміятися, бути незручною, помилятися. Дякую тим людям, які пішли з мого життя. Можна було раніше піти, але це теж досвід. Але хочу сказати, всі ці люди впевнені в моїй відданості і любові!

– Ви кажете – “я щаслива людина”. І ці слова «я вмію бути щасливою» я помітила у всіх ваших інтерв’ю. Як вам вдається не втратити оце почуття нині, коли навколо стільки горя?

– Радість у дрібницях. Не можу сказати, що я до цього прийшла тільки зараз. У мене хворіла на онкологію мама, її молодша сестричка теж. У мене важко хворів брат. Я пережила втрати дорогих мені людей. Але я бачила і радість.

Ви не уявляєте, скільки мені приносить задоволення спілкування з друзями!

Радість може принести навіть звичайний відпочинок, якщо ви його собі дозволите в такому шаленому темпі. Ось два дні нічого не робити, просто «плювати в стелю»! Моя бабуся завжди говорила: «Від бруду ще ніхто не помер».

Маєте можливість – ідіть в кіно, погуляйте, купіть некорисну їжу і з’їжте.

Якщо вам приносить радість новий одяг, ви назбирали гроші – купіть, бо зараз цей одяг робить вас усміхненими.

Досягнення дітей мені приносять дуже велику радість. Здали діти аналізи, здала я – вони в нормі, і це – радість.

Тато зловив рибу. Він щасливий. Я щаслива. Це маленька радість.

Закрили збір – це щастя. У мене брат троюрідний «на нулі» – і зараз я буду відкривати збір на зварювальний апарат, бо хлопцям немає часу кудись відправляти все розбите, зламане. Їм треба тут і зараз його полагодити. Тому коли закриваю збір або бачу, що хтось з колег закриває збір, – я щаслива.

Ось сьогодні така трагедія (ми говорили в день чергової масованої атаки на країну – 16 квітня. – Авт.), стільки людей загинуло, але когось дістали з-під завалів. Людина жива – і це радість.

На Великдень була на нічній службі – і це радість. Благодатний вогонь зійшов, і ти знаєш, що в тебе ще є рік життя.

Радість – що над тобою військові закривають це небо.

Радість – коли хлопці повертаються з полону. Я постійно переглядаю ці відео, списки. У мене є люди, яких я чекаю з полону або зниклі безвісти. І це радість, коли знаходяться, повертаються.

Потрібно розпізнавати в цьому всьому мороці навіть найменші промені світла!