“`html
«У воєнний час багато людей знаходять притулок у мистецтві, черпаючи в ньому втіху» – іконописиця Тетяна Дзядик 17.01.2026 09:00 Укрінформ Мисткиня поєднує творчі навички з волонтерською діяльністю, а також навчає інших живопису
Іконопис є досить специфічним напрямом у творчій діяльності Тетяни Дзядик. Але, перш за все, вона – особистість, для котрої мистецтво тісно переплетене з буденністю.
Тетяни Дзядик
ДО ІКОНОПИСУ – ЧЕРЕЗ КОМБІНАТ ЗОЛОТОЇ ВИШИВКИ
Тетяна розповідає, що зростала в творчій сім’ї, і завжди відчувала потяг до мистецтва.
– Мені було цікаво все робити власноруч. Навіть шпаклювання приносить задоволення. Люблю, коли матеріал піддається, коли його відчуваєш. Захоплююсь в’язанням, конструюванням, ремонтом. Сарай з чоловіком будували самі – я допомагала у всьому. Це нелегко, але мені дуже подобається, – ділиться вона.
Свій творчий шлях Дзядик розпочала з художньої школи, а потім вступила до мистецького факультету університету в Кропивницькому (тепер – Центральноукраїнський державний університет).
– У нас викладали живописці, котрі закінчили академії Києва, Одеси, Львова. Ми здобули потужну академічну основу, – зазначає художниця.
Згадує, що через деякий час «сарафанне радіо» привело її до місця, що стало відправною точкою в іконописі – на комбінат золотої вишивки у Кропивницькому.
– Це унікальне підприємство, про яке мало хто знає. Там вишивають ікони та облачення для священнослужителів. Митри, ризи, ікони з використанням золотих ниток, напівдорогоцінного каміння. Але за канонами заборонено вишивати обличчя та руки – їх потрібно малювати. І їм потрібні були живописці, здатні відтворювати лики.
Тож Тетяні запропонували спробувати зобразити лик Христа, але це не відразу вийшло.
– Я намалювала портретно – з використанням синіх, жовтих відтінків, дуже живописно. Вийшло красиво. Але мені пояснили, що так не прийнято. Лики мають бути виконані в земляних, глиняних тонах. Мене фактично переучували. Я вивчала літературу, знайомилася з канонами.
Художниця підкреслює, що академічний живопис і професійні навички у створенні портретів стали корисними під час навчання. Сьогодні, після багатьох років вдосконалення, Тетяна працює в складній традиційній техніці.
Основою для ікони слугує дерев’яна дошка. Її ретельно готують: покривають тонкою тканиною, проклеюють, наносять левкас – декілька шарів спеціального ґрунту, що утворює м’яку, еластичну поверхню. Потім – шар червоної глини, на якому створюють рельєфи для майбутньої роботи. Саме на цій основі й з’являється живопис. У цьому процесі Тетяні допомагає майстер – вона приступає до своєї частини роботи вже на підготовленій основі.
Іконописиця використовує багатошарове нанесення фарб. Раніше це була класична темпера, яку вона навіть намагалася готувати самостійно – з яєчного жовтка. Зараз застосовує різноманітні фарби, головне – досягти аналогічної глибини напівпрозорих лесирувань.
Художниця наносить фарбу шарами: від темного до світлого, з безперервними «заливками», з плавними переходами, в яких світло випромінюється зсередини. Працює неквапливо, зосереджено, маленькими пензлями – іноді розміром з волосину. Окремий етап – позолочення. Для цього використовують поталь, нанесену на спеціально підготовлену основу.
Тетяна розповіла, що процес створення може займати від одного дня – для невеликих образів – до декількох тижнів і більше – для комплексних багатофігурних композицій.
ІКОНОПИС ТА СТЕРЕОТИПИ
Це мистецтво все ж таки сакральне, пов'язане з певними ритуалами. Однак Тетяна стверджує, що для неї важливіший її внутрішній стан, а не формальності.
– Не можу стверджувати, що дотримуюся релігійних обрядів під час написання ікон. Але під час роботи я не вживаю алкогольні напої, не лихословлю, намагаюся зберігати спокій. Це своєрідний стан, схожий на медитацію. Крім того, я маю завершити всі домашні справи, щоб зосередитися на роботі й не відволікатися, щоб мене не турбували. Настільки захоплююся процесом, що іноді важко підвестися зі стільця – так засиджую ноги.
Крім того, іконопис традиційно вважався чоловічим заняттям, існувала думка, що подібні речі можуть створювати лише ченці тощо. За словами Дзядик, їй пощастило не зіткнутися з подібними упередженнями.
– Мені ніколи не заперечували, мотивуючи тим, що я жінка. Мене запрошували працювати навіть у Київську лавру (Києво-Печерську, – ред.). Я відмовилася, оскільки на той час там був московський патріархат. Але якщо запрошували, то питання не в гендері, – підкреслює іконописиця.
Додає, що принципово не освячує ікони власноруч – вважає, що образ має увійти в життя людини через її особистий духовний шлях.
– Я завжди говорю: беріть і звертайтеся до свого священника. Адже сенс не у воді. Коли купуєте хрестик для дитини, ви ж не запитуєте ювеліра, чи він постив і чи освячував виріб. Ви купуєте річ – і несете її до свого духівника. Так само й тут.
«ДЕКІЛЬКА ЖІНОК ЗДАТНІ ЗМІНИТИ ЦІЛЕ МІСТО»
Волонтерство для Тетяни є невід’ємною частиною життя, вона не говорить про це, як про «напрям діяльності». Волонтерський хаб КропХаб, де ми й зустрілися для бесіди, функціонує ще з початку російсько-української війни. Згодом він став продовженням діяльності ГО «Серця матерів та ветеранів війни Кропивницького».
Тетяна завжди була соціально активною. Брала діяльну участь у подіях Революції Гідності, пізніше приєдналася до жіночого руху «Дія». Разом з однодумцями відвідувала з’їзди, знайомилася з жінками з різних куточків країни.
– Якось ми вирушили до Одеси на перший конгрес «Дії». Там були представниці з Краматорська, директорки підприємств, підприємниці, очільниці великих міських організацій. Вони вже відчули на собі війну, відстоювали свої права. Тоді ми усвідомили: жінки – потужна сила, – згадує співрозмовниця.
Повернувшись до Кропивницького, вони почали створювати місцеву спільноту, збирати кошти, досліджувати історію міста, вивчати інформацію про видатних жінок, реалізовувати благодійні проєкти.
– Тут майже ніхто не знає про жінок-меценаток, про роль жінок в історії міста. А жінки здатні на все. Декілька жінок можуть змінити все місто. І ми взялися за роботу в цьому напрямку, – ділиться Тетяна.
Саме завдяки руху «Дія» Тетяна познайомилася зі співзасновницею та вперше опинилася у приміщенні, яке згодом стало КропХабом. Жінка згадує, що тоді це було занедбане складське приміщення – без комфорту, без розуміння, на що воно перетвориться.
– Але ми вірили, що все зможемо. Почали руйнувати, ремонтувати, робили все власноруч. Спочатку втрьох – з одним із військових та Катею (Катерина Колтунова – волонтерка, співзасновниця КропХабу, зараз – також заступниця начальника Кіровоградської ОВА, – ред.). Згодом хлопці, які поверталися з ротацій, почали допомагати. Усе тут зроблено руками, – підкреслює волонтерка.
Спочатку тут плели маскувальні сітки, готували їжу, робили консервацію, пакували допомогу. Згодом КропХаб перетворився на місце зустрічей.
– Хлопцям було недостатньо просто поїсти. Їм потрібне було місце, де можна було виговоритися. Вони проводили тут години. Це було надзвичайно важливо, – згадує Тетяна.
З початком повномасштабного вторгнення простір перетворився на справжній центр допомоги.
– У перші дні прибували натовпи людей. Тут було дуже людно. Збирали все необхідне для фронту, для блокпостів. Несли подушки, матраци, спальники, ковдри. Я відповідала за текстиль. Потреба була абсолютно у всьому.
ВОЛОНТЕРСТВО ТА МИСТЕЦТВО ЯК ПІДТРИМКА
– Багатьом потрібна була опора. Вони були дезорієнтовані, не знали, що робити, куди звертатися. І тут вони знаходили бодай якусь підтримку, – розповідає Тетяна.
Згодом, коли минув перший шок після повномасштабного вторгнення, у просторі з’явилися нові форми роботи з військовими та їхніми сім’ями: майстер-класи, арттерапія, нейрографіка, живопис для дорослих. І знову знадобилося захоплення Тетяни мистецтвом.
– Тут я працюю з дорослими, які приходять сюди свідомо. Переконана, що малювати можуть усі. Просто в школі багатьом казали: «Це не так, те не так», і люди закривалися. А зараз, під час війни, багато хто звертається до мистецтва як до заспокоєння, переживаючи біль і страждання. І ми обговорюємо, що темрява існує. Вона також потрібна, адже без неї не побачиш світла. Контраст – це сутність життя. І ми зафарбовуємо ці похмурі кольори, замінюємо їх на інші. Я чітко бачу по роботах учнів, як змінюється їхній внутрішній стан, – ділиться художниця.
Іконопис, безумовно, також займає важливе місце у творчості Тетяни. У воєнний час замовлення набувають особливого значення – коли чекають на повернення захисників, коли відчувається внутрішня тривога.
– Люди не замовляють ікону без причини. Вони звертаються, коли їм боляче, коли важко, коли зазнали втрат або просто потребують захисту, підтримки, – підкреслює Дзядик.
Саме тому багато її творів потрапляють до домівок, де є поранені, загиблі та ті, хто чекає на повернення близьких. Завдяки КропХабу ікони Тетяни почали передавати до лікарень, на передову, у волонтерські посилки – як невеликі образи з молитвами.
– Ми створили маленькі іконочки з календариками та молитвою-оберегом. Дарували їх бійцям у шпиталі на День козацтва. І тепер ці іконочки кладуть у посилки, – додає.
Вона акцентує увагу на тому, що іконопис – лише одна зі сфер її творчості, але важлива та необхідна. Не тільки через сакральність мистецтва, а й через те, що воно дарує внутрішню гармонію. І підкреслює, що кожному варто знайти заняття, яке допоможе вистояти у важкі часи.
– Сьогодні кожен з нас має займатися тим, що відновлює сили. А жінка – це свого роду павербанк, який ділиться енергією з близькими. Але й нам потрібно поповнювати запаси енергії. І мистецтво, час, присвячений творчості, – це також опора під час війни. Необхідно постійно нагадувати собі, що цей «павербанк» потребує підзарядки.
Волонтери Ікона Ветерани війни Мистецтво Художник Війна з Росією
Источник: Джерело