Соломія Вітвіцька: На весіллі я почувалася вродливою, коханою, відчувала багато душевного тепла

Фото: Анна Рабовська Підпишіться на нас в Google додати зараз

Телеведуча Соломія Вітвіцька та майор ЗСУ Олексій Ситайло в квітні поділилися радісною новиною – вони готуються стати батьками.

«Це моя перша вагітність у 45 років. Дехто може сказати: «запізно». Дехто подумає: «ризиковано». А я скажу: все приходить тоді, коли для цього складаються обставини. У Бога є власний план для кожного з нас. І сьогодні я неймовірно щаслива, і ми з коханим чоловіком очікуємо на диво», – зізналася тоді ведуча.

16 червня Соломія відзначила своє 46-річчя, а 20-го числа пара офіційно оформила стосунки. Тож, звісно, є що обговорити.

В інтерв’ю для «Коротко про» Соломія Вітвіцька розповіла про своє весілля, причини вибору Берегового як місця для церемонії, як вони з чоловіком дізналися про вагітність, про підтримку колег, допомогу пологовим будинкам та інші свої життєві плани.

Весілля було дуже тісним і особистим

– Соломіє, ми всі захоплювалися вашими чудовими весільними фотографіями. Рік тому ви казали, що ще не визначилися з рішенням щодо весілля, і все вирішиться саме собою. Як же все сталося?

– Так, пропозицію руки та серця мені зробили півтора роки тому, тому всі постійно запитували: коли весілля, коли весілля? Але з огляду на теперішній непростий час – війну, невизначеність, трагічні події, які переживає наша країна, – ми довго не могли вирішити, яким має бути наше весілля, і чи проводити його взагалі.

І коли ми дізналися, що чекаємо на первістка, Олекса сказав: «Немає сенсу більше відкладати. Діти мають народжуватися в офіційному шлюбі». Така його позиція. Якщо чесно, для мене це не було головним питанням. Мені здається, ми вже зовсім інакше ставимося до таких речей, особливо в часи війни.

Спочатку ми думали про те, щоб зібрати найближчих родичів. Обдумували, в якому місті провести церемонію, адже мої родичі живуть у Львові, а родина Олекси – на Житомирщині.

– А якщо когось не запросити, вони ж образяться!

– От і ми так міркували. До того ж, у нас триває ремонт, а це величезні витрати. Можливо, я б навіть не починала цей ремонт, якби знала, скільки це коштуватиме, як важко буде знайти робітників. Ремонт триває вже майже два роки. Це справді нескінченний процес.

Але Олекса ухвалив тверде рішення, що ми вдвох просто поїдемо у відпустку. Вирішили вирушити на Закарпаття. Там і мій день народження відсвяткуємо, і, відповідно, одружимося.

Я вже понад два роки не виїжджала з України, висловлюючи солідарність з українськими чоловіками. Олекса також, попри те, що він військовий і мав би можливість виїхати.

– Це було дуже інтимно?

– Дуже тісно і особисто. З родичів взагалі нікого не було. Були наші друзі, у яких ми, власне, й зупинилися. Була моя подруга Леся Поврозник, без неї це б не відбулося, адже вона розповідала мені про весільний образ ще до того, як ми почали думати про весілля. Отже, єдине, що було продумано в цій історії, – це мій весільний образ (посміхається). І кум Олекси, його найкращий друг Олександр, вирішив зробити сюрприз і приїхав до нас з родиною. Спочатку нас мало бути шестеро разом з нами, а стало десять. Замовили столик у ресторані. І, мушу сказати, це була чудова нагода поспілкуватися з кожним, приділити увагу одне одному. Мені дуже сподобався такий формат.

Все інше – суцільна імпровізація. У нашої подруги, до якої ми їхали, був день народження трохи раніше. Ми шукали для неї квіти, зупинилися біля дороги, щоб запитати, де можна купити квіти. Дівчина нам пояснювала, а потім підняла на мене очі і каже: «А я вас знаю»! Виявилося, ця дівчина – місцева фотографиня Аня Рабовська, яка й зробила нам знімки. Так все чудово склалося.

– А чому саме Берегове? Щоб одразу й медовий місяць був?

– Який там медовий місяць (сміється)? Один медовий день був у дорозі назад до Києва, бо вже закінчувалася відпустка.

Ми взагалі планували розписатися через «Дію», але не змогли, бо, виявляється, «Дія» не працює у суботу та неділю, тільки в робочі дні з 9-ї до 18-ї. Діджиталізація, але з робочими графіками.

– Ну, «Дія» – це ж нецікаво, не та атмосфера.

– Так. Коли будемо бабусею та дідусем, розповідатимемо, що в мене є паперове свідоцтво про шлюб.

Це справді чудовий спогад. Я почувалася вродливою, коханою, відчувала багато душевного тепла, поруч були чудові люди.

Олексій та Соломія поїхали у відпустку в Берегове, там і одружилися. Фото: Анна Рабовська

Не думала ні про букет, ні про фотографа

– Справді, у вас був дуже гарний весільний образ. Ви ділилися в соцмережах, що кожен елемент весільного вбрання був продуманий до дрібниць і вийшов дуже особистим. Це все ваші ідеї?

– Все також якось само собою склалося. Чомусь одразу вирішила, що буду в сукні-вишиванці. Олекса, звісно ж, у формі військового, бо якось було б дивно, якби було інакше. До речі, форма коштувала фактично як весільний костюм нареченого.

Хоча я собі уявляла і більш класичний весільний образ. На сторінці бренду Svitlo знайшла сукню і їхала саме за нею. Але коли її приміряла, ми зрозуміли, що до військової форми вона не дуже пасуватиме. Хоча сукня дуже красива, з білосніжної органзи, ніжна.

А подруга Леся Поврозник вже продумувала весь образ, макіяж, зачіску. Вона сказала: «Хочу для тебе стрічки, як це було у наших прабабусь». Вона ще по всьому Львову шукала саме такі стрічки, як треба, конкретного кольору. От щоб вони були саме такими, як вона їх бачить. І заплетена коса мала бути. Я собі це не так уявляла. Але коли Леся мене зібрала, я зрозуміла, що все склалося класно.

– Ваша подружка Наталка Карпа писала, що для свого весільного образу ви обрали її улюблені коралі – старовинні баламути, доповнені світлими низками коралів.

– Так. А Леся ще й працює з Наталкою. Є така весільна традиція – мати щось старе, щось нове, щось позичене. І ці коралі якраз і стали «щось позичене».

Весільні кросівки купив мені Олекса. Можливо, на фотографіях не зовсім видно, вони плетені, мені дуже подобаються. Хоча читала з цього приводу деякі коментарі, критику.

– Та як же нашим людям не висловити свою думку!

– Просто класичні туфлі і не підійшли б. А вийшло все ніжно, у витриманому стилі.

До речі, навіть букет нам місцева флористка робила. Ще й наші келихи квітами прикрасила в такому ж стилі, як і мій букет. І це теж приємна випадковість, бо я взагалі про букет не подумала. Ні про букет, ні про фотографа. А ще місцева кондитерка нам сказала, що весілля без торта не може бути, і подарувала нам весільний торт.

Не кажу вже про обручки. Обручки ми обрали буквально за два тижні, а їх виготовляють не менше трьох тижнів. Але український бренд Marika пішов нам назустріч. І ми їм дуже вдячні за таку залученість та клієнтоорієнтованість. Отже, в п’ятницю приїхали наші обручки поштою, а в суботу о 9-й ранку ми вже були одружені.

Справді, наш український бізнес, українські підприємці, попри війну, всі перешкоди, нестачу людських ресурсів, великі молодці. Просто захоплююся цією незламною українською стійкістю і вражаючою креативністю. Вдячна всім, хто її проявляє, вони дуже додають натхнення і віри в те, що обов’язково все у нас буде добре.

Подруга телеведучої Леся Поврозник продумувала увесь образ, мейк, зачіску. Фото: Анна Рабовська

У мене дуже велика підтримка від моїх колег

– Як зараз почуваєтеся? Графік телемарафону виснажливий – це ж понад 6 годин ефіру.

– Протягом дня, під час ефіру, малюк менше рухається. Переважно вранці, ввечері, коли лягаю, намагається якось дати про себе знати.

Але загалом у мене дуже велика підтримка від моїх колег. Це надзвичайно важливо для мене. Всі ставляться з розумінням, з любов’ю, дуже підтримують. Таке мені влаштували в офісі гендер-паті!

Наприклад, у нас є один робочий день у суботу, який ми ділимо між собою. І мої колеги по телемарафону – Марічка Падалко, Наталя Островська, Святослав Гринчук – звільнили мене від роботи в суботу на час вагітності.

– Ви взагалі така енергійна! Знаю, що у вас ще купа планів і щодо проєктів у благодійному фонді «Охматдит – здорова дитина». Ви в наглядовій раді теж залишаєтеся?

– Так, я голова наглядової ради. Наразі, фактично завершено капітальний ремонт нового корпусу «Охматдиту», який повністю фінансує БФ «Охматдит-здорова дитина». Кожна гривня має працювати на результат. Саме тому паралельно із завершенням капітального ремонту ми доводимо до кінця всі документальні та звітні процедури.

– За ті гривні вам уже й так дісталося, коли почалася в соцмережах критика навколо збору коштів на відновлення лікарні.

– Дісталося, ще й як. А головне – що і я, і вся наша команда працюємо на волонтерських засадах весь цей час. Звісно, в нас є працівники, але наглядова рада фонду та члени правління працюють на волонтерських засадах. Роман Лобай очолював процес відбудови, фактично більше року він цим займається дуже ретельно щодня. Якщо говорити чесно, він став просто локомотивом усього процесу капітального ремонту, ініціював наради, зустрічі, обговорення, коли виникали якісь спірні моменти та додаткові питання.

А в грудні минулого року ми розпочали новий напрямок – допомогу пологовим будинкам. Я тоді ще взагалі про вагітність не думала. У січні вже почали співпрацювати з Житомирським пологовим будинком.

– Що це за допомога?

– У кожного пологового будинку є різні запити. До того ж, у регіональних лікарень немає такої масштабної підтримки, як у київських, наприклад. Особливо, коли йдеться про прифронтові лікарні.

Наприклад, Житомирський пологовий будинок попросив нас придбати апарат УЗД та смарт-станції для визначення стану плоду в пологовій залі. Так сталося, що передавати першу допомогу до Житомирського пологового я приїхала, коли вже знала, що при надії. Це був лютий, ми тільки-тільки дізналися з Олексою.

Тепер вирішили масштабувати проєкт «Перші життя» на всі українські пологові будинки, збираємо запити, намагаємося допомогти пологовим будинкам з тим, що їм дуже потрібно. Це надзвичайно важливо зараз, коли ми втрачаємо стільки людей, стільки життів. Це підтримка майбутнього, дітей, щоб вагітні почувалися комфортно, щоб діточок могли рятувати в лікарнях у будь-якому місті України.

До речі, виявилося, наша менеджерка, яка займається проєктом, теж завагітніла. Можна сказати, що фонд працює не лише над покращенням дитячої медицини, а ще й над демографічною ситуацією в країні (посміхається).

Соломія Вітвіцька в декрет не поспішає і ще планує вести ефіри. Фото: «1+1 Україна»

Навіть не уявляю, як це – йти в декрет

– Ви розповідали, що вагітність стала для вас несподіванкою. А якою була реакція Олексія? Як ви йому про це сказали?

– Річ у тім, що в грудні минулого року мені робили септопластику, я вирівнювала носову перегородку, операція була під наркозом. У мене була дуже довга і складна реабілітація. І тоді я подумала, що в мене стався збій циклу через реакцію на наркоз, на стрес. Реально була впевнена, що просто організм дав збій.

Сиджу на роботі, а мене починає нудити. О 15-й годині я зазвичай іду їсти, бо потім у мене вечірні ефіри, і щоб увечері не накидатися на холодильник, то завжди обідаю. Намагаюся зрозуміти, чого мені так погано. Обід тоді мені не дуже сподобався, легше не стало. Почала переписуватися з чат GPT, описала свої симптоми, і він мені каже: «Треба зробити тест». Увечері мені вже зовсім стало зле. Почався класичний токсикоз.

А Олекса вирішив, він якимось дивним чином все відчував, що я знаю, в чому причина, просто хочу йому зробити сюрприз на День закоханих або на його день народження 25 лютого. Проте за тестом пішов. Так що ми разом все дізналися. Сюрприз для нього не вийшов, на відміну від мене (сміється).

Добре, що в мене тоді був не ефірний тиждень у ТСН, бо весь тиждень почувалася дуже погано. Токсикоз був просто жахливий. Співчуваю всім, хто його переживає, особливо, якщо це ще й триває довше, ніж у мене. Це справді дуже складний період. У цей момент важлива підтримка всіх, хто поруч, бо тобі нічого не хочеться, світ не милий, як то кажуть.

Потім попросила шеф-редакторку піти мені на поступки – додати крісло в студії. Дуже вдячна, що всі поставилися з розумінням. Як зараз пишуть, всі все здогадалися, коли я почала вести ефіри сидячи. Але це реально дуже виснажливо, особливо перші місяці, коли в тебе по 10 годин ефіру.

– Ви чекаєте на синочка. І якщо для дівчинки у вас були варіанти, то який список імен для хлопчика склали?

– Щось у нас все дуже складно зі списками. Я вже навіть питала в Threads, там багато цікавих імен написали, але поки ми не наближаємося до якогось фіналу. Нам хочеться якесь дуже цікаве, красиве українське ім’я.

– Хочете побути в декреті чи одразу на роботу? З одного боку – улюблена робота, не хочеться випадати з цього життя, з іншого – хочеться ж не пропустити всі ці моменти, як малюк росте.

– Думаю, якийсь час точно побуду в декреті, це вже вік усвідомленого материнства, батьківства. Але, чесно кажучи, поки що цього не уявляю. У мене немає жодних ризиків чи застережень від лікарів, тож поки планую ходити на роботу. Тим паче, як я казала, в мене на роботі найкращі умови, чудове ставлення. Всі підтримують, допомагають.

До речі, навіть не уявляю, як це – йти в декрет. Я з 17 років ніколи не припиняла працювати, навчатися. У мене не було якогось періоду, щоб я хоча б три чи п’ять місяців сиділа вдома і нічого не робила. І мені важко навіть уявити, як це взагалі може бути.

Звісно, материнство – це інша діяльність. Зараз мені в соцмережах потрапляє дуже багато роликів вагітних або тих, хто вже народив, і всі кажуть, що їм про це життя ніхто не розповідав. Я теж вирішила більше ділитися в соцмережах своїми переживаннями. Адже в Україні через вік все одно є перестороги, деякі упередження.

У мене в коментарях – просто океан тепла і любові, але знаходяться й такі, які можуть написати, що в цьому віці вже треба онуків бавити. Цікаві люди.

– Це ще відголоски якогось радянського минулого, коли існували шаблони, що до певного віку треба було обов’язково вийти заміж, народити дітей, бо потім, мовляв, ти нікому вже не потрібна. Ми про це і з Інною Шевченко говорили, коли вона завагітніла у 46. І класно, що ви ділитеся своїм досвідом.

– Я взагалі вважаю, що наше суспільство зараз просто гігантськими кроками долає всі ці стереотипи, які за нами тягнуться з «совка». Принаймні, я до себе не чула, наприклад, термінів на кшталт «старородящая».

Бувають якісь поодинокі хейтерські коментарі в соцмережах, але я на них не зважаю. Дуже кумедно, коли писали: «Вона не вагітна. Їй сурогатна мама виношує дитину, вона з накладним животом. Або – вона зробила ЕКЗ, то все показуха». Але якби я навіть і зробила ЕКЗ, я б про це сказала. Я і в ефірі постійно кажу, що це норма, це ок. Тим паче, під час війни, коли більшість чоловіків перебувають не поруч із жінками. Вважаю, якщо є шанс, варто ним скористатися.

Ми про ЕКЗ теж, до речі, думали з Олексою, бо коли він був на фронті, в нас реально цикли не збігалися. Я намагалася їздити до нього, бачитися, але все одно це важко. Так склалося, що ми цим не скористалися, але це великий плюс для багатьох родин. В Україні репродуктивна медицина чудово розвинена, працює і дає чудові результати.

Пара чекає на синочка у вересні. Фото: Анна Рабовська

Дуже мило, як Олекса спілкується з малюком

– А ходите на якісь курси для вагітних?

– Поки що ні. Треба, напевно, вже на якусь йогу для вагітних піти чи в басейн.

Зараз ще й дуже втомлююсь, постійно хочу спати. Зранку така бадьора, а десь години до 4-5-ї вже не дуже бадьора. Мій третій триместр припадає на таку пекельну спеку. У мене супровід вагітності в «Лелеці», відповідно, я там маю можливість піти на курси батьків. Думаю, ми цим скористаємося обов’язково.

– Олексія теж візьмете?

– Сподіваюся, не знаю, як вийде. Він зараз служить у 3-ій окремій штурмовій бригаді, не все так легко вирішити зі службою. Але якщо в нього буде можливість, то, звісно ж, будемо разом. Раптом що – буду на онлайн-зв’язку. Бо переважно зі мною в клініку їздить подружка і моя косметологиня Женя Барилко. Мені з нею дуже комфортно. Дякую їй за підтримку. Як на мене, дуже важливо, коли поруч є людина, котра може розділити з тобою емоції, думки, переживання.

– Плануєте партнерські пологи?

– Я читала про це дуже багато, і всі жінки, у котрих були партнерські пологи, казали, що дуже важлива підтримка чоловіків. Вони вважають, що це чудове рішення.

Звісно, все залежить від того, як складатиметься у Олекси на службі. Але, звісно ж, підтримка чоловіка дуже важлива в такі моменти.

– Ви з Олексієм переживаєте дуже зворушливий і ніжний період. Чи змінилися якось ваші стосунки?

– Олекса дуже намагається не конфліктувати, коли в мене поганий настрій чи я втомлена. Я бачу, як він старається виявляти ще більше турботи і уваги. Дуже мило, як він спілкується з малюком. Це дуже зворушливі моменти. Найкумедніше, що він йому завжди відповідає. У них уже свій зв’язок є. Реально він може лежати собі тихенько, а тут приходить тато, каже «синуля, привіт» – і він йому одразу «відповідає», теж передає привіт, штовхається на голос тата.

– А чого б вам ще хотілося для абсолютного щастя, так би мовити?

– Безперечно, все залежить від того, що відбувається в нашій країні. Мені дуже подобався період згуртованості, єднання українців у 2022 році. Пам’ятаю, я під час кожного ефіру, всіх інтерв’ю, говорила: мрію, щоб ця згуртованість не зникла. Так було круто відчувати себе в одній зграї. А зараз багато агресії, зокрема, в соцмережах, недовіри до всіх і до всього.

Тому мрію про те, щоб було більше єднання, більше згуртованості, взаємопідтримки, більше довіри одне до одного. Тоді всі були б щасливіші. Нам потрібно об’єднуватися, вірити одне одному, вірити в краще майбутнє і разом його будувати.