«Санаторійна зона» в Національному театрі Лесі Українки. Непрості рішення на непрості питання 13.05.2026 15:08 Укрінформ 13 травня 1933 року в харківському будинку «Слово» звів рахунки з життям Микола Хвильовий. Сучасний театр по-новому осмислює його візіонерські твори
Антиутопію Миколи Хвильового «Повість про санаторійну зону» вважають одним із найбільш трагічних творів української літератури про кризу післяреволюційної генерації. Сувора правда про те, як колишні полум’яні ідеалісти революції втрачають ідеали та значення власного буття, закриті в психіатричному «санаторійному» просторі. Це жахлива модель тоталітарної держави – осередок контролю, ізоляції та духовного занепаду, замаскована за «турботливим» лікуванням і оздоровчими процедурами. Вони покірно ковтають пігулки, запиваючи водою, намагаючись вилікувати фізичну та душевну недугу, але це ілюзія, яка лише відтягує неминучий фінал.
Напередодні річниці смерті Миколи Хвильового, значущої постаті епохи Розстріляного відродження, белетриста, публіциста та ідеолога українського культурного ренесансу 1920-х років, режисер Дмитро Захоженко поставив за його твором виставу в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки.
Перед поглядом публіки з’являються люди, котрі виявились «непотрібними» в новій добі та переживають крах особистості. Час у творі не підлягає логічному чи послідовному упорядкуванню – це внутрішній стан, спогади, острах і зневіра. Тут він застиг. За межами «зони» існує інший світ, але він недосяжний для тих, хто в ній опинився. То це оздоровниця чи пастка?
Михайло Ганєв (Хлоня), Олена Нещерет (Унікум), Олександр Ганноченко (Дідок), В’ячеслав Ніколенко (Карно), Наталія Шевченко (Майя)
МЕНЕ ВРАЖАЄ ПОДОРОЖ, ЯКУ ЗДІЙСНИВ ХВИЛЬОВИЙ, І ЙОГО УЯВЛЕННЯ ПРО ТЕ, ЧИМ ПОВИННА БУТИ КУЛЬТУРА – ЗАХОЖЕНКО
– Чому саме цій повісті Миколи Хвильового судилося постати тут і зараз? – питаю у режисера вистави Дмитра Захоженка після прем’єри.
– Це непросте питання, – каже він. – Насамперед, мене вражає подорож, яку здійснив Хвильовий – його бачення себе в рамках української культури, та його уявлення про те, якою має бути культура. Його оповіді, які він вів, і які, на превеликий жаль, були знехтувані багато в чому, залишившись тільки великими думками в його працях. Хвильовий – романтик і, незважаючи на все те, що його оточувало, міг згенерувати ідею та піднести її в ранг потреби – нагальної, кровної – і йти за нею до кінця. Це, як на мене, те, що нам зараз вкрай необхідно.
Сергій Детюк (Карно), Павло Логвін (Дурень)
Також мені до вподоби його бекграунд, він же любив Чехова – Достоєвського, і в його працях багато колізій і речей, що з ними перегукуються, і в «Санаторійній зоні» зокрема. Але водночас він викладає суто свою історію. Це метод пошуку непростих рішень на непрості питання. І це є плато, на яке ми зараз виходимо, коли нам потрібно їх шукати, оскільки простих відповідей вже недостатньо. Згодом, історія лише ускладнюватиметься. Тому у виставі, яку ми поставили, теж є безліч маленьких насмішок і референсів. До того ж актори вистави взуті в черевики зі списаних чеховських вистав, – оповідає режисер.
За його словами, є в «Санаторійній зоні» на сцені Театру Лесі Українки й суто внутрішні театральні жарти, що розшифровуються в словах одного з героїв на адресу персонажа мізерного Дідка: «я й раніше думав, що він противний, і відчуваю ще більшу відразу до нього тут. Зараз я усвідомлюю, що це просто маленька зла людина. І все. Велика імперія зла виявилася просто маленькою злою людиною».
Сергій Детюк (Карно), Віктор Алдошин (Дідок)
– У Миколи Хвильового велика кількість текстів, які для мене є абсолютно живими. Як‑от мрія Катрі про білий фартушок, коли все сіріє… Звичайні відповіді зникають, ти хочеш їх знайти, але чим далі, тим важче їх зловити.
І ще один плюс – трохи познайомили глядачів із Шпенглером і Бергсоном, – посміхається Захоженко.
Алюзії та ідеї філософів Анрі Бергсона та Освальда Шпенглера ми чуємо в роздумах сестри Катрі, а текст Шпенглера лунає у виставі ще й англійською мовою у вигляді пісні, яку співають герої.
Владислав Мелешко (Анарх), Павло Логвін (Дурень)
УСІ ПЕРСОНАЖІ «ЛІПЛЯТЬСЯ» В РАМКАХ ОДНОГО, КОЖЕН – ЯКАСЬ ЙОГО ОКРЕМА ГРАНЬ
У виставі, як і в самій повісті, немає одного протагоніста в класичному розумінні. Це поліфонія, де важливими є відразу всі персонажі: Анарх (актори Владислав Мелешко / Артем Мяус) – колишній революціонер у стані глибокої внутрішньої кризи; Хлоня (актори Михайло Ганєв / Іван Головко) – трагічний, витончений надзвичайно чутливий, болісно переживає втрату своєї «епохи»; Майя – (акторки Марія Гончарова / Наталія Шевченко) – чекістка під прикриттям, яка одночасно є частиною системи контролю та жінкою, спраглою за емоційною близькістю; Сестра Катря (акторки Мирослава Літвинська / Дарина Степанкова) – медична сестра, тиха й виснажена, яка мріє вирватися з системи, частиною якої є; Карно (актори Сергій Детюк / В’ячеслав Ніколенко) – цинічний і жорстокий персонаж, який поводиться холодно й агресивно; Унікум (акторки Таїсія Бойко / Олена Нещерет / Олена Червоненко) – загадкова у своїй екзальтованості, іронічна, стомлена і самотня; Дідок – (актори Віктор Алдошин / Олександр Ганноченко) – мешканець санаторійної зони, який у Хвильового символізує втому і приреченість, однак у виставі його особистість розкрита дещо по-іншому; Дурень (актори Роман Котов / Павло Логвін) – дивакуватий чоловік, який, попри своє прізвисько, часом здається мудрішим за своїх сусідів по «зоні».
Роман Котов (Дурень)
– Пане Дмитре, чи справді всі персонажі вистави рівнозначні? Мені особисто здалося, що в певні моменти дехто дуже промовисто виходив на передній план.
– Це досить юнгіанська історія: і шлях героя, і розщеплений персонаж. Усі герої «ліпляться» в рамках одного, кожен – якась його окрема грань. За структурою вистави на початку здається, що головним героєм є Анарх, і ми спостерігаємо його шлях. А от у фіналі виявляється, що це не так, і головним героєм є Катря. Це її шлях. І фактично тільки за нею залишається надія. Насправді це завдяки нам дофантазована історія, оскільки Хвильовий зовсім песимістично закінчує її самогубством. Ми ж трохи витягнули наперед Катрю. І я вважаю, що це зараз життєва необхідність – знайти основу, ґрунт під ногами, від якого можна відштовхнутися, – роз’яснює режисер вистави.
Мирослава Літвинська (Катря)
КОЛИ Я ПРОЧИТАЛА ІНСЦЕНІЗАЦІЮ, В МЕНЕ В ГОЛОВІ ПОЧАВСЯ «БІЙЦІВСЬКИЙ КЛУБ» – МИРОСЛАВА ЛІТВИНСЬКА
– Коли я прочитала інсценізацію Ніни Захоженко, у мене в голові почався «бійцівський клуб», – розповідає виконавиця ролі Катрі Мирослава Літвинська.
Дмитро Захоженко запросив її на цю роль після того, як побачив її у виставі «Дім» Андрія Жолдака. Він надіслав акторці текст, вона прочитала і сказала: Катря – нецікаво, не хочу.
– Мені дуже сподобався персонаж Хлоні, – зізнається акторка. – Сильно в мені він відгукується. Запитала в режисера, чи можливий варіант, щоб я зіграла Хлоню? Дмитро каже: «ні, але, проте поговорімо про Катрю».
– А чим вона вам не сподобалася?
– Вона для мене на початку була дуже прямолінійна. Її лінія надто зрозуміла: хоче виїхати, але не може через певні обставини. Звісно, в чомусь вона – суперечливий персонаж. Це ідейна людина, яка прагне чогось світлішого, та, на жаль, перебуває в певній системі. І сама теж є певною системою. Але Ніна дописала фінальний монолог, давши можливість повністю розкритися цій героїні і вийти на передній план.
З початку роботи над роллю мені було складно в деяких моментах, я не розуміла, куди себе подіти – через власну природу не могла себе приховати. Адже Катря спершу має бути холоднуватою, відчуженою (вона ж іще система), і тільки згодом, із розвитком дії і з розвитком персонажа, ми вже можемо побачити цю героїню цілком. Це пазл, який кожен актор складає по-своєму. І мені здається, з кожною виставою я ще для себе «складатиму» Катрю.
Дарина Степанкова (Катря), Владислав Мелешко (Анарх)
– Режисер розповів цікаву деталь, виявляється, ви граєте у «чеховських» черевичках?
– Знаєте, бувають символи, які виникають ніби через якусь помилку. Але, як каже Андрій Жолдак, кожна помилка – це не помилка, а навпаки, намагання світу вказати нам, як буде правильніше. Тут майже та сама історія. Ми всі мали бути у звичайних санаторійних капцях (у мене бабуся носила такі – в дірочку, білі, шкіряні, на низьких підборах). Я кажу: «ні, тільки не це! Хоча б, крокси – це стильно і гарно» (сміється). Художник вистави (сценографія та костюми – Олексій Хорошко) побачив, що я з Дашею Степанковою репетируємо в чорному взутті (це в мене для репетицій, щоб я хоч якогось зросту була, щоб мене бачили) і промовив: «от в цих ʺчеховських черевичкахʺ і залишайтеся». Серйозно? А далі це вже набуло сенсу. І виявилося невипадковим. Режисер заклав дуже багато рівнів, про які я спочатку навіть не знала, – ділиться Мирослава Літвинська.
Актриса впевнена, що актуальність такого матеріалу навіть не треба обговорювати, адже саме через це ми можемо спостерігати, як відмова від всього насадженого Росією та знищеного нею повертає нам нашу культурну спадщину.
– Ми повертаємося до себе. Такий крок надзвичайно потрібний, хоча й ризикований, тому що публіка часом ще не зовсім звикла до змін, які відбуваються в культурі. Спостерігаючи за розвитком театру, я бачу тенденції, в яких напрацьовуються вектори руху саме національного театру. Звісно, у нас є комедії, які дуже люблять глядачі, незалежно, чи це висока комедія, чи для більш легкого сприйняття, але переважно наш репертуар доволі метафоричний, просякнутий символізмом. І навіть якщо глядач приходить непідготовлений, і чогось раптом не зрозуміє під час показу, сенси можуть долетіти вже після вистави. Адже вони мають багато шарів, особливо вистави Дмитра Захоженка, який завжди має якісь свої приховані цілі – ніколи не йде прямо, десь легко подає, а десь – копає до глибини, – каже виконавиця ролі сестри Катрі.
Михайло Ганєв (Хлоня)
Я НЕ ЗУСТРІЧАВ СПОВІДНІШОГО ДЛЯ СЕБЕ ТЕКСТУ, НІЖ СЦЕНІЧНА ВЕРСІЯ «САНАТОРІЙНОЇ ЗОНИ» – ГАНЄВ
Актор Михайло Ганєв (виконавець ролі Хлоні) розповідає, що вистава «Санаторійна зона» для нього дуже особиста:
– Насамперед, я дуже люблю режисера Дмитра Захоженка. Але є ще один важливий момент. У мій будинок був приліт, і я застав його у своїй квартирі. Відтоді в моєму особистому житті почалися кардинальні зміни й тотальна переоцінка всього, зокрема, роботи в театрі і розуміння театру в цілому. Читка тексту якраз збіглася з моїми внутрішніми трансформаціями. Раніше я не читав «Повісті про санаторійну зону», та й загалом не дуже знав тексти Хвильового, як дитина, яка вчилася в Одесі на той момент у російськомовній школі. Аж тут читаю інсценівку, і кажу: «це точно написав Хвильовий сто років тому? Це не Ніна (Захоженко – ред.) написала? Читаю повість, а там все так само!» Мене запитують: «а що не так?» Кажу: «ні-ні, навпаки все настільки так, що я не знаю, що туди закладати. Адже це все зараз насправді відбувається зі мною! Я справді не зустрічав сповіднішого для себе тексту, ніж сценічна версія ʺСанаторійної зониʺ, яку написала Ніна».
За словами Михайла Ганєва, ця вистава – революція, в хорошому сенсі цього слова, бо такого в цьому театрі ще не було.
– Хвильовий це писав сто років тому як проговорення тем, про які всі замовчували. І зараз Дмитро зробив це тут, з усіма жартами, натяками, кпинами – все збіглося ідеально. Хвильовий, який «стьобав» Чехова, всі його п’єси вклав у одну «Повість про санаторійну зону» – зараз це на нашій сцені, і я не знаю іншого театру, принаймні в Києві, в якому необхідно було це зробити!
Як на мене, в нашій країні всі сімдесят років під радянською владою – не проговорені до кінця. Про них тільки розчерком пера: «ми були під окупацією радянської влади», але в цей час щось тут відбувалося! Розберімо, що було хороше, що було погане і зробімо висновки. У виступі Хвильового на театральному диспуті є слова: «у нас зараз є величезна можливість зробити зміни, і такої великої кількості можливостей в нас ніколи ще не було». Ми сьогодні в Києві, в театральній столиці України, у нас знову зараз є величезна можливість! Як же хочеться, щоб через ще сто років ніхто не казав про теперішній час тих самих слів. Ця циклічність мегажахлива насправді.
Іван Головко (Хлоня), Владислав Мелешко (Анарх)
– Чи були у вашого героя Хлоні інші варіанти, крім самогубства?
– Не думаю. Ми багато про це говорили з режисером. Якщо дивитися крізь концепцію архетипів, то всі персонажі – це складові Анарха, а сам він є відображенням Хвильового, який, за спогадами різних людей, неодноразово привертав до себе увагу, кажучи, що зараз вчинить самогубство. І, зрештою, вчинив. Тому, з огляду на долю автора, не думаю, що у Хлоні були якісь варіанти… Він інакше не міг. Хвильовий був генієм, месією. І те, що він не знайшов собі місця, про це свідчить. У «Повісті про санаторійну зону» – пророкування, що трапиться з ним далі. Він там і Анарх, і Хлоня – усі разом. Ми говорили з режисером, чи це сильний, чи слабкий вчинок. Навколо нього коло вже змикалося. І він чітко розумів, якщо цього не зробить, то за ним прийдуть. Він не дав їм шансу. Зробив свій вибір, але його стерли з пам’яті на довгі роки. Хвильовий перший відкрив «скриньку Пандори», далі – Розстріляне відродження.
В’ячеслав Ніколенко (Карно), Роман Котов (Дурень)
У ВИСТАВИ РАДИКАЛЬНО ДВА РІЗНИХ СКЛАДИ. І ЦЕ КЛАСНО! – РЕЖИСЕР
Вистава «Санаторійна зона» – це перша робота Дмитра Захоженка в Національному академічному драматичному театрі імені Лесі Українки. Як працювалося з цією командою?
– Надзвичайно комфортно, – посміхається режисер. – Актори неймовірно включені в процес. Ми працювали над виставою два з половиною місяці. І кожен день – це крок вперед. Я не відчував моменту, коли б ми зупинилися. Насправді, в день прем’єри я прийшов зранку і кажу: «давайте дещо трохи поміняємо». Уявляєте, як вони на мене дивилися? Але дуже непогано впоралися з нововведеннями, які я запропонував. І це дивовижно, зважаючи на обсяг тексту, на те, наскільки багато в ньому відсилань, інтертекстуальності, там буквально конструкція на конструкції! – ділиться пан Дмитро.
Вистава поставлена на два склади. І Захоженко свідомо зробив їх дуже різними.
– Я їх так вибирав, щоб це не був один малюнок чи дубль. Це радикально два різні склади. І це класно! Часто, коли працюєш у двох складах, бувають різні труднощі, але тут усі актори працювали на спільну ідею і мали нагоду в рамках однієї вистави розказати кожен свою історію, незалежну від партнера по ролі з іншого складу.
Наталія Шевченко (Майя), Артем Мяус (Анарх)
– Вистава досить непроста, як, власне, й тексти Хвильового. Напевно, глядач має йти на неї трохи підготовленим?
– Безперечно. Якщо бути підготовленим, можна зчитати набагато більше ходів, шарів, знайти ключів. Хвильовому приписують фразу «Геть від Москви!», але навіть, якщо він цього ніде й не казав, все одно, його ідеєю було – «Геть від шароварів!», «Геть від примітивізації!», «Культура має бути складною!». Тому ми можемо цитувати зі сцени Шпенглера, говорити про складні концепти. Звісно, мені не хотілося щось примітивізувати, зводити до якихось банальних «хто кого любить, хто кого не любить». Сам текст повісті читати в принципі складно, потрібно докласти зусиль. Але потім ти входиш, він тебе затягує, і ти ловиш «дзен». А далі текст перенасичує тебе образами – текстовими, звуковими, навіть, запахами. Там є все-все. То чого б не поставити його складною мовою? Але однаково у виставі лишається якийсь рівень, який зчитає і непідготовлений глядач, наприклад, детективна чи квазідетективна історія.
– Через сто років від подій у «Санаторійній зоні», ми, як і Хвильовій тоді, знову живемо у вихорі історії – не пощастило чи пощастило?
– Не пощастило, але трапилося. Нам випала така доля. Хвильовий говорив це сто років тому. Тоді так само боролися, сподівалися. Історія, яка закінчилася для західного світу, для нас, виявляється, не завершилася. Вона тягнеться і тягнеться. Коли ж буде можливо нарешті перестати бути сильними, агресивними, стати комфортними, лінивими європейцями, яким не потрібен театр? Але трапилося так, що зараз час, коли театр потрібен. І значить, нам треба його робити, – резюмує режисер Дмитро Захоженко.
Відшукати непрості рішення на непрості питання разом із Миколою Хвильовим та творчою командою вистави “Санаторійна зона” можна 24 травня і 9 червня. Театр, який заохочує думати, чекає на вас.
Фото Ірини Сомової
Афіша Культура Театр Розстріляне Відродження Вистава Хвильовий