Автор Павло “Паштет” Білянський: Створити книгу просто, лише потрібно творити щодня

Фото: facebook.com/pavel.pashtet.belyanskiy

Нова збірка автора та воїна Павла «Паштета» Білянського “Будь ласка, не бійся” була написана після повномасштабної агресії. А у березні він став переможцем Національної премії України імені Тараса Шевченка у категорії «Проза» за автобіографічний твір про війну “Битись Не можна Відступити”. З його слів: “Я літератор, тепер у мене навіть посвідчення від держави є, “шевченківське”, а потім сумно додав, що дуже бажав, “щоб твору “Битись Не можна Відступити” не існувало. Як і війни. І щоб дійові особи книги залишилися живими”.

Репортерка Коротко про завітала на зустріч із Павлом Білянським стосовно виходу нової книги у межах проєкту “Тет-а-тет у книгарні” та дізналася наступне: чому митець вважає, що звитяги на війні не повинні бути, про особливості армійського гумору, про те, що допомагає зберігати розум, про відвагу та страх.

Я побачив уві сні Бога, який сказав: «Ти обіцяв мені творити”

– Павле, питання одночасно легке і важке: як ви створюєте книги? 

– Руками по клавіатурі – клац-клац-клац (усміхається). Якщо серйозно ставитися до письменства, то найголовніше – займатися цим регулярно, як і будь-чим іншим. Тому створити книгу просто, треба щодня писати хоча б один рядок. За 500 днів у вас буде книга. Потрібно просто це робити щодня.

Всі книжки Павла «Паштета» Білянського. Фото: facebook.com/pavel.pashtet.belyanskiy

– Як працює автор на передовій? В яких обставинах ви там творите? У вас є стіл? Чи, можливо, ви пишете на коліні? 

– Все у телефоні: підключаєшся до “старлінка” – і вперед. Іноді щось наговорюєш, якщо треба швидко, або робиш нотатки. Зараз вже є ноутбук, і якщо є час на відпочинок, ти можеш записати думки в ноутбук і перенести їх в Google Doc, а потім переглянути. Я часто писав, одразу публікуючи у Facebook, а потім збирав з цього матеріал. 

Але часом хочеш щось запам’ятати, але немає часу записати, і пишеш одне слово, а потім думаєш: “Про що це?”. 

– Чим відрізнятимуться дві ваші книги – “Битись Не можна Відступити” і нова четверта “Будь ласка, не бійся”? Щоб не казати, що обидві про війну. 

– У новій книзі не буде бойових дій. Це книга про перші дні оборони Києва, про тероборону, яка перебувала в місті і лише чула про бої. У книзі немає вбитих, лише один поранений. Тобто це книга про війну без війни, але з відчуттям тих перших днів, коли ми не розуміли, що відбувається. Більшість тих, з ким я спілкувався, хто вижив і залишився в нормальному стані, говорили одне й те саме: ми думали, що це триватиме місяці три, і нас або вб’ють, або все закінчиться. Інших планів не було. 

– Ви пишете для сучасного читача чи для того, хто в майбутньому прочитає ці тексти і краще зрозуміє, як ми жили? 

– У мене є звичайна історія про це: після “Битися…” у мене був період, коли я не міг писати. Я себе втратив. Не міг зібратися, щось шукав. Було важко. І от я був у відпустці, дуже сильно напився і заснув. Вночі мені приснився Бог. Серйозно. Він сів переді мною і сказав: “Я ж тебе врятував. А ти що казав? Що ти обіцяв, коли все вибухало? Ти обіцяв мені писати. А що ти робиш зараз? Хочеш назад?”. І суворо сказав: “Пашо, пиши”. Я прокинувся зі словами: “Добре, я зрозумів”. І з того часу Паші стало легше, і Паша пише. Я пишу щось кожного дня, навіть якщо це одне речення – і все гаразд.

 – Кажуть, що на війні немає атеїстів. Що ви думаєте про це?

– Як казав мій командир взводу, на війні вірять всі, але кожен у щось своє. Я не зустрічав невіруючих на фронті. Не всі вірять у Бога, або не всі вірять у православного чи католицького Бога. Коли наша група їхала на штурм, в небо піднімалося багато молитов, але кожен молився про своє. Людині, яка завжди поруч зі смертю, потрібно розуміти, що є щось, крім смерті. Це допомагає воювати і легше помирати.

З кураторкою проєкту «Тет-а-тет у книгарні» та ведучою зустрічі Тетяною Власовою. Фото:.facebook.com/knyharniaye

“Гумор – це ознака інтелекту. Жартувати може розсудлива людина”

– Я знаю, що багато людей плачуть, читаючи ваші тексти. Це та емоція, яку ви хочете викликати у них? 

– Ні, там є з чого посміятися, бо я хочу, щоб текст був емоційним. Які у нас є емоції? Сльози та сміх. На цьому і працюєш. Коли я працював на кладовищі і вчився писати цвинтарні історії (книга «Я працюю на цвинтарі». – Ред.), я міг вкласти і жах, і сміх у декілька речень, бо ці історії відбувалися зі мною. Наприклад, до мене прийшли люди, вони щойно поховали матір, і у них були проблеми. Вони щось у мене запитували, а я розумів, що їм не потрібна відповідь, вони просто прийшли, щоб заповнити порожнечу.

І тут залетів джміль і почав літати по офісу, і я вирішив його прогнати. Я махнув ногою, а він залетів у штани. Мені стало неприємно. Я почав знімати штани і кричати: “Боже, допоможіть!”. Я бігав по офісу в трусах, а потім повернувся, а вони сміялися. Я сказав: “Вибачте, я злякався”, а вони відповіли: “Все добре: життя, джмелі, люди в трусах, нормально!” – і пішли. 

– Якщо говорити про гумор і баланс між жахом та сміхом, це дуже притаманно українцям, бо у світі – апокаліпсис, а ми робимо меми та жартуємо. І це нас рятує. Гумор для вас – самотерапія чи ви знаєте інші способи захисту від жаху? 

– По-перше, я вважаю, що гумор – це ознака інтелекту. Розумна людина може жартувати. Дурні люди не вміють жартувати – вони лише повторюють жарти, іноді невдало. Щоб створити жарт, потрібно багато працювати над собою. Я завжди з цим добре ладнав, тому вважаю себе доволі розумною людиною (сміється). Гумор робить людину людиною. Чим ближче до передової, тим більше сміху, він там дурніший і відвертіший, іноді безглуздий та постійний. І це нормально. Найдурніші жарти, які я чув, були перед штурмом чи на “нулі”. Всі з цього сміються, бо сміються не тільки над жартом, а й над смертю та страхом. Смієшся над тим, що відбувається, і залишаєшся людиною. 

Але не можна говорити про жарт і не пожартувати. Я вже декілька разів розповідав цей жарт, і ним перевіряю, скільки тут військових, а скільки цивільних. Ми були на штурмі, і побратиму відірвало ногу. Ми відтягнули його у безпечне місце і чекали на евакуацію. Тоді до нього підійшов наш хлопець і сказав: “Ти неправильно загадав новорічне бажання. Треба було побажати стати стрункішим на 20 кг, а не легшим на 20 кг”. Ось такі жарти на фронті. 

Книга «Будь ласка, не бійся» вийшла у видавництві Vivat. Фото: facebook.com/pavel.pashtet.belyanskiy

Коли притупляється відчуття страху, це не добре. Звикати не можна

– Що було для вас несподіваним на війні? Про що ви не знали до війни?

– Я думав, що буду більше боятися. Але я не хоробрий, просто у мене така психологія. Один побратим казав, що кожна людина має свою кількість страху, яку може витримати. У кожного ємність, яка збирає страх – у когось рюмочка, а у когось відро. У мене нормальна ємність, бо були моменти, коли у людей паніка, а я спокійний: “Все нормально, ми впораємось”. 

Я зрозумів, що на війні немає особистого життя, тому треба вміти спілкуватися, знаходити спільну мову з усіма. Треба, щоб тебе знали, бо якщо тебе не знають і не пам’ятають, про тебе можуть забути.

Треба постійно вчитися, розвивати навички. Якщо ти не стаєш кращим, ти нікому не цікавий, тобою будуть затикати дірки. А фахівця цінують у будь-якому війську. У цивільному житті ти звільнив фахівця і знайшов іншого, а у війську не факт, що знайдеш, і не факт, що звільниш.

Раніше я думав, що війна – це побігав-постріляв, але це важка робота, в якій треба розбиратися. 

– Скільки часу минуло, перш ніж ви це зрозуміли? 

– Дуже швидко. На початку служби мене поставили щось охороняти, і полковник накричав на мене, назвавши “тупим придурком”, бо я чогось не розумів, я подумав: “Я не тупий придурок”, тому треба щось змінювати і переходити до тих, хто не тупий. І я пішов до розумних. Ситуація змушує тебе розвиватися.

В армії завжди є вибір: ти можеш бути простою піхотою, яка бігає, копає, ховається в норах. Або ти можеш опанувати дрон чи щось інше, і ти вже не проста піхота, а досвідчена людина, яку більше цінують, бо фахівця треба вчити.

Показуєш себе як людину, яка може керувати іншими людьми, і ти стаєш ще більш потрібною людиною. Чим менше у тебе навичок, тим менше ти значиш.

В тероборону Павло Білянський записався в лютому 2022 року. А потім склав присягу. Фото: facebook.com/pavel.pashtet.belyanskiy

– Що відбувається зі страхом на передовій, де небезпека кожної секунди?

– Страх притуплюється, і ти звикаєш до цього. Я пам’ятаю, як вперше потрапив в окопи, куди летіло все, що могло. До цього ми штурмували, заходили-виходили, але не сиділи, не тримали оборону. Мені наказали замінити командира на ділянці, де військові тримали оборону. Мені було так страшно, що я цілий день сидів в окопі – в касці, в броніку, з автоматом – і боявся вийти. Навколо все вибухало, а я трясся і думав: “Що я тут роблю?”

Бійці казали: “Давай ми покажемо наші позиції, ти призначиш чергування”, а я відповідав: “Ви ж робили це самі, робіть і далі – це мій наказ”. Я просидів так годин двадцять, а потім вночі все затихло, і я виліз зі схованки.

Ми сиділи на тій позиції тижні два, і вже на третій день я був у шльопанцях і футболці. Якось прийшли розвідники, яких треба було відвести в потрібне місце. Ми поїхали. Вони були в броні, а я у шльопанцях. Хлопці сказали: “Ти монстр. Тобі не страшно”. А я посміхнувся і згадав, як я боявся вилізти з нори (сміється). 

З іншого боку, скажу: не можна жартувати з правилами безпеки. Ми сиділи з побратимами в шльопанцях і варили каву. Просвистіла міна, ми впали, а третій ні. Міна вибухнула, і його зачепило уламком по скроні. Було багато крові, бо на голові багато капілярів. Ми заліпили рану і викликали евакуацію. Він нормально розмовляв і поїхав у госпіталь. Ми подумали: блін, ми теж так хочемо – поїхати з подряпиною, поїсти нормально, сходити в душ. На другий день поранений впав у кому, бо у нього стався внутрішній крововилив, хоча спочатку все було добре. Коли притупляється відчуття страху, це не добре. Звикати не можна.

– А сміливість на війні – це відсутність страху чи щось інше? 

– Всі бояться. Просто сміливі бояться і роблять, а боягузи бояться і не роблять. Немає іншої різниці. Я не люблю, коли розповідають про подвиг, бо подвиг – це коли безглуздя, дурість, недосконалість керівництва змушують щось робити. Не повинно бути подвигів, бо війна – це робота, і якщо все добре налагоджено, то навіщо подвиги. Нехай буде нормальна робота зі знищення русні. І все буде чудово. 

«Бояться всі. Просто сміливі бояться і роблять, а боягузи бояться і не роблять». Фото: facebook.com/pavel.pashtet.belyanskiy

Треба ставити завдання, не заглядаючи далеко вперед, і бігти до них  – це підтримує здоровий глузд

– Між цивільними та військовими існує прірва. Після перемоги військові повернуться. Чи повинні цивільні їх боятися? Ви здаєтесь нормальним, але завжди є нюанс.

– Скажу так: на кожного, хто воює на передовій і бачить смерть, припадає багато військових, які не бувають на передовій. Їх робота важлива, бо вони ремонтують машини, привозять зброю, готують їжу та роблять багато іншого. Але у них не буде такого ПТСР.

З мільйона військових, які повернуться додому після перемоги, важкий ПТСР буде у кількох сотень – це невелика цифра для країни.

 Щодо мене: ви кажете, що я нормальний, тому я розповім вам історію. Я приїхав до Києва у відпустку із зони бойових дій, а дружина приїхала з Карпат. Вночі я прокинувся і зрозумів, що лежу в посадці, наді мною дрон і поруч немає пацанів. Я подумав, що треба з’ясувати, чи є росіяни. У цей момент дружина сказала: “Все нормально”. Я вирішив, що мене вб’ють, але хоч одного я заберу з собою. Це не жарт.

Дрон у моєму сні – це була лампочка від кондиціонера, яка світилася в темряві над головою. Дружина каже, що в цей момент вона зрозуміла, що має кілька секунд, щоб сказати щось правильне. І тоді вона командним голосом крикнула: “Відставити!”.

– Так, відреагувала по-армійськи.

– Вона у мене прапорщик 92-ї бригади, тому швидко розуміє, що треба казати. Все закінчилося добре. Якими ми повернемось? Прірва буде, але я хочу заспокоїти: ми не перша країна, яка це переживає. У нас є велика перевага, бо коли американці поверталися з В’єтнаму чи радянські солдати з Афганістану, вони поверталися як загарбники. У них не було морального виправдання своїм вчинкам. Ми повертаємось, як люди, які захищали свою державу, своїх людей, тому морально ми виграємо. Це складно, але набагато простіше, бо ми від початку на хорошій стороні. 

– Що допомагає вам підтримувати здоровий глузд? 

– Я не знаю. Іноді здається, що немає сил це робити. Іноді здається, що все добре. Все як у всіх – діти, родина, обов’язки. Ми з Павлом Казаріним (військовий, письменник. – Авт.) були в теробороні в одному підрозділі і склали присягу в один день. Нещодавно він надіслав мені фото наших довідок, в які вписані прізвище, підпис та присяга, – зі словами: “Тоді ми продали душу” (усміхається). Це підтримує – ти склав присягу і це твій обов’язок. Це складно. Іноді ти цього не хочеш, але це нормально. Це такі гойдалки. Вони є у будь-якої творчої людини: “я геній – я нікчема” або “у мене є сили, бо у мене є рідні – у мене немає сил, все, нам кінець”.

Кажуть, що допомагає ось що: коли люди бігають марафони, вони ніколи не тримають всю дистанцію в голові. Вони біжать від куща до куща, від повороту до повороту. Треба ставити завдання, не заглядаючи далеко вперед, і бігти до них. Мені допомагає письменництво, бо я можу сказати: “У мене вийшла книга, це добре, бо я зробив щось важливе”. Залишиться щось після мене, і я не думаю, що я змарнував цей час. 

В лютому 2022 року Павло Білянський разом з Павлом Казаріним опинились в одному батальйоні тероборони. Фото: facebook.com/pavel.pashtet.belyanskiy