Українсько-польські дебати, що не вщухають, спонукають поглянути на проблему з іншого кута. Насамперед, слід визнати: знищення цивільного польського населення було воєнним злочином. Це факт, який не потребує спростування. Друге: не можна мірятися цифрами жертв, адже вбивство одного поляка чи українця через національну приналежність – це вже забагато. Невинні жертви, особливо діти, не мають виправдання. Жодні цифри не можуть виправдати жодну зі сторін, бо не існує такого співвідношення, яке б перехилило чашу відповідальності.
Якщо насильство було обопільним, а кількість жертв не є критерієм для порівняння, то слід шукати причини цього насильства. У польському публічному дискурсі українське насильство 1943 року часто подається як відправна точка, а польські дії – як відповідь. Однак, історія конфлікту набагато глибша і сягає десятиліть державного тиску на українське населення, що й призвело до ескалації, яка врешті стала обопільною.
Польські коментарі про “співіснування двох народів на одній землі” не завжди враховують історичний контекст. Землі, які обидва народи вважали своїми, сягали західніше – Холмщини, Підляшшя. Саме звідти комуністична Польща у 1947 році виселила понад 140 тисяч українців у рамках операції “Вісла” – це окремий злочин, який значно рідше згадується в польській публічній пам’яті, ніж Волинська трагедія.
Волинь же не була територією рівних національних спільнот. За польським переписом 1931 року, українці становили переважну більшість населення (від двох третин до 70%). Українці вимагали елементарних прав – шкіл, власної церкви, мови. Відповіддю польської держави була політика пацифікації, що призвело до радикалізації та, зрештою, до брутальних чисток з обох боків.
Важливо вибудовувати правильну послідовність подій, а не підміняти причину наслідком, як це робиться, коли українське насильство ставиться на початок, а польське розглядається як реакція. Придушення прав корінного населення радикалізувало настрої, призвівши до взаємних чисток.
Спроби примирення вже мали місце в історії, як-от експеримент Юзефського. Однак, цей “експеримент” був згорнутий після смерті Пілсудського, коли перемогла лінія ендеків, яка повернула до політики полонізації та знищення православних храмів. Польща вийшла з проєкту порозуміння в односторонньому порядку.
Зараз, коли примирення стає передумовою для вступу України до ЄС, необхідно усвідомити декілька моментів. По-перше, спільна держава в епоху націоналізму була майже неможливою, і українці мали право виборювати власну державу. По-друге, вшанування українських націоналістів в українській традиції пов’язане з боротьбою проти окупації, а не з територіальними претензіями. Без ключових постатей ОУН та УПА здобуття державності було б значно складнішим.
Єдиний чесний шлях до порозуміння – це розмежування першопричин конфлікту та морального виправдання злочину. Це дозволяє визнати провину без втрати власної історичної суб’єктності. Як приклад можна навести німецький досвід “опрацювання минулого” (Vergangenheitsbewältigung). Німеччина не замовчує антисемітизм Мартіна Лютера, але водночас вшановує його як реформатора церкви та творця німецької літературної мови. Його постать демонструє складність історичних діячів, а не ідеалізує їх.
Так само щодо Бандери чи Шухевича: їхнє місце в історії зумовлене боротьбою за державність. Це не означає, що суспільство має толерувати їхню відповідальність за трагедію польського цивільного населення. Польський політичний дискурс вимагає повного зречення цих постатей, що в умовах війни за виживання є замахом на саму ідею української боротьби за незалежність.
Справжнє примирення буде можливим, коли Польща прийме антиімперську та державотворчу суть українського націоналістичного руху, а Україна засудить воєнні злочини, не боячись “очорнити” героїв. Україна не повинна заперечувати злочини, вчинені українцями, щоб зберегти право на власну історію. Водночас, Польща не повинна заперечувати українську боротьбу за державність, щоб зберегти пам’ять про польських жертв.
Україна може визнати злочини проти польського цивільного населення, але водночас має право вважати боротьбу українського визвольного руху за незалежність легітимною. Польща має право зберігати пам’ять про польських жертв, але мусить визнати, що український національний рух виник не з “ненависті до поляків”, а з прагнення народу здобути власну державу. Артикулювати ці твердження одночасно – це ознака зрілої історичної культури.