Естет, однолюб і мисливець за трофеями: ким за межами стадіону був Мірча Луческу
Фото: Хакан Акгюн/Anadolu via Getty Images
Диво не трапилося. Найкращі румунські медики до останнього боролися, аби зупинити серце 80-річного Мірчі Луческу. У вівторок, 7 квітня, Майстра не стало. Він зле почув себе ще 29 березня, просто на тренувальному полі бази збірної Румунії, якою він керував. Згодом була зупинка серця в кареті «швидкої», кілька екстрених реанімаційних заходів та штучна кома, з якої він так і не вийшов. За станом тренера уважно стежили не лише в Румунії, а й у всьому футбольному світі, особливо в Україні. Майстер давно сприймався як свій, рідний, легендарний. Яким він був, чим запам’ятався, чого досягнув і трохи про те, яким ми його не знали, – у матеріалі Коротко про.
Від гніву донецьких уболівальників до Кубка УЄФА
На чолі донецького “Шахтаря” румунський фахівець провів 12 років. Абсолютний рекорд для “гірників”. З 34 інших наставників ніхто й близько не підійшов до позначки в 10 років. Та й за завойованими титулами йому немає рівних: 22 трофеї. Найзнаковіший – останній в історії Кубок УЄФА у 2009 році. Ще було 8 чемпіонських титулів та 6 Кубків України.
А насправді українська кар’єра румунського тренера у «Шахтарі» могла розпочатися раніше. У січні 2002 року спортивних журналістів запросили на прес-конференцію, де всі очікували на представлення нового головного тренера. Інтрига полягала в тому, що ніхто не знав, хто ця людина. І багато хто здивувався, коли Рінат Ахметов представив італійця Невіо Скалу, адже в місті бачили більш модного та перспективного на той момент Мірчу Луческу. Виявилося, що переговори тоді велися, але угоди не досягли.
Ахметов досяг свого у 2004 році. І всі роки роботи Майстра в команді довіряв йому безмежно. Навіть коли у 2008 році спостерігався катастрофічний спад у грі, і фанати вивісили банер румунською: «Мірча, в Італії твій дім уже згорів би. Не зловживай українською гостинністю», Ахметов не здригнувся. Як доказ правильно зробленої ставки – виграш «Шахтарем» Кубка УЄФА у 2009 році. Збоку здавалося, що стосунки тренера та президента не просто робочі, а радше – дружні. Що є рідкістю у великому футболі. Співпраця клубу та тренера завершилася у 2016 році, але були варіанти…
Київський ренесанс Майстра
2020 року, за словами Луческу, «гірники» відхилили його пропозицію повернутися і очолити клуб абсолютно безкоштовно. Чому? Невідомо, і Ахметов це не коментував. А Луческу таки повернувся в Україну, але до табору непримиренних ворогів донеччан – «динамівців». Фанати «біло-синіх» зустріли його протестами та банерами «Lucescu Go Home», а сам Мірча у перші дні навіть заявив про можливу відставку. Але Ігор Суркіс, як колись Ахметов, продемонстрував залізну витримку. Він переконав румуна залишитись, і ця ставка спрацювала миттєво.
У перший же сезон «старий» створив диво: «Динамо», яке кілька років перебувало у кризі, здобуло всі внутрішні трофеї – чемпіонат, Кубок та Суперкубок України. Луческу став єдиним тренером, який виграв «золотий дубль» з обома грандами. Він вивів команду до групового етапу Ліги чемпіонів, заробивши для клубу десятки мільйонів євро.
Стосунки з братами Суркісами були не менш довірливими, ніж з Ахметовим, але будувалися в екстремальних умовах. Коли почалася повномасштабна війна, Луческу перетворився з просто тренера на головного дипломата клубу. У свої 77–78 років він проводив тижні в автобусних переїздах між Києвом, Польщею та Бухарестом, організовуючи благодійні матчі «За мир». Фінал київської історії настав у листопаді 2023 року після поразки від того ж «Шахтаря». Мірча пішов гідно – заявив про це просто на прес-конференції зі сльозами на очах, сказавши, що «залишає частинку своєї душі в Україні».
Ахметов зробив ставку на Луческу у 2004 році. Фото: ФК “Шахтар”
Поліглот із секретом
Мірча був поліглотом. Він вільно володів 7 мовами (румунська, англійська, португальська, іспанська, італійська, французька, російська). Але на початку української кар’єри на прес-конференціях він все одно волів користуватися послугами перекладачів. Почувши запитання, він отримував додаткові кілька секунд на «роздуми», доки помічник перекладав. Маленька хитрість.
Щоправда, не обходилося без казусів. Іноді перекладачів брали «з боку», і вони не завжди точно передавали зміст. Луческу зазвичай терпів і відповідав по-своєму. Але, траплялося, міг розлютитися й за журналістів відчитати «тлумача» за спотворений зміст питання.
Джентльмен, якого вважали сексистом
У 2016 році Луческу звинуватили у сексизмі. Після матчу «Шахтар» – «Зоря» (до речі, програного «гірниками») він подарував на прем’єр-лізі Катерині Монзуль, яка дебютувала як головний арбітр поєдинку, букет білих троянд. І тут почалося… У чому тільки не звинувачувала преса Майстра: від передбачуваного прояву гендерної нерівності до абсурду – спроби «задобрити суддю на майбутнє».
Пікантності ситуації додавало й те, що тренер славився своєю постійною критикою суддів, їм діставалося майже після кожного матчу. А тут такий несподіваний поворот… Критика Луческу не збентежила, він і надалі регулярно обдаровував жінок-суддів букетами. Як вони на це реагували? Спілкуватися з пресою арбітрам заборонено за контрактом, але, судячи із задоволеного виразу обличчя тієї ж Монзуль, їй така увага була приємна.
З дружиною Неллі Мірча прожив разом 59 років. Фото: Прес-служба ФК «Шахтар»
Колекціонер смислів
Мірча Луческу завжди виділявся з образу типового футбольного тренера. Він міг годинами пропадати в антикварних крамницях чи на аукціонах. Його пристрасть – румунський та європейський живопис. У футбольних колах пошепки обговорювали вартість його приватної колекції: у нього вдома в Бухаресті зібрано понад 300 полотен. Його гордість – полотна румунських класиків Миколи Григореску, Штефана Лук’яна та Миколи Тониці, чиї роботи вважаються національним надбанням. Окрім румунів, у колекції Майстра гідне місце займають етюди французьких імпресіоністів та рідкісні італійські майстри XVII–XVIII століть.
У Донецьку він дивував співробітників клубу тим, що міг підтримати змістовну розмову про архітектуру чи історію релігії. А переїхавши до Києва, Луческу став завсідником столичних художніх галерей. Якось його помітили на одній із виставок – тренер заглиблено розглядав картини, повністю відволікшись від майбутнього матчу в Лізі чемпіонів. Для нього мистецтво було єдиним способом перезавантажити мозок після колосального тиску трибун.
Окрім живопису, Луческу був фанатом мемуаристики. У його дорожній сумці завжди лежала книжка, і це ніколи не був легкий детектив. Біографії видатних політиків, праці з філософії та історії… Він вважав, що тренер повинен постійно інтелектуально розвиватися і не стояти на місці. “Якщо ти читаєш лише спортивні газети, ти ніколи не побудуєш команду-чемпіона”, – любив повторювати Мірча.
Головний трофей
Зі своєю майбутньою дружиною Неллі він познайомився ще студентом в університетській їдальні в Бухаресті. Це було кохання з першого погляду, що переросло в союз тривалістю 59 років. У футбольному світі, де розлучення та скандали – норма, подружжя Луческу завжди залишалося взірцем старої аристократичної виправки. Неллі не просто супроводжувала чоловіка у всіх його закордонних відрядженнях – від Італії до Туреччини, вона була його головним радником і єдиною людиною, чию думку Мірча ставив (за його словами) вище за власну.
Коли у 2004 році постало питання про переїзд до Донецька, саме згода Неллі стала вирішальною. Вона облаштовувала побут в Україні, вивчала мову і створювала ту атмосферу домашнього затишку, яка була так необхідна імпульсивному Майстру. У Києві їх часто бачили, як вони гуляли удвох, тримаючись за руки. Сім’я для Луческу завжди була закритою територією. Свого сина Развана він виховав у такій самій системі цінностей – той пішов слідами батька і став успішним тренером, виграв Лігу чемпіонів Азії. Але головною хранителькою сімейного вогнища завжди залишалася Неллі. Мірча неодноразово зізнавався, що без її терпіння та мудрості він би ніколи не досягнув таких висот. “Вона – мій єдиний справжній трофей”, – про цей бік життя тренера знали не всі.
Майстер, який умів прощатися
У дебютному сезоні в «Шахтарі» Луческу керував грою «гірників» у тандемі з Віктором Прокопенком, спортивним директором «Шахтаря». До речі, це теж унікальний випадок: попередника не відправили у відставку, а дали спокійно передати команду наступнику. Співпраця вийшла плідною, але на цьому не закінчилася, вона продовжилася і після того, як Віктор Євгенович зайнявся своїми прямими обов’язками. Коли ж 2007 року Прокопенка не стало, Мірча запровадив у «Шахтарі» традицію: кожного разу, коли команда приїжджала до Одеси, вона вирушала до могили тренера.
Згадати, покласти квіти… Щороку букет від Луческу привозили сюди на річницю смерті Прокопенка. Це ніколи не було піаром для Майстра. Так він бачив світ, так розставляв пріоритети. Та й на прощальній прес-конференції з «Динамо», де Луческу заявив про свою відставку, останні його слова були присвячені відомому спортивному журналісту Артему Франкову, який пішов напередодні з життя. Сьогодні, хоч як це і гірко, настав час згадувати самого Майстра.
З Віктором Прокопенком Луческу провів перші місяці на тренерській лаві «Шахтаря». Фото: ФК “Шахтар”