Українсько-польські дебати тривають, і це чудовий привід поглянути на проблему під іншим кутом. Перш за все, слід визнати: знищення цивільного польського населення було воєнним злочином. Це незаперечний факт. По-друге, не варто порівнювати кількість жертв. Вбивство одного поляка чи одного українця лише через їхню національність – це вже трагедія. Одна невинна жертва – це надто багато. Жодні цифри не виправдовують насильство.
Якщо насильство було обопільним, а кількість жертв порівнювати недоречно, то слід зосередитись на причинах цього насильства. Частина польського суспільства вважає українські події 1943 року відправною точкою, а польські дії – лише відповіддю. Однак, цьому насильству передували десятиліття державного тиску на корінне українське населення, що призвело до ескалації конфлікту.
Землі, де відбувалося тісне співіснування українців та поляків, – це не лише Волинь та Східна Галичина. Справжнє переплетіння двох народів, де вони були приблизно рівними за чисельністю, спостерігалося західніше – на Холмщині, Підляшші. Саме звідти у 1947 році комуністична Польща, за участю радянського керівництва, виселила понад 140 тисяч українців у рамках операції “Вісла”. Це окремий великий злочин, який, на жаль, значно рідше згадується у польській публічній пам’яті, ніж Волинська трагедія.
Волинь же не була територією двох приблизно рівних спільнот. За польським переписом 1931 року, українці становили від двох третин до 70% населення, а в деяких повітах – понад 80%. Цей перепис, до речі, вважається заниженим на користь поляків, а частина польської присутності на селі була результатом державного осадництва. Отже, це була переважно українська земля з польською меншиною, де корінна більшість вимагала елементарних прав: шкіл, власної церкви, збереження мови. У відповідь польська держава застосовувала політику пацифікації, що призвело до радикалізації.
Саме таку послідовність подій варто вибудовувати, а не ту, яку пропонує, наприклад, Снайдер, розглядаючи українське насильство як першопричину, а польське – лише як реакцію. Придушення прав корінного населення призвело до радикалізації настроїв та жорстоких чисток, які, у свою чергу, викликали відповідні чистки з іншого боку. Коло насильства замкнулося.
Як шукати примирення за взаємних звинувачень? Історія знає спроби порозуміння, наприклад, експеримент Юзевського. Однак, цей проєкт був згорнутий після смерті Пілсудського, коли до влади прийшли ендеки, що повернули курс на полонізацію та знищення православних церков. Польща відмовилася від проєкту порозуміння в односторонньому порядку.
Сьогодні нам знову потрібно шукати шляхи примирення, без якого, ймовірно, Польща може заблокувати вступ України до ЄС. Що робити? Перш за все, обом сторонам слід усвідомити, що спільна держава в епоху націоналізму була майже неможливою, і українці мали право боротися за власну державу, якої вони тоді ще не мали. По-друге, слід прийняти, що вшанування українських націоналістів в українській традиції пов’язане з боротьбою проти окупації, а не, як, можливо, вважають поляки, “за Волинь”. Без ключових постатей ОУН та УПА здобути державу було б значно складніше.
На мою думку, розмежування першопричин конфлікту та морального виправдання злочину – це єдиний чесний шлях до порозуміння. Це дозволяє визнати провину, не втрачаючи власної історичної суб’єктності. Вшанування історичних постатей не вимагає замовчування їхніх злочинів. Варто повчитися у німців, майстрів Vergangenheitsbewältigung (опрацювання минулого). Наприклад, як вони подають Мартіна Лютера? Засновник Реформації був нетерпимим до євреїв та інших віросповідань, вимагав позбавлення їх прав та вигнання.
Німці відкрито пишуть про це у музеях та публікаціях. Проте Лютера вшановують як ключову постать формування німецької мови та Реформації. Його антисемітизм відкрито аналізується і засуджується. Це ознака зрілої культури – показувати складність постаті, а не канонізувати її.
Так само щодо Бандери чи Шухевича. Їхнє місце в історії зумовлене безкомпромісною боротьбою за державність проти тоталітарних імперій. Але це не означає, що суспільство має толерувати їхню відповідальність за трагедію польського цивільного населення. Сучасний польський політичний дискурс вимагає від України повного зречення цих постатей. В умовах екзистенційної війни така вимога є замахом на саму ідею української збройної боротьби за незалежність.
Справжнє примирення буде можливим тоді, коли Польща прийме антиімперську та державотворчу суть українського націоналістичного руху, а Україна засудить воєнні злочини, не боячись очорнити своїх героїв, та навчиться працювати зі складною історією. Україна не повинна заперечувати злочини, вчинені українцями, щоб зберегти право на власну історію. Польща, зі свого боку, не повинна заперечувати українську боротьбу за державність, щоб зберегти пам’ять про польських жертв.
Україна може визнати злочини проти польського цивільного населення, але водночас матиме право вважати боротьбу українського визвольного руху за незалежність легітимною. Польща має право зберігати пам’ять про жертви, але мусить визнати, що український національний рух виник не з “ненависті до поляків”, а з прагнення народу здобути власну державу. Ці твердження не суперечать одне одному, а їх артикуляція одночасно – ознака зрілої історичної культури.