Кінорежисер картини «Останній Прометей Донбасу» Антон Штука: Енергетики прийняли нас лише після спільного перебування під вогнем

Фото: kinorium.com

Переповнені зали, глядачі, які сиділи в проходах, та відверті сльози тих, хто впізнавав на екрані свої робочі місця: особливі покази документальної кінострічки «Останній Прометей Донбасу» засвідчили, що доля Курахівської ТЕС стала близькою для багатьох українців. З 26 лютого 2026 року фільм з’явиться в широкому національному показі. Режисер Антон Штука, який перебував з енергетиками 40 діб під прицільними атаками загарбника на ТЕС, розповів в бесіді з Коротко про, чому ця кінострічка – більше, ніж задокументовані наслідки руйнування станції, та що він прагнув донести у своїй роботі аудиторії у всьому світі.

Син героя після перегляду промовив: “Батьку, я тобою горджуся”

– Ви сподівалися на такий фурор фільму? Чимало людей у залі плакали – це передбачувана реакція аудиторії для вас?

– У нас не було жодних надій. Наше завдання – продемонструвати фільм якомога більшій кількості людей тут і за кордоном. Оповідь цих енергетиків – це оповідь лише одного населеного пункту. Але це оповідь, яка нині розгортається у багатьох, а можливо, й сотнях інших міст України. Це не тільки про енергетику – це й про втрату оселі, рідного міста. Ось що зараз діється у нас щоденно.

– Чи був якийсь відгук чи похвала від ваших колег чи глядачів, який став для вас найбільш приємним? Або, можливо, найбільш неочікуваним?

– Один з дуже ліричних: цей фільм – єдине віконце у їхнє рідне місто, якого вже, на жаль, більше не існує.

З-поміж несподіваних моментів, які було цікаво бачити і на які я від самого початку не надто сподівався, – те, що у Києві на перший закритий показ наприкінці осені завітає так багато енергетиків, а саме працівників Курахівської ТЕС. Це було справді вражаюче. Це були щирі емоції, коли вони вперше побачили одне одного через рік після евакуації. Я навіть не уявляв собі таку картину.

– За вашими висновками, наскільки їм було важко переживати все це знову?

– Важко? Навпаки, їм було цікаво подивитися зі сторони на те, що вони тоді відчували. Тоді вони перебували всередині того, що відбувалося, зосереджені на небезпеці, на жахливому покиданні власного дому, і на роботі. Тому для них це було дуже цінно.

Також поділюся цікавим фактом. Там є один герой, чия родина виїхала за кордон, а він вирішив залишитися та працювати. В результаті дружина подала на розлучення. Вона не зрозуміла його. З нею за кордоном також двоє дітей. І він попросив у мене посилання, щоб показати цей фільм дітям, а потім надсилав скріншоти повідомлень, наскільки його син вражений і наскільки він пишався батьком. Син прямо так і написав: “Я тебе зрозумів, неважливо, який вибір ти зробив, важливо, що ти мій батько, і я тобою горджуся”. Мені дуже приємно і дуже важливо не тільки творити кіно, а й здійснювати такі речі, які згодом реально впливають на життя людей та їх долю.

Знімальна група в перший день роботи на станції. Фото: ФБ Антона Штуки

Вирушали на станцію, не знаючи про неї нічого

– Вам дійсно вдалося розкрити чимало персонажів, на екрані проявилися історії багатьох людей. Чи є ще хтось, чия історія схвилювала вас до глибини душі?

– Мене вразила кожна історія. Я бачив руйнування світу кожного з них. Світу, до якого вони звикли, в якому вони жили. Це як переміщення на іншу планету. Це цілковито змінило їхнє існування. Вони там працювали по 30-35 років, можете собі уявити? Це люди, які присвятили себе цьому місцю, цій станції, цій роботі, і настільки радикально та трагічно все змінюється в момент через те, що ворог, інша держава вирішила, що їм потрібна ця земля.

– Ви їдете на локацію як журналіст і вже там вас щось спонукає до задуму відзняти фільм чи спершу виникає ідея фільму?

– Документальний фільм – це щоразу якась інша методика роботи. Ніколи не знаєш, де трапиться історія, як ти в неї потрапиш, як ти в неї зануришся, як ти до неї долучишся тощо. Власне у цій ситуації було саме так. Я почув про існування цієї станції, про те, що там відбувається, і майже відразу ми зібралися. У нас не було часу навіть на якийсь аналіз, вивчення, що там діється і як. Ми знали, що це місце дуже інтенсивно обстрілюється, ціль – власне ця станція, місто – в другу чергу. Ми розуміли, що нам необхідно якнайшвидше зафіксувати всі події, оскільки це може закінчитися дуже швидко. Можливо, навіть протягом декількох тижнів – ситуація була критична. Ми їхали, усвідомлюючи, що по нас стрілятимуть ракетами та артилерією. І більше нічого не знали, крім базових фактів про станцію, про відстань до фронту тощо. Вже на місці паралельно з цим досліджували, що там відбувається, хто там є, навколо чого нам хочеться будувати цю частину історії.

– А був якийсь момент, коли реальність почала руйнувати ваш сценарний план?

– Та це відбувалося щоденно! Ви мусите розуміти, за яких обставин ми знімали. Вони були зайняті своєю роботою, завданнями, що постійно змінювалися. Це були неймовірно важкі зйомки, і нам було дуже складно саме через те, що ми складали план на наступний день, домовлялися про певні речі, які ми зніматимемо, а наступного дня все відбувалося інакше. Безліч моментів, коли ми малювали певні епізоди, які ми відзнімемо, які гарно змонтуються з попереднім матеріалом, але потім це все ламалося, і ми мали вибудовувати якісь нові логічні зв’язки.

Фільм вийде у широкий прокат 26 лютого. Фото: kinorium.com

Перший пережитий разом обстріл став поворотним моментом

– Які зі зйомок про війну були найскладнішими? Окрім «Останній Прометей Донбасу», у вас є фільм про Ізюм «Обережно! Життя триває», а також ваша перша робота «Рік, що так і не закінчився» 2022 року.

– Безперечно, ​​це «Прометей». Важко знімати героїв, важко достукатися до них, щоб вони відкрилися. Людина перебуває у такій загрозливій, небезпечній ситуації, плюс вона сконцентрована на роботі, плюс побут – жодних зручностей немає. У них все було тоді так, як у нас зараз: немає опалення, немає води, постійна загроза, постійні удари, постійні вибухи. У такій ситуації люди не дуже розкриваються, особливо незнайомцям. Це дуже складний проєкт у плані фіксації та розкриття. Чимало було речей, які ми дуже хотіли відзняти, але, на жаль, або герої не захотіли, або ми не змогли, або нам не дозволили це зробити. Це дуже болісно сприймалося нами: ми будували собі якусь чітку логіку сцен, подій і щодня вона руйнувалася. Ми також проходили через морально-професійні випробування. Саме через те, що неможливо нічого передбачити і все рухається дуже хаотично.

– Якраз хотіла запитати, наскільки енергетики легко погодилися, як взагалі зреагували на вашу ідею їх знімати, оскільки професія не є публічною, але ви вже відповіли.

– Дуже складно було, особливо на початку, коли ми приїхали. Вони не звикли, що до них приїжджають фільмувати кіно. Вони розуміють формат короткого репортажу, коротких коментарів – і все. Вони зробили чай, дістали якісь тістечка, смаколики, нас чимось пригощали, і майже після кількох годин спілкування запитують: “Ну то що, коли ви вже від’їжджаєте назад?” Ми посміхнулися і сказали, що ми ще трохи поговоримо. Приблизно за годину вони знову спитали. І ми знову так відповіли, що ми ще трохи побудемо. Це був процес дуже некомфортний для них, та й для нас, звісно, не хочеться бути тим, кого не хочуть бачити. І незважаючи на те, яким би ти не був наполегливим, яким би ти не був класним, чуйним і таке інше. Але за декілька днів під час зйомки трапився обстріл. Ми всі разом бігли до бомбосховища, разом перебували у цій ситуації, вони бачили, як ми реагуємо, що ми тримаємо себе в руках. Це було першим переломним моментом, коли вони зрозуміли, що ми вже пережили разом умови, у яких вони постійно знаходяться, і що нам можна довіряти.

– А в результаті скільки днів ви там були?

– У нас 55 знімальних днів, на станції ми пробули приблизно 40 у різний час: це було і взимку, і навесні, і влітку.

Станція трималася і працювала, поки що це було можливо. Фото: kinorium.com

На найнебезпечніші зйомки вирушаю сам

– Антоне, а вам взагалі колись було моторошно, коли ви їдете до місць, де можна дуже легко загинути? Чи є якісь місця, куди ви через страх не поїхали, хоча планували?

– Інколи є розуміння, що ризик не виправданий. А інколи є усвідомлення, що там може бути дуже гаряче і дуже небезпечно, але ризик виправданий, тому що цей епізод чи ця певна історія дійсно коштує дуже дорого. Я маю на увазі не гроші, а історичну цінність. Я їхав до Курахового в одному з епізодів зйомок, коли вже було закрито станцію. Тоді вже давно виїхали майже всі люди, залишалося декілька кілометрів до лінії фронту, до ворога. Машини взагалі не заїжджали до міста – їздила тільки евакуаційна група, і я їхав із ними. Ми ночували в місті, вивозили людей, вмовляли виїхати, сиділи під обстрілами, тікали від дронів, які літали над нами, – це було дуже ризиковано. У той момент я не сумнівався, що це потрібно робити, потрібно там бути. Я не брав із собою операторів – мені не хотілося нести відповідальність за інших людей у ​​такій небезпечній ситуації. Тому я все знімав у тому епізоді сам.

– А чи були якісь моменти, коли ви свідомо не вмикали камеру, бо це здавалося аморальним, і якщо були, то що це була за ситуація?

– Відверто скажу: я фіксую все. Але я можу щось потім у монтажі не показувати через неетичність. Але я документаліст.

Енергетики до першого обстрілу не сприймали знімальну групу. Фото: ФБ Антона Штуки

Цінний кадр – український стяг за 20 км від фронту

– Чи є у фільмі кадри, які для глядача другорядні, а для вас ключові?

– Наприклад, є кадр прапора України, який висить на стовпі у Кураховому за 20 км від лінії зіткнення – це вже сам собою цікавий символ. Українська ідентифікація власне на Донеччині, особливо на прифронтовій – не така виразна, як, наприклад, у Львові чи Києві. Це було цікаво спостерігати.

– Кого ви вважаєте своїм наставником? Який головний урок ви засвоїли, які поради пам’ятаєте?

– Життя – найкращий учитель та найкращий автор сценарію. Аналізуєш те, що ти робиш, робиш висновки, просуваєшся вперед. Багато робиться на відчуттях. Це документалістика, тут неможливо збудувати кіно. Тут багато що потрібно відчувати: коли варто ввімкнути камеру, коли не потрібно, що варто знімати, що не варто, куди варто тікати прямо тут і зараз, а куди не варто.

– Яка у вас мрія, найвища мета, як у режисера, – “Оскар”?

– У мене найвища мета – це доносити історії українців, події, які відбуваються тут і зараз, якомога більшій кількості людей. Як це конкретно буде – “Оскар”, Канни, Одеський кінофестиваль, для мене немає значення. Я маю велику ціль працювати і на іноземну аудиторію, що я й роблю не лише з фільмами, а ще й як фотодокументаліст. Мені важливо, щоб про те, що відбувається тут, про те, які у нас відважні люди, які у нас важливі історичні події відбуваються зараз, знало якомога більше людей. А “Оскар” – це дуже конкретна річ, яка залежить від конкретних людей. Я хочу досягати своєї мети, а ця мета не залежить тільки від мене.

Ексдиректор Курахівської ТЕС Анатолій Боричевський та режисер Антон Штука на допрем’єрному перегляді фільму «Останній Прометей Донбасу». Фото: energo.dtek.com

Довідка Коротко про

Курахівська ТЕС – Одна з найпотужніших електростанцій Сходу України, що працюють на вугіллі (входила до першої сімки найпотужніших ТЕС країни).

Була основним джерелом енергії та тепла для Донецької області (забезпечувала близько 150 000 жителів області) та містоутворюючим підприємством міста Курахове Покровського району.

З 2022 року працювала під постійними обстрілами за 10–15 км від передової, ставши «ціллю №1» для ворога. Влітку 2023 року внаслідок руйнування покрівлі котлотурбінного цеху загинули троє працівників ТЕС. Троє осіб отримали травми різного ступеня тяжкості.

Починаючи з весни 2024 року внаслідок серйозних руйнувань і наближення бойових дій виробництво електроенергії було припинено, а частину техніки евакуйовано. Це устаткування потім використовувалося на інших пошкоджених об’єктах енергосистеми України. Наприкінці листопада 2024 року Курахівська ТЕС була повністю знищена внаслідок російських обстрілів.

На спецпоказах зали були переповнені, а глядачі сиділи навіть поміж рядів. Фото: energo.dtek.com