Мешканка Харкова повернулася до України після 11 років у США: Я знайшла своє місце

Фото: facebook.com/nina.tantsiura

В той час, коли тисячі українців шукають прихистку за кордоном, Ніна Танцюра зробила зворотний крок – після тривалого перебування в США повернулась до України з двома дітьми.

Подорож за кордон для Ніни почалася зі студентської програми Work and Travel. По завершенню навчання Ніна лишилась в Америці: працювала в готелі, баристою, клінером, випікала торти на замовлення… Ніна мешкала в Нью-Джерсі, одружилася – там само, в США зустріла українця, народила двох малюків і намагалася адаптуватися до місцевого побуту. Проте, ностальгія за рідним краєм не полишала. Коли вже були оформлені документи та спаковані речі, почався карантин, потім широкомасштабний наступ – задум про повернення додому довелось відкласти.

Згодом прийшло усвідомлення: попри війну, краще повернутися. Спершу Ніна з дітьми приїхала до батьків у Харків, а потім придбала дім у селі на Полтавщині. У чоловіка, за її словами, контракт там, у США, отже, з ними він не приїхав.

Про те, чому Америка стала причиною постійного напруження, а життя в Україні під час війни виявилося більш безтурботним і приємним, Ніна розповіла Коротко про.

“В Україні я почуваюся живою та більше дорожу життям”

Ніна Танцюра. Фото: facebook.com/nina.tantsiura

– Ніно, в період, коли багато хто покидає країну, ви вирішили повернутися. Чому саме тепер?

– Я завжди прагнула додому. Рішення визріло ще у 2020-му, але спочатку перешкоджав карантин, вагітність, війна… Рік тому я зрозуміла: або зараз, або ніколи. Кілька місяців збиралася, сіла в літак, три дні в дорозі – і ось ми в Харкові.

Нам поталанило: повернулися у відносно тихий період. Діти ще маленькі, на щастя, не дуже розуміють, що відбувається війна. Старший дізнався про неї лише в дитсадку. Він знає, що через “шахеди” діти іноді спускаються в укриття.

– Коли ви повернулися, ви відчули радість?

– Звісно. Я опинилася на привокзальній площі в Харкові, і в мене було відчуття, ніби я нікуди не їхала, ніби я завжди тут була. Це надзвичайно важливий момент. Багато моїх друзів, які виїхали, перебувають у невизначеному стані: вони не відчувають себе американцями, але, повертаючись на Батьківщину, вже не відчувають себе цілком своїми і тут. У мене цього конфлікту не відбулося. Я приїхала – і я вдома.

У Харкові зайнялася документами, а потім почала підшуковувати будинок. Хотілося переїхати в село – туди вабило вже давно. Після діагнозу “депресія”, який мені поставили в Америці, мене дуже тягнуло до природи. Адже це один із методів терапії – жити ближче до землі. Ми з чоловіком роками переглядали блоги дауншифтерів, історії про переїзди з міста в село і мріяли про щось подібне.

До села Полтавської області, куди ми переїхали з дітьми, я потрапила випадково. Побачила перший-ліпший будинок – і закохалася. В результаті його і придбала. За все 2000 доларів.

Ніна влюбилася у перший же будинок, який оглядала. Фото надане Ніною Танцюрою

– А як почуваються діти? Відвідують дитячий садок?

– 4-річний син вже ходить в дитсадок, а доньці 2 роки, вона піде в садок за декілька місяців – тут приймають з трьох років. Ясел, на жаль, немає. Але дитсадок чудовий, люди та вихователі – також.

– Який ваш дім? Чи є в ньому все необхідне для життя?

– Купувала з розрахунком на непевні часи. Там вже була свердловина з помпою, підведена вода (всередині був старий кран). Є піч з газовою автоматикою – якщо не буде газу, можна перейти на дрова. Електромережа була, але погана – зараз робимо нову. Замінили лічильник, винесли на вулицю, перейшли на тариф “день-ніч”. Обладнали каналізацію, зробили повноцінну вбиральню. Зараз зайняті косметичним ремонтом.

– До речі, про електрику. Як даєте собі раду з відключеннями?

– Сьогодні світло вимикали втретє чи вчетверте за весь час. Загалом воно у нас є майже постійно. І оскільки опалення в мене не залежить від електрики, проблема може бути лише з водою: насос не функціонує без світла. Зазвичай світло вимикають не більше ніж на 10 годин.

У нас тепло, мобільний інтернет стабільно тримається кілька годин. Я показую дітям мультфільми на телефоні – їм достатньо. А інколи навіть виходить романтика, коли запалюємо свічки. Звісно, ​​у місті ситуація інша – там все цілком залежить від централізованих систем. А в селі ми ставимося до таких питань спокійніше, навіть з певним теплом.

– А як ви справляєтеся з цими сильними снігопадами? Хто вам доріжки розчищає? Як везете за такої погоди дітей у дитсадок?

– Дороги у нас прибирають. Центральна – широка, асфальтована, і мій будинок дуже близько до неї. Її звільняють від снігу і, якщо потрібно, посипають піском. Тут все цивілізовано. А ґрунтова ділянка від мого будинку до центральної дороги утрамбована щебенем. Взимку її очищає мій сусід на тракторі – від нашого будинку і до асфальту. Він робить це без проблем, за що я йому вдячна!

Іноді я прокидаюся від звуку, як хтось із сусідів чистить мені доріжку. А буває, коли відчуваю в собі сили, сама беруся за лопату – розчищаю не тільки собі, а й декільком сусідам. З одного боку, тут є взаємодопомога, а з іншого – я не маю великої потреби виходити з дому. Тому якщо починається заметіль, ми залишаємося вдома, бо дітям, особливо маленьким, за такої погоди дуже некомфортно.

Стосовно дитсадка, то там адміністрація вирішує, працювати чи ні, беруть до уваги, чи є у батьків можливість дістатися. Наприклад, під час сильної ожеледиці скасували заняття, тому що не ходив шкільний автобус, і мало хто міг приїхати, хоча морозу й не було. Вирішили не ризикувати, щоб ніхто не травмувався. У нас навіть є щось на зразок дистанційного навчання: вихователі через Viber надсилають завдання, відеоролики, казки. Чесно кажу, я цим майже ніколи не користуюся, але сам факт, що така можливість є, мене задовольняє.

Я мороз переношу нормально, а дочка дуже погано. Тому її я часто залишаю з кимось із знайомих, щоб відвести в садок лише сина. Там дуже тепло та затишно. Він у мене завжди розпарений, напівроздягнений бігає. Вихователі навіть дивуються, що я привожу його на машині. Він сам відмовляється – хоче йти пішки. У нас є санки з ручкою, як у візочка, і з функцією коліс: якщо сніг глибокий і санки не їдуть, можна везти на колесах. Тому у нас дуже вдале розташування.

Насправді мені подобається зима цього року. Все біле, чисте. Таке відчуття стерильності – голова реально відпочиває. Син кайфує: грає у сніжки, ліпить, будує печери, катається з гірки.

А дочка – дуже чутлива до холоду, ніжна, у неї дуже тонка світла шкіра, їй у морози дискомфортно. Сьогодні вона сильно розкапризувалася дорогою до садка. Я відвела її до найближчого магазину, де працює наша сусідка. Попросила: “Давайте я її тут залишу, ввімкну мультик, вона буде сидіти тихо, я вас запевняю. Не хочу тягнути її в сад, коли їй так погано”. Сусідка відповіла: “Та без проблем!” – і мала дійсно не рухалася всі 20 хвилин, поки мене не було. Люди тут дуже чуйні, завжди йдуть назустріч та допомагають.

– Чи не нудно жити в селі після великого галасливого міста?

– Ні. У нашому селі є хор, волейбольні секції, при школі – невеличкий тренажерний зал. А ще тут є жінки-волонтери, які активно плетуть маскувальні сітки для фронту. Є чим зайнятися. Не вистачає хіба що кав’ярні. І “Аврори”.

Взимку американо-українській родині також комфортно. Фото надане Ніною Танцюрою

– З мовою у дітей проблем не виникло? Вони ж в Америці в основному чули англійську.

– Син був двомовним з самого початку, англійську сприймав дуже швидко, і вона стала для нього основною мовою. Водночас він завжди цікавився Україною – сам, без примусу. Одягав вишиванку на свята, переглядав українські мультфільми. Для мене це теж стало ще однією з причин повернутися.

Коли ми приїхали в Україну, у нього не було жодного мовного дискомфорту. Але зараз ситуація змінилася – треба підтримувати англійську мову: вона почала слабшати. Дочка до переїзду говорила лише англійською, а зараз говорить лише українською. Для неї зміна мови теж не стала проблемою.

– Мабуть, якщо у селі – то й грядку якусь зробили?

– Біля будинку є ділянка землі – 40 соток: 25 біля будинку та 15 окремим городом. Є посадки бузини, старі груші майже не плодоносять, але дуже гарні. З кожного вікна я бачу дерева. Ми розчистили територію, знесли старі сараї – тепер тут місце для дітей та для душі.

Посадила молодий фруктовий сад, планую зробити підняті грядки – для помідорів та огірків. Для місцевих це “клумба”. Я для них дивне міське “звірятко”, але ставляться вони до нас нормально.

Так виглядає дворик Ніни біля нового будинку. Фото надане Ніною Танцюрою

“В Україні у мене значно менше стресу”

– Якщо зіставити життя в Америці та тут, в Україні, – що вам імпонує чи не імпонує у цьому порівнянні?

– Як не дивно, тут у мене набагато менше стресу: є власне житло, поруч рідні, і я не переживаю, що з дітьми щось трапиться, поки я на роботі. Тут менше рахунків, жити, з точки зору витрат, вигідніше. Є вибір у медицині – платна чи безкоштовна. Те саме з дитячими садками.

В Америці ти виходиш з дому – і відразу витрачаєш гроші на все. Я дуже втомлювалася від оформлення медичних страховок, а без них відвідування лікаря коштує дуже дорого. Дитячі садки всі платні – на це витрачаються великі кошти.

Там моє життя було постійними перегонами: треба дуже наполегливо працювати, щоб просто покривати основні потреби. В Україні з цим набагато простіше. І, хоч це парадоксально, війна викликає у мене менше стресу, ніж життя “в повній безпеці” там.

Дуже багатьом там не до вподоби, просто не всі в цьому зізнаються. Зараз у Штатах складні економічні умови. Усі вважають, що сьогоднішня Америка – така сама, як 30 років тому. Але це дві різні країни. Комусь там добре, хтось почувається там, як вдома. Але я знаю чимало людей, які поїхали туди приблизно тоді, коли і я, а потім повернулися до Харкова в різні роки. Ніхто не пошкодував. Рівень життя в Україні не такий поганий, як може здаватися. Якщо в тебе закриті основні потреби, без зайвого напруження тут можна жити дуже гарно. Це вже тенденція.

– А ким ви працювали в США? І чи працюєте зараз?

– Зараз не працюю. Останнє, що я робила перед від’їздом, – кілька місяців працювала баристою у Starbucks. Це одна з небагатьох робіт, де можна було підлаштувати графік під дитячий садок. І там, і тут проблема одна: садки працюють з 8.00 до 17.00, а робочі зміни – по 8, 10, 12 годин, і вони не збігаються. Але тут у мене є можливість не працювати – чоловік надсилає кошти, і я можу не хвилюватися через це.

В Америці біля океану. Фото надане Ніною Танцюрою

– Коли їхали, були сумніви? Чи вагалися?

– Звичайно, вагалася. Але щоразу, коли починала сумніватися, відкривала американські новини – і мені відразу ставало легше, всі страхи зникали. Там дуже багато внутрішніх проблем, і з роками вони тільки посилилися. Я рада, що поїхала: не хотіла жити в такому соціумі.

– Виходить, американські новини лякали вас більше, ніж українські?

– У мене депресія, а з нею сприймаєш життя по-іншому. В Україні, як не дивно, я відчуваю себе більш живою і більше ціную своє життя.

– А дітям зараз добре? Знайшли товаришів, почуваються комфортно?

– Так. У Харкові у нас був чудовий приватний дитсадок – неймовірні вихователі, дивовижна завідувачка. І тут, у селі, так само добре.

Ми реально кайфуємо: тут гуси, курочки, корови – діти бачать життя таким, яким воно є. Цілими днями гуляють вулицею. Я не хвилююся за машини, сторонніх людей, занедбані будівлі. Хоча, коли ми приїжджаємо до батьків в центрі Харкова на тиждень-два, я там відчуваю більше побутових ризиків, не пов’язаних з війною.

Але більшу частину часу – місяць-два – ми тут. Я навіть оформила статус ВПО. Спочатку не хотіла, але потім поряд із харківським садком був приліт трьох “шахедів”. Для мене це був стрес, і я зрозуміла: не змогла б там жити постійно, навіть якби не тягнуло до села. У Харкові з задоволенням гостюю, але моє місце – тут.

– Які міфи про життя в Україні та в США ви розвінчали б для тих, хто ще сумнівається?

– Міф про те, що в Штатах все легко та багато заробляють, – це історія початку 2000-х. Зараз люди там часто просто виживають, майже як і тут. Якщо чесно, всюди, де є гроші, – добре. Це правило для будь-якої країни.

А щодо України… Мабуть, міф про те, що у нас агресивне хамське суспільство. Це враження часто складається через соцмережі та якісь токсичні пости. А насправді мені подобаються наші люди. Можливо, мені щастить, але мене оточують добрі люди – і у Харкові, і тут, у селі.

Ось, наприклад, у мене є один сусід-алкоголік, який додає місцевого колориту. Якось він підійшов до мого сина обійматися, а син дивиться на нього і запитує: “Ти чого такий набряклий і червоний?” А той відповідає: “Бо я алкоголік, котику”. (Сміється.) Коротше кажучи, люди навколо мене – дивовижні. Усі, кого я зустрічаю, справляють враження щирих та приємних. Можливо, я живу в якійсь “бульбашці”, але загалом суспільство у нас дуже тепле.

Єдине, за чим сумує син, це за американським Геловіном і татом. Фото надане Ніною Танцюрою

– В Америці такого відчуття не було?

– Ні, там у людей дуже чемний та привітний менталітет. Багато хто мені казав, що, повертаючись до пострадянських країн, відразу зіштовхується з грубістю, але я нічого такого не помічаю. У нас чудовий сервіс, люди на вулицях приємні. У Харкові я спокійно вітаюся з двірниками, з працівниками комунальних служб – для мене це так само природно, як і в Штатах.

Батьки живуть неподалік військово-лікарської комісії, там багато людей, які пройшли фронт. Ти також бачиш людей на протезах. Думала, коли приїду, це буде тиснути: бачити тих, хто втратив кінцівки на війні. Я емпатична людина, мені здавалося, це буде дуже важко. А насправді я бачу, що вони позитивні, сповнені життя повноцінні люди. Ти бачиш у них таку відвагу, ментальну стійкість. Це справляє дуже сильне та тепле враження. Пишаюся нашою нацією.

– Щодо планів на майбутнє, вам хотілося б тут залишитися і жити через 5-10 років?

– У нас постійний ремонт, тому нікуди не збираємося. Живу сьогоднішнім днем, зараз ми тут – і, сподіваюся, залишимося тут надовго.

У своєму будинку ще триває ремонт, але тут уже тепло та затишно. Фото надане Ніною Танцюрою