Няня, яка взяла покинуту китайську дитину під опіку: Досі не віриться, що я – мама

Фото: архів Анни Ситник

Медпрацівник Анна Ситник роками привчалася тримати дистанцію з маленькими хворими в лікарні, де працювала, щоб серце не обливалося кров’ю після кожного прощання. Однак, коли від «замовленої» дитини, народженої в українській лікарні, через «дефект» відмовився кровний батько, Анна не змогла просто заплющити на це очі.

Про те, як «невдале капіталовкладення» закордонного архітектора змінила долю звичайної української сім’ї і чому семирічна киянка перед сном вивчає китайські ієрогліфи, – у матеріалі Коротко про.

У 2020 році ми вже писали про цю подію, коли вона тільки починалася. Сьогодні ми розповімо, що відбулося в житті цієї родини за останні роки.

«Прихильність – табу, але з Вікторією не вийшло»

– Поглянь, мамо, ця дівчинка схожа на мене, – говорить першокласниця Вікторія (рідні називають її тільки так – повним ім’ям), переглядаючи китайський відеоролик на Youtube. Їх вона дуже любить. І кунг-фу. І соєвий соус. Більше нічого «азіатського», крім зовнішності, в ній поки що не виявляється. Звичайна українська дівчинка-киянка Вікторія Ситник. Ну майже звичайна.

Її генетичний батько – зодчий з Китаю. Це все, що про нього відомо. Він покинув «замовну» дитину, яку назвав «бракованою», і вимагав у лікарні повернути за «товар» гроші. Але Вікторії пощастило – вона розтопила серце няні Анни, яка піклувалася про неї. Анна стала її мамою, а її чоловік Віталій – батьком. Тим, справжнім, хто виростить.

Після народження у дівчинки виявили рідкісне генетичне захворювання – синдром Блоха-Сульцбергера. Патологічний процес, як пояснює мати дівчинки, може зачіпати майже всі системи організму: нервову (рідних навіть лякали розумовою відсталістю), органи зору, шкіру, волосся, нігті, зуби… Також – високий ризик онкозахворювання. Усі ризики покаже генетичний аналіз. Захворювання маловивчене, і що чекає на дитину в майбутньому, може показати тільки він. Щоправда, це досить дороге дослідження, але заради здоров’я та майбутнього доньки Анна і Віталій готові піти на все.

Всі ці складнощі та ризики не налякали пару.

– Я досі сама не вірю, що я – мама, – відзначає у розмові з Коротко про Анна Ситник. – Поява Вікторії в моєму житті була як щось само собою зрозуміле. І, думаю, я впораюся з цією роллю.

Анна – медик, в основному працює з дітьми. Каже: до малюків намагалася ніколи не прив’язуватися.

– Якщо кожну дитину пропускати через себе, впускати у своє серце – дуже важко прощатися, – пояснює Анна. – Але з Вікторією це не спрацювало. Для мене вона моя дитина повністю. Навіть звикати не потрібно було.

Цього разу Анна не побоялася відкрити своє серце – і здобула материнське щастя. Фото: архів Анни Ситник

“Аню, я відчуваю, що вона буде нашою”

Чоловік Анни відразу зрозумів, до чого йде справа. Своїх дітей пара мати не може. Відразу сказав: «Аню, я відчуваю, що вона буде нашою, що ти захочеш її взяти». Аня спочатку відмовлялася…

– Говорила: “Її ж не можна взяти як якийсь предмет або тварину”, – згадує наша співрозмовниця. – Це дуже важкий період. Я боялася про це думати, бо, якщо не вийде, це знову втрата, знову біль. І я собі на 100% не дозволяла вірити в це. Я просто робила все для того, щоб стати мамою.

Лікарня дала час Ані на оформлення всіх необхідних для усиновлення документів. Якийсь час виділялися гроші на дитину та проживання.

Пройшовши сім кіл пекла, подружжя все ж таки взяло дитину під опіку.

Вірогідність виникнення наслідків вродженого захворювання залишається, за словами деяких спеціалістів, до 20 років. Інші впевнені, що загроза вже минула.

– Нас лякали повною сліпотою, якби гіперпігментація розвинулася на диску для глядачів, але такі проблеми могли виявитися до п’яти років, – ділиться з Коротко про Анна Ситник. – Якщо не виявилися – отже, все добре. Спостерігаємося у лікарів, звичайно. Але вирішальний період триватиме до 20 років. Деякі фахівці кажуть, що протягом усього життя.

Інші проблеми сьогодні легко вирішуються.

Біологічний тато повернувся в Україну ще раз, але на дитину навіть не подивився. За грошима. Лікарня пропонувала забрати дитину без доплати – все він так і не заплатив, але… «нетака» дитина йому не потрібна. Втім, «тато» – у даному разі лише генетичний термін. Зараз у Вікторії справжній люблячий тато, який обожнює свою доньку.

Від біологічної Вікторії дісталися «архітекторські» схильності – дівчинка із захопленням щось конструює з маленьких деталей, будує… Ще любить математику та рахувати. Особливо, каже мама, любить рахувати гроші.

Туманне майбутнє через маловивчену хворобу не злякало подружжя. Фото: архів Анни Ситник

Вчить китайську

Мама розповідає про «особливості» доньки.

– Вікторія легко розрізняє китайців та азіатів взагалі по обличчях, для нас вони всі – однакові, як і ми для них, – зазначає мама. – Але її не обдуриш. Показую картинку: «Дивися, це та сама дівчинка». «Ні! Це інша!» – запевняє Вікторія.

Анна відзначає, що щодо Вікторії мала багато планів. До 2022 року вони жили в Києві. Вікторії і трьох років не було. Але війна внесла свої корективи – довелося бігти до Рівного.

– Хотіла, та й надалі хочу, щоб вона вивчала китайську мову, – продовжує мати дівчинки. – Я все майбутнє пов’язувала з Києвом – заради Вікторії. Виїхали через кілька днів після початку війни, два дні добиралися до Рівного. Але я вже й тут знайшла викладача китайської – вона бере дітей з восьми років. Вікторія не проти, знає кілька слів, ми з нею вивчаємо китайську по інтернету.

Подружжя готове на все заради свого “справжнього дива” – Вікторії. Фото: архів Анни Ситник

«Вчу мову, щоб у Китаї китайці мене розуміли»

Зараз Вікторія – першокласниця. Комунікабельна та допитлива, постійно хоче «дати інтерв’ю».

– Привіт, Вікторіє! Як твої справи, як школа?

– Чудово! У мене там із першого дня одразу з’явилася подруга. Її звуть Варвара. І ще є дві подруги – Аня та Катя. Ми іноді граємо в доганялки. На канікулах рідко бачились. А ще у мене є трошки косметики – помадка, два блиски та трошки тіней. Але помадка не дуже фарбує.

– Мама хоче, щоб ти вчила китайську мову. А ти сама хочеш?

– Так, хочу…

– А навіщо вона тобі потрібна?

– Я хочу колись поїхати до Китаю та хочу там говорити так, щоб китайці мене розуміли.

– Вже знаєш якісь слова?

– Nǐ hǎo (привіт), Yīng’ér (дитина).

– А квітка? – запитує вже мама.

– Забула…

– Вона ще знає слова “перемога”, “тато”. Ми вчимо китайську перед сном. Коли я вже лягаю, Вікторія не дає мені заснути, змушуючи вчити з нею китайську, – додає Аня. – І наслухавшись китайських пісеньок, співає їх. Не знаю, чи правильно, але добре імітує.

Вікторія вже ходить у перший клас і мріє колись поїхати до Китаю. Фото: архів Анни Ситник

Хоче поїхати до Китаю та сестричку

Вікторія любить математику, музику, дизайн та технології – так тепер називаються колишні уроки малювання. Ще – вікторини, читати та ляльок LOL.

– Розповідаю Вікторії про китайські школи, наприклад, – зі сміхом згадує Ганна. – Кажу: Вікторіє, у Китаї діти встають дуже рано і навчаються з чотирьох років. Тож тобі дуже пощастило, що ти залишилася в Україні. Вона любить поспати довше.

Аня – блондинка, Віталій – шатен. Коли вона чи він ведуть за руку азіатську дівчинку, перехожі часто цікавляться, а хто її тато чи мама – японці?

– Ми ніколи не приховували походження Вікторії ні від кого, зокрема, і від неї, – зазначає Анна. – Якось вона запитала, чому інші дітки у садочку схожі на своїх мам, а вона ні. Вона знає, що я не її кровна мати, що її коріння – у Китаї. Я їй все пояснюю поступово, у міру віку. Адже багато чого вона ще не розуміє. Наприклад, чому її діти дражнять, пародіюючи, до речі, японські, а не китайські слова. Іноді в такі ситуації доводиться мені втрутитися. Що поробиш, зустрічаються різні люди. І різні діти.

До того ж Вікторія посилено вивчає англійську – з садочка. У майбутньому, мабуть, поїде за обміном до Європи чи США, щоб спілкуватися з носіями мови. А ще – у країну її мрії та нації, Китай. Але це не єдина мрія семирічної дівчинки – дуже хоче сестричку. І батьки планують втілити усі її мрії у життя.