-
Віталій Мажара
CEO та керуючий партнер Greenwood Development
Архітектурні рішення часто оцінюються за зовнішнім виглядом, плануванням, інноваційними технологіями та вартістю квадратних метрів. Однак, справжній результат роботи архітектора стає очевидним лише після завершення будівництва – він проявляється у самопочутті, пересуваннях, спілкуванні та щоденному ритмі життя людей.
Незручний вхід, заплутана навігація, темний внутрішній двір або гнітючі масштаби будівлі поступово стають звичною частиною реальності. Загалом, людина здатна адаптуватися до майже будь-яких умов. Це наше значне, чи то щастя, чи то недолік, вміння пристосовуватися.
Проте, звикання до некомфортних умов не робить оточення якісним.
Архітектура має різнобічний вплив на нас, зокрема на нашу поведінку та емоційний стан. Вона визначає, наскільки легко ми знаходимо шлях, чи прагнемо вийти на вулицю, чи комфортно нам рухатися містом, чи відчуваємо себе в безпеці, або ж навпаки – вважаємо за краще залишатися вдома. Водночас, певні простори можуть надавати підтримку, виснажувати енергію або ж створювати постійний, непомітний дискомфорт.
Таким чином, завдання забудовника виходить далеко за межі зведення будівлі. По суті, він проєктує сценарій повсякденного життя.
Людський масштаб: чому одні споруди підтримують, а інші гнітять
Людині комфортніше перебувати в оточенні, яке вона може сприйняти візуально без надмірного напруження. Саме тому будівлі заввишки три-п’ять поверхів часто викликають тепліші почуття. Вони співмірні з людиною: небо здається ближчим, більше природного світла, краще відчувається динаміка вулиці.
Пересуваючись містом, ми фактично взаємодіємо з першими чотирма-п’ятьма поверхами будівель. Все, що вище, поступово вислизає з поля нашого щоденного сприйняття. Через це великі, невиразні фасади легко перетворюються на монотонну масу.
Такі споруди можуть справляти гнітючий ефект самим своїм масштабом. Людина відчуває себе незначною, ніби її присутність у цьому середовищі не має жодного значення.
Висотне будівництво має сенс лише там, де простір дійсно обмежений. Такі мегаполіси, як Нью-Йорк, Токіо чи Сінгапур, розвивалися вертикально через брак земельних ресурсів. Проте навіть економічно обґрунтована висотність не звільняє забудовника від обов’язку забезпечити належний зв’язок між людиною, будівлею та вулицею.
Цей зв’язок особливо наочно демонструє приклад внутрішнього двору. Мешканці нижніх поверхів частіше спостерігають за життям, що відбувається внизу, виходять у двір і сприймають його як продовження власного житла. Зі збільшенням висоти проживання цей контакт послаблюється.
Сценарій перебування важливіший за візуальне сприйняття
Будівля повинна гармоніювати з конкретним місцем: його ландшафтом, сонячним освітленням, водними ресурсами, оточуючою забудовою та шляхами пересування людей. Вдале рішення підсилює переваги локації та нівелює її недоліки.
Коли типовий проєкт просто переноситься на нову ділянку, відбувається протилежне: землю змушують адаптуватися до будівлі. У результаті втрачається унікальний характер місця, а разом з ним – частина емоційної привабливості проєкту.
Це особливо актуально для природних ландшафтів. Ліс, гори, вода та рельєф самі по собі ще не гарантують позитивного досвіду. Необхідно створити сценарій взаємодії з ними.
У Дніпрі річка знаходиться близько до міста, але в багатьох місцях її відгороджує широка автомобільна магістраль. Вода є, але повсякденний контакт з нею практично відсутній. Водночас, невеликий струмок може стати значущим елементом середовища, якщо біля нього облаштувати пішохідні доріжки, зони для відпочинку та зручний доступ до води.
Значення має не масштаб природного об’єкта. Важливо те, як людина його переживає.
Подібним чином функціонують і краєвиди. Існує цікавий принцип, який іноді називають “дзен-пейзажем”. Якщо панорама постійно відкривається через велике вікно, мозок досить швидко до неї звикає. Навіть вражаючий вид з часом перетворюється на фоновий.
Невелике витягнуте вікно може мати сильніший ефект. Людина проходить повз і на мить бачить верхівку дерева або фрагмент лісу. Вона не встигає повністю “переварити” цей вид, тому він довше зберігає свою емоційну силу.
Безпека та спільнота закладаються на етапі планування
Темні та невизначені простори породжують відчуття непевності. Людина інтуїтивно уникає шляху, якщо не бачить, що її очікує попереду.
Добре освітлені перші поверхи, наявність кафе, магазинів, аптек, майстерень та інших сервісів створюють природний рух. Люди бачать одне одного, простір активно використовується і тому сприймається як більш безпечний.
Аналогічно працюють спільні зони в житлових комплексах. Важливо враховувати потреби різних вікових груп, але не розділяти всіх штучно. Навпаки, слід аналізувати, як різні групи взаємодіють між собою.Наприклад, маленькі діти та старші люди часто активно контактують у спільних просторах. Відповідно, біля дитячого майданчика має бути достатньо лавок для бабусь і дідусів, щоб вони могли проводити там час. Але це ще не все. Варто також подбати про те, наскільки зручно буде старшим людям дістатися до ігрового майданчика разом зі своїми онуками. Адже комфорт полягає в деталях.
Архітектура може сприяти встановленню таких зв’язків. Або ж може створити будинок, що складається з ізольованих квартир.Однак, багато залежить і від менталітету мешканців.
Показовим прикладом є балкони. Архітектор часто розглядає відкритий балкон як місце для контакту з повітрям, сонцем і міським середовищем. Тоді як в умовах Іспанії мешканці віддають перевагу проведенню часу на свіжому повітрі, українці часто перетворюють його на засклене приміщення.
Частково це зумовлено практичними міркуваннями: пил, погода, бажання отримати додаткову площу або зберегти тепло.Але існує й психологічний аспект, який має велике значення. Якщо зовнішнє середовище сприймається як вороже, людина створює додатковий бар’єр – засклення балкону.
До цього додається пострадянська звичка відокремлюватися: “моє закінчується на порозі квартири”. Під’їзд, двір та територія будинку українцями, на відміну від європейців, сприймаються як чужі.
Проте, житло не обмежується вхідними дверима.
Простір має відповідати людині
Архітектура впливає і на наше самосприйняття. Коли спосіб життя, можливості та внутрішні відчуття людини змінюються, а середовище перестає їм відповідати, виникає дисонанс.
Саме тому зі зростанням доходів або зміною статусу люди часто прагнуть змінити район проживання, будинок чи квартиру. Йдеться не лише про збільшення житлової площі. Людина шукає середовище, в якому вона може повноцінно проживати своє життя.
Сама по собі архітектура не здатна зробити людину щасливою. На емоційний стан впливають робота, здоров’я, стосунки, новини та безліч інших чинників.
Однак, простір щодня або підтримує людину, або виснажує її ресурси. Він може створювати відчуття гармонії, або ж постійно конфліктувати з нею.
Для мене саме в цьому полягає гармонізація простору та людини. Забудовник повинен розглядати будівлю як частину більшої системи: міста, природи та повсякденного життя.
І якщо нова архітектура не покращує місце, де вона з’являється, це означає, що правильне рішення ще не знайдено.