Містичний п’єдестал графа Бобринського: як 100 років тому у Києві пам’ятник меценату зносили

Фото: wikipedia.org Підпишіться на нас в Google додати зараз

Сьогодні центральна частина бульвару Шевченка навпроти головного залізничного вокзалу Києва знову є порожньою. Після демонтажу пам’ятника Миколі Щорсу тут зберігся лише гранітний постамент. Для Києва це місце історично є справді «зачарованим». Рівно століття тому на цій же композиційній лінії (що з’єднувала вокзал і бульвар) розгорталася подібна історія, але з абсолютно іншим підтекстом.

Звісно, нині ми усвідомлюємо, що за наших часів цей монумент, ймовірно, демонтували б через його імперський контекст та зв’язки з державою-агресором. Однак ця сторінка історії Києва все ж залишає нам важливі уроки. Тоді з постаменту скидали не ідеологічний символ, а пам’ятник особі, яка формувала економічну структуру України.

У літній період 1926 року тут непомітно, без мітингів та музики, зникла бронзова статуя графа Олексія Бобринського. Про історію пам’ятника — у публікації Коротко про.

Монумент всупереч існуючій концепції

За часів Російської імперії бронзові пам’ятники присвячували виключно монархам, членам їхніх родин, військовим лідерам та генерал-губернаторам. Пам’ятник графу Олексію Бобринському, урочисто відкритий у Києві у 1872 році на перехресті Бібіковського бульвару (нині бульвар Тараса Шевченка) та вулиці Безаківської (нині вулиця Симона Петлюри), спочатку не вписувався в цю концепцію. І встановлений він був радше всупереч їй. Кияни самі зібрали підписи під клопотанням про встановлення пам’ятника та спільно зібрали кошти на його виготовлення. Тодішня влада лише ласкаво погодилася, оскільки ескіз був вишуканим, а місце на бульварі фактично нічийним.

Бобринський не носив військових мундирів і офіційно не належав до імператорської родини, хоча й був онуком Катерини II від її таємного зв’язку з Григорієм Орловим. Однак замість придворної кар’єри граф обрав підприємництво, інновації та благодійність. І досяг значних успіхів, вивівши економіку України на передовий європейський рівень того часу.

Сьогодні Бобринського б назвали «цукровим магнатом із людяним обличчям». Поряд із Терещенком, Харитоненком, Симиренком, він був одним із тих, хто заснував в Україні галузь цукрорафінадного виробництва, інвестувавши величезні суми в заводи та технології. Водночас на підприємствах у місті Сміла (нині Черкаська область) та навколишніх селах Бобринський відкрив безкоштовні медичні заклади, аптеки, школи та перші ремісничі навчальні заклади для дітей робітників і селян.

До того ж він вважався новатором у сфері залізничного транспорту. Бобринський був головним ініціатором та інвестором будівництва першої в імперії Царськосільської залізниці, а його родина згодом розвивала приватну Фастівську залізницю в Україні. Граф чудово розумів, що без залізничних шляхів та потягів ні його цукровий бізнес, ні економіка всього регіону не зможуть розвиватися.

Отже, було за що шанувати графа, або принаймні висловлювати йому повагу.

Граф Олексій Бобринський. Портрет роботи Франца Ксавера Вінтерхальтера/commons.wikimedia.org

Тиха амністія після першої постанови

Коли Київ охопила революційна нестабільність 1917–1921 років, з монументальною спадщиною імперії розправилися без вагань та зволікань. Колегія комунального господарства Київської міської ради робітничих депутатів прийняла рішення: «Не пізніше пролетарського свята 1 Травня знести геть пам’ятники контрреволюції, які так спотворюють наше місто, передати їх на заводи для переплавки на гільзи до снарядів для Червоної Армії». У цьому переліку значився й пам’ятник Олексію Бобринському.

Тоді були зруйновані пам’ятники Миколі I, Олександру II та Столипіну. Графу вдалося уникнути першої хвилі більшовицького іконоборства. З одного боку, у комунальних служб у хаосі нескінченних конфліктів та змін влади просто не вистачило ресурсів та техніки, щоб швидко демонтувати важку бронзову статую.

З іншого боку, як не дивно, спрацював фактор його репутації. Для пролетаріату та робітників Бобринський не був царистським сатрапом чи гнобителем. У ньому вбачали насамперед творця робочих місць та будівничого залізниць. Цей неформальний статус «корисного капіталіста» та народна повага забезпечили монументу ще кілька років спокійного існування посеред бурхливого радянського Києва.

Благоустрій замість революційного запалу

Зазвичай радянська влада перетворювала демонтаж царських монументів на гучні ідеологічні вистави. Знесення прив’язували до «пролетарських свят», на площах виступали оркестри, а перед робітничою аудиторією виголошували палкі промови. Із Бобринським усе сталося інакше. До 1926 року репресивні заходи в країні остаточно посилилися, а економіка взяла курс на індустріалізацію. НЕП ще існував, але його доля вже була вирішена. А це означало, що сама постать Бобринського ставала для влади ще більш неприйнятною, ніж будь-який цар чи генерал. Навпроти ключового залізничного вузла Києва монумент «капіталіста і цукрозаводчика» виглядав чужорідним анахронізмом, але зносити його з помпою вже ніхто не поспішав.

Демонтаж було оформлено виключно з господарської причини. Заради покращення благоустрою бульвару та збору кольорового металобрухту для потреб промисловості. У липні 1926 року робітники без зайвого шуму та мітингів оточили пам’ятник риштуванням, акуратно зняли бронзову фігуру графа разом із барельєфами та вивезли. Спочатку скульптуру передали до історичного музею як «експонат епохи капіталізму», проте вже за кілька років музейні акти інвентаризації були переписані. Через гострий дефіцит ресурсів бронзового Бобринського відправили на завод «Арсенал», де його й переплавили.

Монумент стояв навпроти виходу з вокзалу і одразу впадав у вічі. Фото: wikipedia.org

Легенда про постамент для Щорса

Після зняття бронзової фігури графа, комунальна служба зіткнулася з новою проблемою. Монументальний гранітний п’єдестал, створений архітектором Іполитом Монігетті, виявився надто важким та міцним. Основу пам’ятника просто залишили стояти посеред бульвару абсолютно порожньою. Цей гранітний «остов» простояв у центрі транспортної розв’язки ще кілька років. Його демонтаж пройшов так само тихо і без урочистостей, як і зняття статуї. Це сталося лише у 1932 році.

Однак саме це місце мало унікальну містобудівну привабливість. Тоді, у 1872 році, локацію для Бобринського обрали ідеально на ключовій композиційній осі. Людина, що виходила з дверей вокзалу, зустрічалася поглядом із центром цієї бульварної зони. Через десятиліття радянські архітектори не вигадували нічого нового і використовували ту ж просторову логіку. У 1954 році з точністю до метра на тому ж місці встановили кінний пам’ятник Миколі Щорсу.

Через абсолютний збіг точки розташування та напрямку погляду у Києві народилася стійка міська легенда. Люди були переконані, ніби радянська влада заощадила кошти і просто «підігнала» старий гранітний постамент Бобринського, поставивши на нього «червоного командира». І хоча історичні дані свідчать, що постамент для Щорса споруджували «з нуля», цей привабливий міф про спадкоємність двох абсолютно різних епох живе у міській пам’яті досі. А нинішній постамент, що залишився вже від Щорса, тим часом очікує своєї долі — чи то в передчутті нової пам’ятки, чи то в очікуванні чергової міської легенди.

Джерело: kp.ua