Режисерка Дарія Онищенко: Зараз інтерес зарубіжної публіки до українського кіно надзвичайно великий

Фото: надано Дарією Онищенко Підпишіться на нас в Google додати зараз

Дарію Онищенко найширше знають за нещодавнім біографічним фільмом «Малевич». Крім того, її ім’я добре знане у Німеччині, де Дарія проживає з 2005 року, а з 2008-го – працює на дві країни, знімаючи фільми та займаючись драматургією. Проте вона вважає себе саме українською режисеркою, і своїми авторськими стрічками розповідає європейцям про нашу культуру та історію. Від 2014 року культурна дипломатія стала її місією. Її повнометражні роботи, такі як “Істальгія”, “Забуті”, “Малевич”, хоч і не мали широкого прокату в Європі, проте допомогли певній частині європейців краще зрозуміти українців та стати на бік правди. За її ініціативи в Німеччині неодноразово організовувалися Дні Українського Кіно. Дарія мешкає в Мюнхені, є активним членом місцевої української діаспори та поширює серед німців правду про нашу війну.

Про відмінності між вітчизняним та німецьким кіновиробництвом, теми та підходи до зйомок фільмів у Німеччині, рівень зацікавленості німців нашою культурою, зокрема кіно, про створення фільму про Юрія Іллєнка, а також про діяльність у діаспорі – Дарія Онищенко розповіла Коротко про.

Мені складно переключатися з реалій війни на утопічні сюжети

– Даріє, ви зараз знімаєте кіно у Швеції. Про що саме?

– Я є режисеркою проєкту, який німецький телеканал ZDF знімає у Швеції вже багато років. Це сімейна романтична драма, і зараз наш знімальний майданчик знаходиться на узбережжі Балтійського моря, адже всі події розгортаються на тлі мальовничих шведських пейзажів.

– А як ви ставитеся до кіноромантики, враховуючи, що ваше власне кіно має зовсім інший характер?

– Це досвід, який під час війни дається мені нелегко, оскільки це сильний контраст із нашою реальністю. Знімати такі телевізійні фільми цікаво і не надто обтяжливо, адже все тут заздалегідь продумано, і такий формат не передбачає значних імпровізацій чи складних постановок. Однак сама тема для мене далека, адже ми зараз живемо в нашій реальності, яка значно суворіша – мені складно переключатися з теми війни на щось утопічне.

– В Україні зараз активно знімають багато романтичних комедій, які мають успіх у прокаті.

– Так, безумовно. Цей жанр має широке охоплення. Тут, у Німеччині, романтичні комедії охоче дивляться як люди старшого віку, так і молодь. Я режисерка авторського кіно, але інколи беру участь у таких комерційних проєктах, суто з практичних міркувань, щоб заробити кошти. Попит на такий продукт є значним і в Україні. Особливо в умовах війни людям потрібно відволікатися; не можна пропонувати в медіапросторі лише складні соціальні драми чи виключно фільми про війну. Ті ж військовослужбовці, повертаючись додому, прагнуть відпочити, тому на телебаченні повинен бути жанровий вибір.

При цьому не слід забувати, що наша культура нині є надзвичайно вагомим елементом у нашій визвольній боротьбі. Тому, на мою думку, пріоритет, як на телебаченні, так і в кіновиробництві, повинен належати патріотичному, усвідомленому контенту, який допомагає продовжувати говорити про війну не лише в Україні, а й за кордоном, сприяє процесам деколонізації, знайомить нашу молодь з українською історією та культурою, вшановує наших героїв, формує культуру підтримки ветеранів – це теми, які життєво необхідні нам зараз, і їхня важливість незрівнянна з романтичними комедіями, що не несуть глобального соціально-культурного значення.

– Як виглядає типовий робочий день режисера в Німеччині? Чи є якісь несподівані вимоги на знімальному майданчику?

– Загалом, знімальний день для всієї команди тут не може перевищувати десять годин. Наднормова робота суворо контролюється, адже все коштує значних грошей. І я мушу завершувати зйомки хвилина в хвилину. Варто спізнитися на 3 хвилини, як одразу лунає дзвінок з продюсерського офісу з питанням: “Чому затримка?”. Правила тут чіткі та зрозумілі для всіх.

В Україні мені імпонує наша взаємопідтримка на знімальному майданчику – якщо щось іде не так, то допомагають усі, незалежно від розподілу обов’язків… А в Європі кожен відповідає виключно за свою ділянку роботи. І мені бракує атмосфери командної роботи. У нас вона емоційна, побудована більше на людських стосунках, ніж на професіоналізмі. А тут – лише професійні аспекти, і тому мені, як людині романтичній, з цим буває складно.

– Які вимоги на німецькому знімальному майданчику вас дивують?

– Мене дивує інколи те, що тут у кінопроцесі розписується кожна дрібниця. Настільки все доведено до перфекціонізму, що нічого не можна пропустити. І потім починається знімальний день, але все одно завжди виникають якісь, вибачте, недоліки, і все йде не за планом. І у європейців у такий момент настає ступор. Тобто вони не пристосовані до стресових кризових ситуацій. Ми всі це добре бачимо на прикладі постачання зброї. Скільки часу минуло, перш ніж вони зрозуміли та почали адаптуватися, змінювати своє ставлення до війни та до України.

– А чи розуміють європейці, що гіпертрофований перфекціонізм є їхньою слабкістю?

– Гадаю, ні, бо вони звикли жити в запрограмованому режимі, де все відбувається заплановано, крок за кроком. І коли ця матриця руйнується, то одразу: “Все пропало!”. А в наших режисерів, та й загалом у всіх українців, головна професія – це кризовий менеджмент. Тому ми здатні довго витримувати удари, і, як показує досвід, це дуже корисна навичка.

Дарія бере активну участь у мітингах на підтримку України. Фото надано Дарією Онищенко

Німці досі не усвідомлюють, що це війна не лише Путіна

– До речі, щодо ставлення до України… Зараз у Баварії багато українців-біженців. Чи відчувається з боку німців втома від України та її народу?

– З одного боку, втома присутня, бо вже немає того ентузіазму допомагати нашим біженцям, та й наші постійні демонстрації їм трохи набридли. Акції вже не мають такого впливу, бо наші заклики всім давно зрозумілі. І ті політики, які нас підтримують, весь цей час роблять це послідовно, а ті, хто виступають проти, наприклад, поставок озброєння, залишаються на своїй позиції. Вже складно нині, на п’ятому році повномасштабного вторгнення, кардинально змінити чиюсь думку на політичному рівні.

А з іншого боку, я бачу, що до значної частини пересічних європейців нарешті прийшло усвідомлення, що в цій війні йдеться і про їхню безпеку також – спілкуючись з німцями та загалом з європейцями з різних країн, я бачу позитивні зміни. Мені здається, більшість вже розуміє, що Україна захищає Європу, і що якщо впадемо ми, то вони будуть наступними. Це розуміння приходить надто повільно й пізно, і це дуже прикро.

– Чого німці за п’ять років війни досі не усвідомили?

– Не усвідомлюють, що це війна не лише Путіна. Більшість продовжує вважати, що якщо не буде Путіна, Росія одразу стане демократичною країною, і всі росіяни почнуть з нами знову дружити. І ця думка ґрунтується на тому, що її носії просто не знають історії, не розуміють, що цей російський імперіалізм проявлявся і за часів Російської імперії, і за часів Радянського Союзу. Тобто це те, від чого ми, як країна, страждаємо кілька століть. Мій повнометражний фільм “Малевич” розповідає саме про це. У ньому я намагалася провести історичні паралелі та показати, що тут справа не лише в Путіні, що це геноцид нашої нації, який був, є та буде, якщо зараз ми не переможемо в цій війні.

Разом з актором Віталієм Ажновим, виконавцем ролі Казимира Малевича. Фото надано Дарією Онищенко

Наш обов’язок перед військовими в тилу – продовжувати говорити про війну

– Наскільки ваш фільм “Малевич”, що вийшов у 2025 році, змінив у свідомості європейців думку про те, що Казимир Малевич є українським, а не російським художником?

– На жаль, у нас не було широкого кінопрокату в Європі. У кількох країнах це були покази на різних дипломатичних майданчиках, як, наприклад, на Конференції з реконструкції та відбудови в Римі, в Європейському парламенті. Ми його демонстрували під час засідань Генеральної асамблеї ООН та Мюнхенської конференції з безпеки. Зараз, сподіваюся, він з’явиться на деяких платформах на Заході. У нас був непоганий прокат у Швейцарії.

Та мені здається, що цей фільм все одно вийшов орієнтованим на інтелектуальну аудиторію, яка зацікавлена темою історії художника та нашої нинішньої війни. Скажімо так, пересічного європейця залучити до перегляду такого фільму складно.

І саме до цих людей достукатися також найважче, адже, звісно, люди, які трохи більше знають про історичні контексти, швидше переходять на наш бік та розуміють, про що йдеться в цій війні.

– Ви маєте стосунок до фестивалів українського кіно в Німеччині. Чи цікавляться німці ними, і як загалом вони сприймають українське кіно?

– На такі фестивалі, знову ж таки, приходять люди, які загалом цікавляться культурою, люблять кіно та авторські кінороботи. Але інтерес публіки до українських фільмів зараз надзвичайно великий. Пам’ятаю, в Німеччині була схожа хвиля цікавості до балканського кіно – сербського та хорватського – після війни в колишній Югославії.

І це, напевно, логічні процеси, адже війна, звісно, дає великий поштовх для тем: багато конфліктів та гостросоціальних важливих питань, які піднімаються у фільмах під час війни. І тема героїзму та рішучих вчинків на межі життя і смерті – це те, що завжди цікаво на екрані та притягує глядача. Але в цьому є й небезпека надмірної романтизації та ідеалізації.

– Тобто ця зацікавленість війною – вона певною мірою нездорова?

– Не знаю, я дуже радикалізувалася за ці роки. Зацікавленість війною для мене зрозуміла, як і її романтизація. Хтось це критикує, говорить, що українське кіно зараз багато в чому перетворюється на пропаганду. Інші критикують романтизацію військових, бо це може зашкодити ветеранам, які повертаються з війни, адже ми інколи представляємо речі набагато кращими, ніж вони є насправді. Всі ці аргументи мають підстави.

Але з іншого боку, кіно мотивує та надихає, допомагає підтримувати бойовий дух, інколи дозволяє говорити про те, що болить, про найінтимніше… Ну і сучасне кіно віддзеркалює реальність, воно є частиною нашої країни у війні, тому для мене логічно, що митці відчувають свою відповідальність і стають частиною боротьби на своєму культурному фронті. Також ми всі маємо друзів і колег, які служать в ЗСУ. Це наш обов’язок перед ними тут, у тилу, продовжувати говорити про війну.

І так само важлива романтизація нашої війни на Заході – демонстрація того, наскільки українці зараз героїчно і мужньо боронять Європу, захоплює і створює атмосферу для подальшої підтримки. Наша культурна дипломатія зараз працює дуже активно, Україна представлена по всьому світу на всіх політичних та культурних заходах. Це надзвичайно важливо, і це заслуга і наших митців, і наших дипломатів.

Наталія Васько, Марина Кошкіна, Даріна Онищенко та Ірма Вітовська в декораціях фільму “Малевич”. Фото надано Дарією Онищенко

Разом з Німеччиною створюємо серіал про наркомафію 90-х років

– Чи зросла зацікавленість європейських продюсерів українськими історіями після 2022 року?

– Зараз у мене в розробці серіал, який базується на цікавій історії, пов’язаній з наркомафією 90-х років. Також сюжет переплітається з подіями сьогодення. Це українсько-німецька копродукція – ми розробляємо цей проєкт з українським продюсером Олександром Дризем. І ось нещодавно я дізналася, що один німецький телеканал готовий нас підтримати. Ми з цим проєктом отримали грант на development від “Креативної Європи”, що також є позитивним моментом. Але створення серіалів – це дуже тривалий процес. Зараз загалом ситуація в кіно-телеіндустрії не надто оптимістична. В Європі багато фінансувань скорочується. Але зацікавленість є, бо всі розуміють, що це актуальна тема.

– Розкажіть про серіал детальніше?

– Серіал ґрунтується на документальному фільмі “Гідра” (2019. – Авт.), де розповідається про реальну спецоперацію наших та західних спецслужб щодо раптового поширення екстазі в Європі після розпаду Радянського Союзу. І це були саме роки після проголошення нашої незалежності, коли Україна відмовилася від ядерної зброї.

Якби ми цього тоді не зробили, то не опинилися б там, де знаходимося зараз. Я часто думаю: от якби ми зберегли десь хоч одну боєголовку! А може, й зберегли?.. І мене ця історія страшенно зацікавила, я поговорила з продюсером і зрозуміла, що це може бути актуально. За жанром це буде драма і трилер. У нас вже є відома американська акторка українського походження – не буду поки що називати ім’я – яка б хотіла зіграти головну роль.

– Це один проєкт, а що ще в планах?

– Зараз я також стежу за цікавим проєктом одного німецького продюсера. Він про Савіту Вагнер – це німкеня, яка у 2022 році пішла боронити Україну, була бойовим медиком і загинула на фронті, коли вкотре рятувала своїх побратимів. Вона залишила щоденник, який дещо нагадує “На західному фронті без змін” Ремарка. Він вийшов німецькою і вже в перекладі був виданий одним харківським видавництвом і нещодавно презентований на “Книжковому Арсеналі”. Сподіваюся, що ця книга також буде екранізована. Я на цьому проєкті допомагаю як співавторка, консультую під час написання сценарію.

Також у мене в розробці історичний художній фільм про режисера Юрія Іллєнка – ми працюємо разом з його сином, продюсером Пилипом Іллєнком, і це копродукція з Італією та Латвією.

Кіно про Юрія Іллєнка – це про повернення наших імен

– Рік тому ваш фільм про Іллєнка мав сценарій та фінансування Держкіно. Що змінилося за цей рік? Наскільки він просувається?

– Змінилося те, що проєкт так і не отримав фінансування Держкіно. Ну, тобто обіцяли, але не отримали його в реальному житті. І зараз ми знову подалися з цим проєктом вже на конкурс “Тисячоліття” від Мінкульту. Ну і у нас вже є італійське фінансування. Тепер ми знову чекаємо на українське. Насправді найскладніше в моїй роботі – це чекати на фінансування, бо це вимагає багато терпіння і забирає дуже багато часу. І водночас у тебе ніколи немає гарантії, що ти ці гроші колись отримаєш.

– Зробимо невеликий відступ… А як працює державна підтримка кіно в Німеччині?

– У Німеччині є кілька великих національних кінофондів, які працюють дуже добре. Завдяки цьому в українському кіно є багато копродукцій, створених разом з німцями. Документалістику в Німеччині підтримують непогано, адже документальні фільми тут йдуть у кінотеатрах у прокаті. До речі, у Швейцарії теж, і, мабуть, навіть більше, ніж у Німеччині. Люди мають звичку ходити на документальні фільми в кінотеатри, і це чудово. Вони зараз і наші фільми часто показують.

– Повернемось до Юрія Іллєнка, чим вас зацікавила його постать?

– Колись давно ми з Пилипом Іллєнком – тоді він був головою Держкіно – разом організовували Дні Українського Кіно в Мюнхені. І Пилип мені подарував автобіографічну книгу свого батька. Я її прочитала, і у мене в голові склалася вся історія на основі одного епізоду. Тема деколонізації, повернення наших імен, популяризація робіт наших авторів – ці теми мені близькі. І знаючи, які ідеали та цінності були для Юрія Іллєнка важливі, будучи великою шанувальницею його творчості, усвідомлюючи, що він був одним із найяскравіших представників нашого поетичного кіно, я відчула, що дуже хочу зняти цей фільм.

– Який саме епізод з життя метра вас зацікавив?

– Історія пов’язана з італійцем, відбірником Венеціанського кінофестивалю, який у 60-х роках приїжджав на кіностудію Довженка, щоб подивитись фільм Юрія Іллєнка “Вечір на Івана Купала”. А радянська влада цей фільм намагалася приховати – на цьому зав’язана історія. У мене є бажання показати, що шедеври наших режисерів-поетів передусім є частиною скарбниці європейського кіно. І про це надто мало знають у цій самій Європі. Я всіма своїми фільмами прагну розповісти європейцям більше про нашу культуру та історію.

А взагалі, якщо говорити про плани та мрії, я б дуже хотіла зняти середньовічний фільм про наших українських вікінгів, точніше скандинавських, які потім прибули до нас.

– Цю тему слід підтримувати весь час. Я от дивилася на норвежців на Чемпіонаті світу з футболу, які вони класні, і думала: “Боже, це прямо мої родичі з Житомирської області” – у мене там такі ж самі: блакитноокі, високі, світлі. Ну, це ж не секрет, що скандинави – наші пращури.

– Я от зараз приїхала до Швеції і сподівалася, що тут десь зустріну вікінгів, але їх немає. Всі сучасні мужні та найкращі вікінги служать у ЗСУ (посміхається).

– Після стількох років у Німеччині чи відчуваєте ви вплив німецького кіно на свою творчість?

– Я свої перші фільми – “Істальгію” і “Забуті” – знімала з оператором з Боснії Еролем Зубцевичем, стиль якого я дуже ціную – дуже натуралістичний, майже документальний. Не можу сказати, що у Зубцевича німецька школа, хоча ми разом навчалися в Німеччині, але такому натуралізму, можливо, навіть бруталізму, нас навчило саме німецьке кіно. Ті ж фільми Вернера Герцоґа чи Віма Вендерса.

Я не велика прихильниця німецького кіно, бо більше люблю італійське, іспанське та французьке кіно. Але в Німеччині є реалізм, який мені імпонує – інколи грубий, інколи прямий, але справжній. Під час своєї роботи я завжди шукаю справжні моменти, почуття, емоції – це для мене і є магія кіно.

Зйомки волонтерського проєкту на підтримку ЗСУ, військовий магазин, Мюнхен. Фото надано Дарією Онищенко

Діаспора у Мюнхені дуже активна – вона має традиції, що сягають часів Бандери

– Чи долучаються українські біженці до акцій, які проводять українські емігранти? Чим відрізняються емігранти та біженці?

– Тут, як і всюди, є невеликий відсоток людей з активною громадянською позицією – вони приїхали з різних куточків України і з перших днів за кордоном долучилися до наших акцій, познайомилися з представниками діаспори, які роками беруть участь у демонстраціях. І це їм було на користь, бо в них менше відчуття відірваності від дому. Ці люди з часом інтегрувалися в нашу діаспору та спільноту активістів.

Але більшість, на жаль, залишається пасивною – отримує соціальну допомогу і мало що робить. Ну, це як і всюди. Але мені особливо соромно кожного разу, коли я чую від нашої молоді, та й загалом від українців за кордоном, російську мову. Бо тоді німці здивовано запитують мене: “На вас летять російські ракети, а чому ваші біженці розмовляють мовою ворога?”.

– А чи проводяться у Мюнхені акції за скасування російських вистав чи концертів?

– Для Мюнхена дуже скандальна постать – це співачка Анна Нетребко, бо вона постійно прагне виступати в Німеччині з концертами. І у нас є група активістів, яка займається саме Нетребко та зривом її виступів. Я не зовсім розумію, хто її постійно просуває з усіх боків, але це відбувається.

Загалом можу сказати, що в Баварії, і особливо в Мюнхені, діаспора дуже активна – вона має традиції, що починаються ще з часів Бандери, і навіть раніше, з часів Жовтневої революції 1917 року в Російській імперії, коли до Мюнхена приїхало багато родин української інтелігенції. Ці люди поколіннями живуть у Баварії і продовжують зберігати любов до України.

Я насправді пишаюся нашою мюнхенською діаспорою. Ми проводимо багато культурних заходів і завжди намагаємося швидко реагувати на будь-які інциденти, якщо, наприклад, росіяни ображають когось із наших. Тут ще така річ: коли ти знаходишся в Україні, то наш ворог знаходиться поза лінією зіткнення, і ти росіян бачиш лише на екрані, коли їхній дрон збиває. А в Європі ти опиняєшся з ними в одному транспорті чи на одній площі під час акції. І, звісно, конфлікти виникають.

У Берліні цю проблему вирішувати значно складніше, бо це місто більш русифіковане. А в Баварії поліція діє жорсткіше і швидше реагує. Вона знає всіх українських активістів, знає, що наші демонстрації завжди проходять мирно. Тому якщо з’являється якийсь російський провокатор, поліція одразу нам допомагає.