Художниця-керамістка зі Слов’янська: Усе залишили військовим, із собою взяли лише фарби

Фото: suspilne.media Підпишіться на нас в Google додати зараз

Рік тому, коли ми спілкувалися з митцями-керамістами зі Слов’янська Вікторією та Богданом Поповими, вони й не думали виїжджати з рідного міста. Тримала необхідність допомагати армії – у їхній оселі був свого роду центр для військових, де ті могли прийняти душ, поїсти, переночувати. Волонтерством вони займаються ще з 2014 року. А також тримало ремесло – подружжя разом із батьками виготовляє посуд майже три десятиліття. Але в середині весни цього року довелося ухвалити непросте рішення їхати – після третього влучання до їхнього помешкання.

Сьогодні пара обживається у крихітному селі за 20 км від Білої Церкви. І попри лякаючі перспективи найближчого майбутнього Слов’янська, все одно сподіваються до осені повернутися додому.

Як митці влаштувалися на новому місці, про плани на життя та творчість в евакуації – Вікторія Попова розповіла журналістці Коротко про.

Ремонтувати дах перестали після третього влучання

Місто-герой Слов’янськ з кожним днем ​​все більше стає прифронтовим містом. Щоденні прильоти, згорілі парки з поваленими деревами, сяючі дірки у колись щасливих будинках. Щодня звідси евакуюються люди – ситуація продовжує загострюватись, не залишаючи особливих надій на спокійне життя. Поки що можна виїхати транспортом.

До середини весни цього року рідні стіни ще тримали у місті творчу родину Попових – відомих місцевих митців-керамістів Вікторію та Богдана. Хоча перший “шахед” відвідав їх ще у листопаді минулого року. Тоді «лише» згорів дах – накрили плівкою. Через декілька місяців – влучання у те саме місце.

– А потім – третій, – зітхає Вікторія Попова. – Вже ніхто нічого не забивав. Все замокає через дощі – вода тече через дах. Вікон теж немає. Я сказала хлопцям-військовим: “Що треба – забирайте, де ключі – знаєте”. Вони забрали дивани, спортивну стінку, столи, холодильник. Тож там уже нічого немає.

Роботи майстрів зі Слов’янська не лише вишукані, а й патріотичні. Фото: ФБ Майстерня Попових

Вивезли лише два ящики кераміки з фарбами

Про облаштування майстерні на новому місці поки не йдеться. З собою, каже Вікторія, взяли лише по ящику чашок та тарілок та фарби – їх і розписують. Це покупний посуд – після руйнування майстерні свою кераміку не роблять.

– Людей у ​​Слов’янську тримає робота – поки що вона є. Ми теж там працювали до останнього, – зазначає художниця. – Те, що взяли із собою – дрібниця, це вже як історія чи пам’ять. Може, щось і продам «для підтримки штанів». Але поки що немає натхнення. Візьму кисті в руки – але не йде, хоч роботи з цих двох ящиків вже замовлені. У такому настрої ніколи не розписую посуд. З творчості – поки що лише вірші та пісні. Богдан уже каже: «Досить писати це соплежуйство!». А я не можу інакше…

Із собою подружжя вивезло лише два ящики посуду для розпису. Фото: ФБ Майстерня Попових

Слов’янську глину експортували до Італії та Англії

На те, що десь знайдеться червона глина, така, що потрібна для виробництва своєї кераміки, митці особливо не сподіваються. Основна її маса була зосереджена якраз у кар’єрах біля Слов’янська. Тут же була і глина дивовижного білого відтінку – такої теж ніде не знайти.

– В Опішні Полтавської області є схожа на нашу червону, але вона радше теракотового кольору. Хоча я знаю майстрів звідти, що й від нас везли глину, – розмірковує Вікторія. – А зараз у наших кар’єрах «кацапи» під обстрілами вагонами її черпають та везуть до себе. 80% нашої глини раніше йшли до Англії та Італії на експорт. Вона дуже гарна – і червона, і біла – особливо біла.

Але митцям біла, щоправда, іншого відтінку, яку ще десь можна знайти, не підходить – на ній можна малювати тільки глазур’ю. А щоб самим робити ще й кераміку, потрібні також майстерня та печі, чого на новому місці поки що немає і в проєкті.

– Може, якби цих упирів прогнали, я б і майстерню відновила, – обережно мріє Вікторія. – Щоправда, скільки на це треба грошей… Ми ж майже все на пацанів (військових. – Авт.) витрачали. Так у нас із 2014 року. Тож усе, що я маю зараз із рухомого та нерухомого майна – це мій «Форд» 2008 року.

Унікальна червона глина зі Слов’янська зараз залишилася хіба що у запасливих керамістів. Фото: ФБ Майстерня Попових

КАБи та ФАБи не так лякали, як FPV-дрони

Щоб якось заробляти на життя, Вікторія також подумує проводити майстер-класи для дітей.

– Треба ж думати, як тепер виживати – гроші тануть. Коли 2022 року виїжджали до Стрия Львівської області, я навіть на прибиральницю співбесіди не пройшла, – заливається сміхом художниця. – На пів ставки була вакансія туалети мити – це 3200 на той час. А роботодавець мені каже: “А ви можете мені гарантувати, що ви, біженці, якщо у вас там щось зміниться, не рвонете додому?” Що хоча б два-три роки пропрацюю. Я йому кажу: «Вибачте, але в мене такий вік, що аж на три роки я дати гарантію не можу. Я вже навіть зелені банани не купую – невідомо, чи дочекаюся, доки дозріють». Ну і він: “Ви нам не підходите”. Вікторії, до речі, 53 роки.

Вікторія Попова ділиться: усю минулу зиму прилітали КАБи, ФАБи, дрони. Але коли у квітні пішли FPV – стало зрозуміло: настав час пакувати валізи.

– Вони полюють на машини військових, а моя ще більше схожа на військову, ніж їх. Це чорна вантажопасажирська, я її купувала, щоб по 800 кг глини возити, – каже Вікторія. – Через два дні після того, як ми виїхали, вони скинули на Слов’янськ півторатонну бомбу, рознесли центр, та й наш район.

Фарби і робочі інструменти вдалося вивезти – допомогли військові. Щоправда, пральну машинку та холодильник розбили дорогою. Вони так і залишились на складі у Київській області.

Вікторія та Богдан оптимізму не втрачають, планують повернення додому. Фото: suspilne.media

Село подобається, але все одно хочеться додому

Житло на Київщині сім’ї запропонувала одна з підписниць. Маленьке село, три магазинчики.

– Куди подітися, – зітхає Вікторія Попова. – Звісно, ​​хочеться додому. Куди б не переїхали, завжди так буде – так у нас усіх. Проте мені подобається це село, ця маленька локація. Хоча тут навіть пошти немає, якою я відправляла наші вироби. Але місто недалеко.

Правда, переїжджати довелося до приміщення, де довго ніхто не жив. Відтак зіткнулися з багатьма побутовими проблемами. І взимку тут навряд чи можна буде залишитись – за встановлення опалення просять пів мільйона гривень.

– Щоб не було прикро за вже вкладені у будинок гроші, ми тут будемо хоча б до кінця серпня, – пояснює Вікторія. – Чоловік каже: «Віто, давай сподіватися, що восени ми поїдемо додому». Дуже хочеться в це вірити.

Джерело: kp.ua