Відразу хотів би обмовитися, що в Америці я був не так довго – менше місяця, і переважно в одному штаті. Тому прирівнювати цей матеріал до серйозного дослідження не рекомендується. Так, погляд з боку на те, що здалося незвичним і саме з цієї причини впало в око. А тому запам'яталося.
Перше, що вразило мене в Америці – звичайнісінька і звична нам картопля.
У їдальні, куди ми потрапили практично відразу, як вибралися з аеропорту Кеннеді, і де треба було по ходу просування до каси самому вибирати, що поставити собі на піднос, відразу звернув увагу на щось незрозуміле в секції гарнірів – невеликі коричневі котлетки, чи що? І що вони роблять серед гарнірів? Адже це основна страва!
Але коли підійшов до цього незрозумілого на відстань витягнутої руки… Ба, та це ж картопля! У мундирах. Помита, розвалена на чотири частини та відварена.
Ну, я відразу ж (мова моя ворог мій) пройшовся цим дивом. Мовляв, до чого лінивий американці народ! Картоплю почистити – і то їм у брухт. На що громадянин Сполучених Штатів, що супроводжував нас, відразу ж заперечив, прийнявши жарт за твердження на повному серйозі: «Ви що, Костянтине! Американці – дуже роботящий народ. Інакше як би вони опанували такі величезні території? Просто сучасна наука стверджує, що більшість корисних речовин картоплі – безпосередньо під шкіркою. Тому зрізуючи її, ми викидаємо більшу частину накопичених коренеплодом мікроелементів».
Тут уже крити було нічим. Довелося взяти на пробу цю «корисну» картоплю.
І… Як завжди. Якщо що корисне, то та-а-яке несмачне! Тому більше я такої нечищеної картоплі не брав. Може, тому картопля як поширений американський гарнір мені й не запам'яталася.
Багато було бобових. Особливо квасолі. Дуже смачна. Але вона йшла чи супом…
До речі, якщо хтось досі думає, що американці не їдять супів – брехня. У будь-якій їдальні в обов'язковому щоденному асортименті є пара-трійка супів. У будь-якій. Просто прозорих рідких супів не запам'ятав. Супи густі (типу як з додаванням борошна або протертими овочами) і, звичайно, не прозорі. Але смачні та ситні. Один з тих, хто сподобався і запам'ятався мені – квасоляний.
Часто квасолю можна взяти як другу, гарячу страву. Як я зрозумів, це віяння латиноамериканської кухні. А вихідців із Латинської Америки до США чимало. Але як гарнір, знову ж таки – не пам'ятаю квасолі.
Основним гарніром, практично повсюдно, було те, що ми називаємо салатом – порізане листя зеленого салату, помідори, огірки, капуста, трохи солодкого болгарського перцю. Без цибулі. На роздачі салат не заправлений та не солоний. Накладаєш його на тарілку до гарячого, а як сядеш за столик – на ньому стоять і сіль, і спеції, і різні заправки. Наприклад, рослинна олія із зеленню.
У перші дні мене вбила холодна каша на сніданок. Різні кільця, подушечки, зірочки, пластівці (можна із родзинками та горіхами), залиті склянкою холодного молока. Ну який це сніданок? Снідати холодним молоком… Взимку? Вбивство просто.
Хоча штат Вермонт, в якому я здебільшого знаходився, і розташований на широті Сочі, але взимку там… Саме холодно. За температурним режимом погода практично не відрізняється від Карелії.
А ось народ там, не приклад нам, одягнений незвично легко. Головні убори – мало в кого. На ногах літні туфлі чи легкі черевики без хутра. Хоча в цьому взагалі немає нічого дивного, тому що американці не мислять свого існування без машини. У гараж можна потрапити, не виходячи на вулицю, прямо з дому. Ворота в ньому і відчиняються, і зачиняються із салону автомобіля, простим натисканням кнопки на малюпусенькому пункті управління. Від стоянки до дверей супермаркету чи офісу не більше 20-30 метрів. А в сім'ї машина зазвичай у обох подружжя.
Загалом, Америка – це країна, заточена саме під водія. Пішоходам жити у ній дуже важко.
Але – про харчування. Загалом, набридла мені холодна каша. Чи не наше це. Тому, щойно з'явилася можливість вибору, я одразу ж зорієнтувався на гарячу. Але ось те, що мені поклали в тарілку, на кашу мало чим скидалося. Вівсяні пластівці, залиті водою і буквально протягом хвилини розігріті в мікрохвильовій печі. Ні молока тобі, ні олії, ні солі… Тільки завдяки тому, що у радянської людини сильно розвинена морально-вольова складова характеру, я таки доїв цю прісну пісну вівсянку з гарячою водою. Але більше із «гарячою кашею» не експериментував.
Врятувало мене тільки те, що був у Вермонті. А одна з фішок цього штату – Канада, як-не-як, прямо під боком – кленовий сироп, який зазвичай подається до оладок. Ось я й снідав весь місяць – кленовий сироп із оладками та гарячим чаєм (кава або какао для різноманітності). І так підсів на цей сироп, що по дорозі назад прихопив з собою бляшанку галонову банку цього американського продукту. Вдома мені її надовго вистачило.
Ну, і звичайно, були страви, які врізалися на згадку. Наприклад, курка по-гавайськи, що запам'яталася… солодким соусом. Я спочатку подумав – випадковість. Але коли наступного ж дня мені до морепродуктів подали тарталетки, в яких був… приблизно такий самий солодкий соус, я вже в голос обурився: «Що за нісенітниця! Цукор і до м'яса птиці, і до риби… Та де це бачено?!
Але мені тут же пояснили, що для Америки це гаразд. Справа в тому, що країна завжди страждала від надвиробництва цукру, ламаючи голову – і куди ж його?! Ось, у тому числі у м'ясні та рибні страви. Такі справи…
У принципі, якщо підбивати підсумок, все в Америці їстівно. І досить смачно. Але не завжди – звично. Хоча звичка – справа наживна. Ось тільки я її нажити не встиг. Часу мало. А тому, якщо стаю до плити, то готую те, що моя бабуся мамі на стіл ставила. Борщ, щі, куліш. Або юшку.
А як все це готувати, ви, мабуть, і без мене знаєте.