Ветерани з подвійною ампутацією рук під час ретритів із самозарадності вчаться знову бути самостійними і вести активний спосіб життя
Миколаївський ветеран Олександр Терещенко, котрий втратив на російсько-українській війні обидві руки та зазнав серйозних ушкоджень зору, веде насичений спосіб життя. Він займається волонтерством, самостійно подолав пішки прощу Святого Якова довжиною 280 кілометрів, а тепер має намір пройти найдовшим її шляхом – 800 км.
Олександр власним прикладом доводить, що люди з ампутаціями здатні повноцінно функціонувати та обходитися без сторонньої опіки. Він опанував не лише самостійне одягання, застеляння ліжка, закапування очей, смаження картопляних оладок, а навіть спекти паску на Великдень власноруч.
В Україні наразі відсутня точна статистика осіб із подвійною ампутацією верхніх кінцівок, проте їх налічується щонайменше кілька сотень. Війна триває, і ця цифра щодня зростає.
З метою обміну досвідом, Терещенко разом із однодумцями реалізує низку ініціатив, спрямованих на соціальну адаптацію осіб, які втратили кінцівки. Однією з таких стала серія практичних ретритів самостійності для ветеранів з подвійною ампутацією рук та членів їхніх сімей. Ключова мета – навчити учасників самостійно справлятися з повсякденними завданнями, які часто постають для них як значний виклик.
«ПОРАХУЙТЕ ХОЧА Б ДО ДЕСЯТИ, ПЕРЕД ТИМ ЯК КИНУТИСЯ НА ДОПОМОГУ»
«Це був мій перший подібний досвід, своєрідна проба пера. Хоча раніше я записував відео з порадами щодо побуту без верхніх кінцівок. Також створив у соцмережах групу «Брати по гаку», де ми обмінюємося власним досвідом. Це викликало неабиякий інтерес серед ветеранів, тож ми вирішили провести практичні майстер-класи, де я виступив у ролі ментора, ділився набутками та допомагав відточувати необхідні вміння», – розповідає Олександр.
Олександр Терещенко
За його словами, поштовхом до організації таких заходів стала участь у подібному заході, організованому Протез Хабом в Івано-Франківську у 2024 році, за участі американських менторів із подвійною ампутацією верхніх кінцівок.
Загалом ветеран із соратниками провів два ретрити по п’ять днів кожен, у яких взяли участь 8 ветеранів та їхні близькі. Бажаючих було значно більше, ніж дозволяли ресурси проєкту. «Анкет заповнили багато. Але не всі змогли прибути: у когось виникли особисті обставини, когось не відпустили лікарі. Чимало хлопців зараз перебувають на лікуванні чи реабілітації в медичних установах. Особливо мене вразила історія одного бійця, який намагався переконати лікарів дозволити йому участь у ретриті. Він навіть демонстрував медикам наші відео, наголошуючи, що в лікарнях такого не навчають», – пояснює ветеран.
Тематикою занять стали найбазовіші речі: особиста гігієна, відвідування туалету та прийняття душу, відчинення й зачинення дверей, одягання, приготування їжі. Для переважної більшості людей це рутинні справи. Однак для тих, хто втратив обидві руки, вони можуть стати серйозною, а іноді й нездоланною перешкодою. Саме тому для проведення занять були потрібні не лише комфортні готельні номери, а й спеціально облаштований простір.
«Ми прагнули не лише розповісти, а й продемонструвати все на практиці, аби ветерани могли власноруч спробувати виконати ці дії. Тому ми обрали оздоровчий комплекс на Закарпатті, де нам створили всі необхідні умови. З першого дня я запропонував учасникам максимально утримуватися від сторонньої допомоги. Також порадив супроводжуючим дружинам та мамам дати їм можливість бути самостійними. Просив їх хоча б подумки відрахувати до десяти, перш ніж поспішати допомогти, якщо щось, скажімо, впаде. Бо, зазвичай, близькі роблять це автоматично», – стверджує Терещенко.
За його словами, це були двокомпонентні ретрити, що стали можливими завдяки підтримці волонтерів – американки українського походження, психологині Марії Мартиненко та її чоловіка, колишнього льотчика-інструктора Роберта Хадула. Марія родом із Харкова, але вже 20 років проживає в США. З початком повномасштабної війни подружжя активно підтримує Україну. Партнерами проєкту виступили також три громадські організації, серед яких і фонд Олександра Терещенка.
«Першу половину дня я працював із хлопцями над практичними навичками, а Марія – з їхніми дружинами та матерями. Потім вона проводила з ветеранами заняття у групах взаємопідтримки. Хлопці повернулися в чудовому настрої, висловлюючи щиру вдячність. Вони здобули багато практичних навичок, поділилися досвідом. Дехто був відверто здивований тим, як прості речі, наприклад, овочечистка, можуть стати в пригоді. Хтось навчився самостійно взувати шкарпетки – кожен знайшов щось цінне для себе», – ділиться Олександр.
Він також згадав один випадок. Одному з учасників заходу потрібно було закапати вухо через невелике запалення. Після поранення такі проблеми виникали періодично, і завжди хтось допомагав. На ретриті йому порадили спробувати зробити це самостійно – чоловік це зробив, і в нього все вдалося. Він навіть записав відео з інструкцією «Як самостійно закапати собі вухо після подвійної ампутації рук», яке було опубліковано на YouTube-каналі «Я зміг і Ти зможеш».
«ПРИБЛУДИ», ЩО ПОВЕРТАЮТЬ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ
За словами ментора, він разом зі своїми американськими друзями придбав багато адаптивних пристроїв, які полегшують повсякденне життя. Серед них – спеціальні насадки для ключів, тримачі для столових приборів, адаптовані душові насадки, магнітні ґудзики, настінні мочалки тощо.
Олександр уточнює, що деякі з цих пристроїв вже доступні для придбання в Україні, але більшість доводиться замовляти через інтернет: «Я спирався на власний досвід, підбирав усе, щоб було максимально зручно. Потім ми тестували ці пристрої під час занять. Особливу увагу приділили кухонному інвентарю».
Візьмемо, наприклад, обробні дошки. Пересічній людині може здатися, що вони не мають особливостей. Насправді, це не так. Для ретриту були придбані спеціальні пластикові дошки з присосками, які надійно фіксують їх на робочій поверхні. Від звичайних вони відрізняються також спеціальними штирками, на які можна надіти картоплю, моркву чи інший продукт, щоб він не ковзав під час чищення або нарізання. Пізніше учасники отримали в подарунок дерев’яні дошки від одного з українських виробників адаптивних пристосувань, яким керує бойовий медик. Ці дошки оснащені силіконовими ніжками, бортиками та спеціальними гумками для фіксації продуктів. Для роботи на кухні використовувалися також адаптивні ножі з вертикальними ручками та багато іншого.
Терещенко зазначає, що до створення деяких пристосувань, які вони між собою називають “приблудами”, долучилися самі ветерани під керівництвом Роберта. Йдеться про різноманітні адаптивні засоби, які кріпляться до кукси та дозволяють виконувати звичайні побутові дії. Частину таких розробок для учасників ретриту виготовив майстер із Миколаєва Віктор Онуфрієнко.
Зокрема, він створив спеціальні тримачі для бритвених станків, які кріпляться до пластикової манжети та дають змогу самостійно голитися. Роберт же індивідуально адаптував ці пристрої під особливості кожного ветерана.
ВІД ЯЄЧНІ ДО БОГРАЧА
Окремий блок був присвячений практичним заняттям з приготування їжі. Тут ветерани власноруч готували сніданки та опановували нові побутові навички. Вони смажили яєчню, робили бутерброди. Одного разу Роберт продемонстрував приготування смачних панкейків із кленовим сиропом. Це викликало захоплення у всіх. Дехто вже після ретриту надсилав організаторам відео, як готує їх удома самостійно. Проте фінальним випробуванням стало приготування бограча.
«Під час розробки програми я подумав: раз ми перебуваємо в Карпатах, то мусимо приготувати бограч – культову страву цього регіону. Для людей з подвійною ампутацією рук така страва ідеально підходить для тренування дрібної моторики, адже вимагає нарізання м’яса, овочів, підготовки інгредієнтів, контролю процесу приготування. Щиро кажучи, я до кінця не був певен, що ми впораємося, але все вдалося. Нам допомагала місцева мешканка Світлана – вона підказувала послідовність додавання інгредієнтів, а ми самі готували бограч у великому казані на вогнищі. Це було щось неймовірне. Страва вийшла надзвичайно смачною, і ми ще наступного дня її доїдали, розігріваючи», – згадує мій співрозмовник. На його думку, ідея проєкту виявилася успішною: люди повірили в себе і почали робити те, про що раніше навіть не мріяли. Адже мета таких заходів – не лише навчити ветерана виконувати певні дії, а й щоб він застосовував їх у повсякденному житті.
«Незважаючи на те, що у всіх нас відсутні руки, кожен знаходить власний підхід. Навіть я, маючи майже 12-річний досвід подвійної ампутації, відкрив для себе щось нове. Це надзвичайно корисно, коли ми збираємося разом і допомагаємо один одному», – підкреслює Олександр.
Він додав, що після цих ретритів йому почали надходити прохання від ветеранів організувати подібні заходи в Київській області. Тому зараз вони вивчають таку можливість разом з американськими та шведськими друзями.
МИ ВСЕ ЗМОЖЕМО
Серед учасників ретриту був і 22-річний Ярослав Пономарьов із міста Лебедин на Сумщині. До лав ЗСУ він вступив добровольцем у січні 2025 року, служив у складі 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. Брав участь у боях поблизу Часового Яру та Костянтинівки.
Ярослав Пономарьов
Своє рішення піти до Збройних Сил, попри юний вік, він пояснює так: «Я почав цікавитися подіями, що відбуваються в Росії. Зрозумів, як вони живуть, які цінності сповідують, і не бажаю, щоб подібне трапилося в Україні. Тож ми з другом вирушили захищати нашу країну».
29 вересня 2025 року Ярослав отримав важке поранення, яке призвело до ампутації обох рук. Він досі перебуває на лікуванні.
Для Ярослава цей ретрит став не лише можливістю отримати нові навички та мотивацію, а й шансом вирватися з лікарняної рутини. «Перше, що дав мені ретрит, – це зміна обстановки. Там, де ми перебували, – красива природа, спокій, а головне – відчуття приналежності до «своїх». Олександр та інші учасники демонстрували, як справлятися з побутовими речами: приймати душ, дотримуватися гігієни, користуватися туалетом. Навчали виконувати такі дії, про які я раніше навіть не замислювався», – розповідає Ярослав.
Тому, на його думку, такі ретрити є надзвичайно корисними, а обмін досвідом – неоціненним. Одним із найяскравіших моментів для хлопця стала можливість самостійно приготувати собі яєчню: «Там був американець Роберт. Він не володіє українською, але це така людина, з якою легко знайти спільну мову навіть без знання мови. Він виготовив для мене спеціальний пристрій з термопластику, що кріпиться до кукси і дозволяє тримати ніж. Завдяки цьому я можу нарізати овочі, зробити собі бутерброд або щось розпакувати».
Серед нових адаптивних пристроїв Ярослав відзначив платформу для підстригання нігтів на ногах. «Вона кріпиться до підлоги за допомогою присосок. Ти ставиш ногу, іншою ногою натискаєш – і підстригаєш нігті. Можна регулювати висоту та кут нахилу. Мені зараз також виготовляють таку. А на завершення ретриту ми самі готували бограч. Для мене це було значно більше, ніж просто кулінарний майстер-клас. Це був символ того, що ми все зможемо і що в нас ще все попереду», – переконаний Ярослав.
Він також стверджує, що після цього заходу в нього з’явилося бажання допомагати іншим, ділитися власним досвідом. Адже, попри все пережите, юнак не зневірився. Він відвідує тренажерний зал, складає конструктори LEGO, грає у настільний теніс. А нещодавно відкрив для себе кінний спорт.
Хлопець також зізнався, що має кохану дівчину, стосунки з якою зав’язалися вже після поранення: «Ми були знайомі раніше, але не зустрічалися. А коли вона дізналася про поранення, сама зателефонувала мені. Так усе й почалося».
…Саме такі історії без зайвих слів свідчать про те, що життя після важкого поранення не припиняється. Так, обмеження існують, але вони не повинні ставати перешкодою для подальшого руху. Кожна самостійно приготована страва, нова навичка чи подоланий маршрут – це не просто досягнення. Це доказ того, що людина сильніша за власні страхи, обставини та фізичні втрати.
Алла Мірошниченко, Миколаїв
Фото та відео з архіву Олександра Терещенка та Ярослава Пономарьова