Фільм жахів «Залаштунки»: якщо довго вдивлятися в офісну порожнечу – вона почне вдивлятися в тебе
Фото: кадр з фільму
У кінотеатрах України відбулася прем’єра трилера «Залаштунки» від A24, створеного на основі однойменного інтернет-феномену. Оглядач Коротко про ділиться враженнями від стрічки та досліджує разом із психологом причини популярності цього моторошного тренду.
Безкінечний лабіринт без виходу
Людина крокує по покинутому, безлюдному офісному простору. Старі, жовті шпалери, потертий килим, низька стеля, що тисне, мерехтливе люмінесцентне світло. Абсолютна порожнеча, ані душі навколо, лише подекуди розкидані або скидані в купи меблі. Жодного вікна, але є двері, що ведуть до таких самих безлюдних і задушливих кімнат, наче клонованих одна з одної. А потім простір – немов у малюнках Ешера, ігноруючи закони фізики, перевертається на бік, прямує вгору чи раптово вниз. Як довго ти тут? Невідомо – немає дня, немає ночі. Як я тут опинився? Просто йшов у своїх справах і раптом провалився, раптом притулився до стіни – і пройшов крізь. І більше нічого в цьому світі немає, окрім жовтих шпалер і повторюваних кімнат. Це виглядає як суцільний лабіринт, у якому можна блукати вічно, адже виходу просто не існує. Лише брудні стіни, темні кутки, нескінченні повороти та розгалуження, і відчуття тривоги – хто знає, яка небезпека чатує за черговою стіною. Або, що ще гірше: нічого не чатує.
Напевно, це і є безвихідь.
Або ж – популярний інтернет-феномен «Залаштунки» (The Backrooms), який з’явився приблизно у 2019 році. Його описують як гігантський простір, розташований десь поза межами нашої реальності. Вважається, що саме сюди потрапляє безліч людей, які з незрозумілих причин зникли безвісти. Час тут плине інакше, і часом у темних закутках ховаються небезпечні сутності. Це може бути покинутий басейн, старі заводи чи аеропорти, але найчастіше «Залаштунки» – це жахливий у своїй байдужості та безкінечності, застиглий у часі офісний простір.
Попри свою непривабливість та моторошність, це місце викликало шалену популярність: фанати створювали про нього відеоігри, знімали ролики на YouTube, писали фанатські теорії, і ця тема не оминула й кінематографістів.
Чому цей кошмар настільки полюбився інтернет-користувачам, ми ще обговоримо з психологом, а зараз – про фільм.
У фільмі герої стикаються з власними страхами, тому гра акторів тут має вирішальне значення. Ренате Реінсве у ролі психотерапевтки. Кадр з фільму
Циклічність і повторення як життєвий вибір
Хто б міг краще передати художній образ безвихідного блукання у просторі без виходу, як не 20-річний ютубер, який здобув славу завдяки своєму веб-серіалу «Залаштунки»?
Перше ж відео Кейна Парсонса на цю тему стало вірусним, і він продовжив знімати нові епізоди. Коли кількість серій сягнула 25, ним зацікавилися одразу кілька кінокомпаній, а сам Парсонс отримав пропозицію зайняти режисерське крісло та створити повнометражний фільм на основі своїх відео. Більше того – для зйомок запросили доволі відомих акторів: Чівейтела Еджіофора («12 років рабства», «Життя Чака»), номіновану на премію «Оскар» за найкращу жіночу роль Ренате Рейнсве («Сентиментальна цінність»), а в епізодичних ролях – Фінна Беннета (Ейріон Таргарієн у серіалі «Лицар семи королівств»), Лукіту Максвелл (зірка серіалу «Правдива терапія») та Марка Дюпласса (серіал «Ранкове шоу»).
У центрі історії – Кларк, чоловік середнього віку, який продає вживані меблі. Типовий невдаха: вивчився на архітектора – не зміг працювати за фахом, одружився – дружина вигнала його з його ж дому, відкрив магазин – клієнтів немає, а витрати зростають.
Щоб вирватися з цього кола безнадії, Кларк навіть звернувся до психотерапевтки Мері Кляйн, авторки популярних книг про те, як припинити рухатися по звичній колії та почати нове життя. Проте, терапія просувається не дуже успішно, Кларк постійно прокручує свої невдачі та образи на дружину.
А тут ще й почали надходити якісь шалені рахунки за електрику. Досліджуючи можливі витоки в магазині, Кларк раптом провалюється крізь стіну та опиняється в запорошеній офісній кімнаті – де нікого немає, лише безліч приміщень та поворотів, а ще явно десь причаїлося щось невловиме та зловісне.
На диво, Кларку вдалося повернутися назад, але це приміщення вже захопило його зсередини. Він раз за разом навідується туди, намагаючись розгадати таємницю лабіринту. Він навіть намалював план приміщень, які встиг оглянути, і поділився цим із психотерапевткою. Але та, звісно, йому не повірила.
Та коли Кларк не з’явився на черговий сеанс, а його магазин виявився закинутим, психотерапевтка вирішує йти за намальованим планом, щоб врятувати клієнта з іншої реальності, навіть не здогадуючись, які жахи чекають на неї попереду і як вони переплетуться з її власними демонами.
Події відбуваються у 80-х – така стилізація також непогано працює на нагнітання страху. Кадр з фільму
Не такий простий, як здається
На перший погляд сюжет здається досить простим, скільки ми вже бачили жахів про потрапляння в іншу реальність? Згадаймо хоча б довгоочікуваний цього року «Сайлент Хілл: Повернення». То що ж відрізняє «Залаштунки» від інших? Моторошною атмосферою нас не здивуєш, та й сценарій часом провалюється. А тим часом на Rotten Tomatoes рейтинг фільму – 92% свіжості.
Перше – це популярність самого феномену «Залаштунків». На великому екрані це виглядає далеко не так невинно, як на моніторі – лабіринти затягують так, що лише одна думка – хоч би вночі не наснилося. Зводить з розуму оптична ілюзія архітектури, фізично відчуваєш задуху цих приміщень. Деякі сцени у форматі «знайденої та пошкодженої плівки» ще й підкреслюють «достовірність» того, що відбувається.
Ще одна відмінна риса – Кейн Парсонс не намагається налякати глядача (хоч і не без цього), його більше цікавить завдання звести з розуму і тихо зруйнувати наше відчуття реальності. Він досягає цього майстерно – навіть вихід з ТРЦ після сеансу починає здаватися пасткою.
І недаремно запросили відомих акторів, чия гра маскує недоліки сценарію та режисерської роботи. Хоча Еджіофор, геть не схожий на своїх колишніх емпатичних персонажів – а зараз злий торговець, який звинувачує весь світ у своїх невдачах. Хоча Рейнсве, чия героїня раз за разом переживає ще й свої дитячі травми. Свій внесок у тривожну атмосферу роблять й інші герої.
Ну і, звичайно, не може не вражати дебютна робота 20-річного режисера, який з підліткових відео стрибнув одразу до одного з найдивніших проєктів A24.
Є питання
Чим так приваблює та лякає феномен «Залаштунків»?
Розбираємось разом з психологинею та культурологинею Анною Давидовою.
– Кріпіпаста (а саме кріпіпастою є інтернет-феномен Backrooms: від англійського слова creepy – моторошний, та copypasta – текст, який копіюють і поширюють) – це сучасна варіація «лякалок» нашого дитинства: на кшталт історій про «труну на коліщатках» і «чорну-чорну руку», – вважає психологиня.
Вона підкреслює, що інтернет – вже давно породжує власні міфи. І процес створення цих міфів певним чином слугує для опрацювання наших страхів.
– Феномен Backrooms у цьому плані дуже показовий. Тисячі людей у мережі разом вигадували та дописували рівні цього світу, створювали класифікації монстрів, вигадували правила виживання. З погляду наративного психологічного підходу, людина зцілюється, коли переходить із ролі безпорадної жертви обставин (страху) у роль Автора чи Дослідника. І створюючи правила всесвіту Backrooms навколо архаїчного людського страху перед безвихідними просторами, інтернет-спільнота колективно його «приборкує».
– А чому нас лякають безвихідні простори?
– Кріпіпаста Backrooms – це осучаснений архетип Лабіринту. Можна сказати, що давньогрецький лабіринт Мінотавра перетворився на сучасний лабіринт офісних приміщень із люмінесцентними лампами. Страх загубитися у подібному просторі і зустріти за рогом чудовисько – архаїчний, буквально зашитий у нашій ДНК, просто інтернет дав йому нові декорації.
Простори на кшталт Backrooms називаються лімінальними: від латинського limen – «поріг». У психології та антропології цим терміном називають перехідні стани або місця. Лімінальний простір – це місце транзиту, переходу, яке існує лише для того, щоб виконувати свою функцію. І якщо його функціональність порушена, це викликає тривогу.
Наш мозок мислить функціонально. Офіс, торговий центр, вокзал, аеропорт мають бути повними людей. І коли ми бачимо подібні місця абсолютно порожніми, у стані «застиглого часу», виникає збій у сприйнятті. Мозок буквально кричить нам: «Тут щось не так!», – вмикаючи механізм тривоги.
Ця «майже нормальність» дезорієнтує. Нашій так званій внутрішній Дитині життєво необхідна передбачуваність, щоб почуватися в безпеці. У Backrooms немає вікон, немає годинників, немає орієнтирів. Це простір безжальної ізоляції, де ламаються звичні патерни, викликаючи екзистенційний жах перед невідомим.
– Чому ж ми ходимо в кіно на такі фільми, ночами переглядаємо подібні відео на Youtube, граємо в ігри?
– Порожній простір – це водночас наче чисте полотно. Наративна психологія каже, що людина схильна додавати власні сенси туди, де їх немає. Порожнеча заворожує, бо запрошує нашу уяву стати співавтором історії та зазирнути за поріг буденності. Ну і заразом подивитися в очі власному страху, що теж може бути корисним.
Порожні лабіринти похмурих офісних приміщень, де за рогом може чатувати небезпека, – створюють моторошний настрій. Кадр з фільму