Дзюдоїст Артем Лесюк: Обожнюю кінострічки про Гаррі Поттера і готуюся до Олімпіади в США

Фото: інстаграм Артем Лесюк

Три роки без призових місць на великих турнірах могли б поставити крапку в кар’єрі будь-кого, але не Артема Лесюка. Один з найбільш іменитих і досвідчених дзюдоїстів України, 29-річний киянин Артем Лесюк, знову серед кращих у світовому дзюдо. На престижному змаганні Grand Slam в Душанбе Артем не тільки здобув «срібло» у ваговій категорії до 60 кг, а й продемонстрував, що він готовий до своєї головної олімпійської мети. Після втрати особистого наставника та сумного пропуску Олімпіади у Парижі Лесюк знову в строю.

Про вартість цієї медалі, про важливе рішення покинути п’єдестал під час гімну країни-агресора та про те, чому поза килимом він знаходить умиротворення на риболовлі та за кухонною плитою, він поділився з журналістом Коротко про.

Незвично бачити росіян на турнірах

– Артеме, ви вибороли «срібло» на Grand Slam у Душанбе. Які роздуми та почуття у вас залишилися після турніру? Що для вас означає цей успіх?

– Я дуже задоволений. Це моя перша подібна медаль за три роки. Але сильно тішитися немає не те щоб бажання, немає потреби. Це лише один з невеликих етапів до цілі, до якої я прямую. Я радий, що приїхав на такий турнір і зміг показати своє дзюдо, свою боротьбу. І що я готовий брати участь, боротися за нагороди та перемагати.

– Як вам далася дорога до фіналу?

– Я зробив те, що вмію – виконав свою роботу. Виходив з кожним опонентом і боровся в стійці та партері, атакував першим номером. Усе, що планував, – все вдавалося.

– Було декілька сутичок з представниками країни-агресора. Чи налаштовуєтеся на них якось по-особливому?

– Емоційно це складніше, тому що це досить незвично. Незвично бачити їх тут. Навіть до повномасштабного вторгнення вони змагалися без прапора, без гімну. А зараз ситуація ще гірша, вони є агресором, що визнано в усьому світі. Виходячи на поєдинок, намагаюся не дуже думати, що це росіянин, щоб це не збивало з пантелику. Це просто опонент, якого потрібно здолати.

– Під час церемонії нагородження ви не стали перебувати на п’єдесталі в той час, коли звучав гімн країни-агресора. Чи були якісь непорозуміння через це з організаторами турніру?

– Жодних непорозумінь не було. У нашій міжнародній федерації є затверджений статут, який дає нам можливість після офіційної частини не бути присутніми під час гімну.

– Які завдання ставите перед собою на перспективу?

 – Хочу набрати чудову форму, здобути більше нагород. Незабаром розпочнеться олімпійський відбір, і я хочу потрапити в олімпійський рейтинг, набрати необхідну кількість балів і поїхати на ще одні свої Олімпійські ігри, які відбудуться у Лос-Анджелесі.

Здобути перемогу тільки силою або тактикою неможливо

– Коли ви вперше відчули, що дзюдо для вас не просто спорт, а покликання?

– Мабуть, коли почалися перші серйозні міжнародні змагання, у кадетському віці. Тоді я усвідомив, що це вже не хобі, це праця. У той час я починав отримувати перші гроші – призові, заробітні плати, премії. Це були невеликі гроші. Але це була моя перша робота, від якої я отримую насолоду.

– Який етап у вашій кар’єрі був психологічно найскладнішим і що вам допомогло пережити такий етап?

– Після Олімпійських ігор у Токіо, коли я залишився без свого наставника. Через сімейні обставини він пішов із дзюдо. І потім я не пройшов відбір на Олімпійські ігри в Парижі. Я програв конкуренцію і досить тривалий час взагалі був без нагород, без перемог і без бажання тренуватися. Це були найскладніші періоди. Але віднедавна я дещо змінив у своєму житті. І зараз я дуже задоволений своїм дзюдо, тренуваннями.

– Які риси характеру дзюдо сформувало у вас?

– Цілеспрямованість. Тому що, попри всі складні часи, травми, поразки, я все одно тут і я йду до своєї мети. Хоч би як важко мені не було. Це мені імпонує. Я вважаю, що найголовніша риса – це цілеспрямованість і здатність ніколи не здаватися. Якщо є ціль, то потрібно завжди йти до неї, попри все.

– Що більше дало вам у особистому розвитку як спортсмену: поразки чи перемоги?

– Звісно, це поразки. Тільки поразки змушують тебе рухатися далі, виправляти свої помилки, вдосконалюватися. Перемога може тебе десь засліпити. А поразка буде завжди тримати в тонусі і показувати твої слабкі сторони. Тому без поразок не буде перемог, це 100%.

– Як би ви описали свій стиль дзюдо? І що важливіше у дзюдо – “фізика” чи вміння тактично мислити?

– Мабуть, сила. Тому що у мене така більш силова боротьба, ближче до грузинського дзюдо. Я люблю силові прийоми. Чимало хлопців використовують швидкість, рухи руками та ногами, а я більше люблю силове дзюдо. Тому, якби можна було обирати, я б обрав бути важковаговиком і завжди використовував би свої прийоми, які дуже підходять для важких вагових категорій. У дзюдо не можна виокремити “фізику” чи вміння тактично мислити, тому що дзюдо – це дуже інтелектуальний вид спорту, потрібно завжди думати і дуже швидко ухвалювати рішення. Розділяти не можна. Здобути перемогу тільки силою чи тактикою неможливо. Потрібно використовувати свою силу і силу супротивника проти нього, а для цього потрібно вміти мислити і дуже швидко приймати рішення.

Не виключено, що 3-річний Артур піде стопами батька. Фото: інстаграм Артем Лесюк

Якби не дзюдо, став би шеф-кухарем

– Який ви поза межами татамі? Чим захоплюєтеся?

 – Я такий же врівноважений і спокійний, як і в спорті. Який я на татамі, такий же я і в житті.

– Що допомагає вам «перезавантажитися» після турнірів і тренувань?

 – Я люблю риболовлю, байдуже – весна, літо… Можу прокидатися дуже рано і сидіти там цілими днями. Дехто каже, що це важко і безглуздо, а я отримую велике задоволення. Для мене це найкращий відпочинок – піти і побути наодинці. Мені ніхто не потрібен на риболовлі. Тільки я і вудка. І ще дуже люблю готувати їжу. Я обожнюю їжу і дуже смачно готую, це прямо моє ще одне захоплення.

– А книги, фільми?

 – Зараз читаю «Гру престолів», серію книг. Але більше люблю фільми. Обожнюю «Гаррі Поттера» і фільми з Жан-Клодом Ван Даммом. Серіалів дуже багато. Я, напевно, кіноман. Того ж «Гаррі Поттера» я можу переглядати по декілька разів на рік.

– Що б обрали у житті, якби не дзюдо? Що вам до вподоби?

– Якби не дзюдо, я б обрав бути шеф-кухарем. Люблю готувати. Причому не звичайну їжу – каші чи макарони. Так, я це роблю. Але мені більше до вподоби готувати страви різних країн, у яких я був, які страви там куштував. Тому, коли повертаюся додому, я із задоволенням готую і насолоджуюся. Тож, мабуть, я був би шеф-кухарем.

– Що вам дало дзюдо у житті не в плані медалей і перемог, а в плані якихось життєво важливих речей, цінностей?

– Я вважаю, це вміння цінувати людей, які поруч із тобою. Цінувати час. Цінувати те, чим ти займаєшся. Любити працю, своє життя, жити тут і зараз. Тому що спорт швидко закінчується. Ніби я нещодавно поїхав на свої перші змагання, а як замислюся – то я вже 20 років у дзюдо. Дуже скоро, мабуть, час завершувати. Тому слід цінувати час, цінувати людей, які є поруч. Завжди можна зрозуміти, хто за тебе дійсно переживає, а хто – ні. У цьому спорт – це дуже добре. Ти починаєш дивитися на все під різними кутами.

– Про що мрієте?

– Мрію бути щасливим. Бути зі своєю родиною. Якщо брати спорт, то, звісно, це медалі чемпіонатів світу та Європи, олімпійська медаль, до якої я прямую, це мрія, яка досі у мене є. Мрію закінчити спорт так, щоб мене згадували не тільки як хорошого спортсмена, а і як порядну людину. Це також одна з моїх мрій.