Мирослав Кувалдін: Навчаюсь на психолога, щоб допомагати людям знімати “емоційний затор” від війни

Фото: Культурні сили

Раніше ми знали музиканта Мирослава Кувалдіна як фронтмена першого в Україні реґі-гурту The ВЙО, але сьогодні у нього дещо інші вподобання. Оскільки Кувалдін служить в ЗСУ, то і музику створює відповідну – військовий шансон, а місцями для його виступів є укріплення та насадження. Напередодні “великого літнього турне по насадженнях”, як жартує сам музикант, його гурт ІБАШ отримав від командування відгул, за час якого музиканти встигли дати у Києві два концерти. Приблизно в цей час журналістка Коротко про “перехопила” Мирослава Кувалдіна в Києві, і вони щиро поговорили.

В розмові музикант повідомив, чи існує наразі гурт The ВЙО, що таке ІБАШ, чим він займається в “Культурному десанті”, а також про те, чому вступив на заочне навчання на психолога і чим загрозливе приглушення почуттів на війні. 

“Зараз я вже маю аж чотири категорії прихильників”

– Мирославе, у мене є товариш, якому 33 роки, – і він вас пам’ятає як ведучого М1. А я йому кажу, що Кувалдін – музикант легендарного гурту The ВЙО взагалі-то, але він все говорить про те, що саме телебачення – ваш зірковий час… 

– Я за тим, хто мене на якому етапі творчості згадує, орієнтовно можу визначити вік людини. 

– Тобто у вас, виходить, є дві категорії фанів? 

– Три, ні, вже навіть чотири категорії. Перші мене знали по The ВЙО, а це і фестиваль “Червона рута” 1993 і 1995 років, і “Територія А”, з якою ми досить продуктивно співпрацювали. Далі був музичний канал М1, куди я потрапив на момент його заснування і де сім років відпрацював у кадрі ведучим. Згодом з’явився Джонич. Я зустрічаю людей, які лише в Квасах (село в Рахівському районі, де Кувалдін у 2022 році пішов служити в ТрО. – Авт.) познайомилися з моєю творчістю і знають мене лише як Джонича. І зараз ще виник ІБАШ (Інструментально-Бліндажний Ансамбль Шансону) і безліч побратимів. Гадаю, що вони почують всю цю музику, і вона їм буде близька. А в цілому вся Україна – це мій потенційний слухач. Звичайно ж, і думаю, що в моїй творчості буде ще не один період. Якщо ви хотіли щось нескромне від мене почути, то не вийшло (усміхається).  

Гурт The Вйо. Фото: надано Мирославом Кувалдіним

– Давайте по черзі. З гуртом The ВЙО, який ви у 1991 році створили разом із Сергієм Підкаурою, все зрозуміло. Хоча цікаво, чи зараз існує хоч в якомусь вигляді чи не єдиний в Україні реґі-гурт? 

– The ВЙО наразі на перерві. Ми до війни намагалися трохи вийти на європейську реґі-сцену, тому що цей стиль дуже затребуваний в Європі, і там є багато фестивалів. Ми на деякі з’їздили і ще залишилося кілька, до яких ніяк не могли потрапити. І ось цього року мені з одного такого фесту написали і кличуть. Я в цілому погодився, але не знаю, як зараз всіх зібрати, бо хтось за кордоном, хтось у війську. А ще у 2025 році відійшов у засвіти наш саксофоніст Саша Уницький. Одним словом, складно дуже всіх зібрати та ще й вивезти за кордон. Ну і за ці чотири роки війни у нас жодного релізу не було, якщо не брати до уваги реліз з Катею Чілі, але пісню “Жити” ми записали ще до війни. Просто оприлюднили її у 2023 році. 

– Продовжуємо йти за категоріями ваших шанувальників. Робота на музично-розважальному каналі М1 на самому початку 2000-х подарувала вам той шалений успіх, який не змогла дати музична діяльність. Але ви все ж таки пішли з телебачення.

–  Ну, по-перше, у мене з М1 закінчився контракт, і подовжувати його не було жодного бажання. А по-друге, я стомився говорити багато і ні про що. Визнаю, ця робота навчила мене багатьом корисним речам, але потрібно було рухатися далі. Ну і я пішов. 

– Добре. Тоді – Джонич. У 2018 році ви стали продюсувати групу свого “брата-близнюка” Jonych&Ципа Банда. Це що було?

– Це я ще до ковіду надумав робити український шансон і придумав для цього оповідь, що у мене є “брат-близнюк”, якого я не бачив з дитинства, він гуцул і мешкає на Рахівщині в селі Кваси. 

А далі почався ковід, концертів особливо не було, і в якийсь момент я подумав, якщо хтось приїде в Кваси і запитає “Де тут ваш чорний гуцул?” – то люди відверто скажуть, що немає такого. Тому я, щоб всі повірили в існування Джонича, вирішив сам переїхати на Закарпаття в Кваси. Тоді мої діти вже почали навчатися в школі онлайн, і до конкретного місця ми не були прив’язані. Тому ми всією сімʼєю вирушили на Закарпаття і там оселилися.

І там в Квасах, власне, мене й застав початок повномасштабного вторгнення. Я пішов у ТрО і потрапив в рахівський батальйон, де всі були із сусідніх сіл та міст. І там я одразу взяв собі шеврончик з позивним “Джонич”, і отак моя мрія здійснилася, бо у мене з’явилися побратими, які можуть підтвердити, що так, Джонич – то наш “хлопець”. 

– Мрія здійснилася, але дуже незвичайним чином. Знаю, що військовослужбовець з позивним “Джонич” був під Бахмутом та Марʼїнкою і отримав звання молодшого сержанта. Ну а далі його запросили в “Культурний десант”. Що це за утворення?

– Є велика структура, яка називається “Культурні сили”, а вже до їх складу входить “Культурний десант”. Він складається з мобільних груп, в які входять військові, котрі до війни займалися мистецтвом. І це не тільки музиканти, а й актори, поети, є навіть мобільна група, в яку входять лялькарі.

Ми свою групу називаємо ІБАШ – це абревіатура, яка розшифровується як Інструментально-Бліндажний Ансамбль Шансону. До складу входять контрабас, труба, саксофон, ну і я з гітарою. Також у нас є одна цивільна дівчина Юлія Франк, яка грає на фортепіано, ну й іноді співає. Оскільки група дуже мобільна, то ми заходимо в будь-яке розміщення, нам не потрібно багато простору і багато часу, щоб підготуватися до виступу. 

– А я думала, що ІБАШ – то якийсь ваш стан духу.

– Стан духу, безперечно, ну і плюс наказ. Просто простіше виконувати наказ, коли він співзвучний зі станом духу. 

Мирослав Кувалдін і його «брат-близнюк» Джонич. Фото: надано Мирославом Кувалдіним

“Зараз надходить багато ІПСО, націлених на те, щоб віддалити цивільних та військових”

– Я здивувалась, побачивши у Вікіпедії, що ви професійний психолог. У вас є така освіта?

– Я ще навчаюся, вступив на заочне відділення вже перебуваючи в армії. Це було потрібно, бо ми в армії займаємося морально-психологічним забезпеченням, тому хотілося б це більш професійно робити. Я просто розумію, що мені ця наука не завадить. Бажано розібратись із цією темою, щоб бути ще більш дієвим, тому що музика – це ж перший крок, яким ти відчиняєш двері, а далі вже потрібно психологічну роботу проводити. Музика це частково і робить – вона з емоціями працює та повертає людей до емоцій і взагалі до переживань, які під час служби дуже сильно приглушуються і стираються.

– А наскільки це небезпечно?

– Це не найкращим чином на людей впливає. Військо – це не місце, де можна сильно переживати. Емоції тут заважають. І через це люди навмисно їх “закривають”, а музика допомагає щось відчувати і давати вихід цим емоціям. І це стосується не тільки військових, а й цивільних. Я думаю, коли ти постійно знаєш, що може “прилетіти”, то не залишається сил постійно з цього приводу хвилюватися, і відповідно ти автоматично трошки починаєш приховувати всі ці побоювання та емоції, а так не можна. Тому виходить, що морально-психологічну підтримку і цивільні люди мають отримувати також. Тому я й пішов вчитися на психолога, щоб якісно працювати з людьми арттерапією і допомагати їм знімати так званий “емоційний затор”, який війна створює. 

Я в роки війни в основному пишу пісні про людей, які здебільшого зараз у війську – у нас є пісня і про піхоту, і про операторів БпЛА, навіть про комбата. Та останнім часом ми почали думати про більш широку аудиторію, бо зрозуміли, що не потрібно розділяти цивільних і військових, а навпаки – треба їх об’єднувати, бо всі ми громадяни однієї країни і всі перебуваємо в одній непростій ситуації. 

Мобільним бригадам “Культурного десанту” часто приходиться на фронті виступати в складних умовах. Фото: Культурні сили

– Тому у квітні в Києві ІБАШ влаштував поспіль два концерти? На подібних цивільних концертах ви взагалі який репертуар виконуєте? 

– Той, що маємо – військовий шансон. На одному з концертів ми презентували свій дебютний альбом “Чикі-Бум”, в який увійшли пісні, створені за останні два роки під час ротацій, поїздок у підрозділи та живого спілкування з військовими.

А на другому концерті представили матеріал з майбутніх альбомів – там вже було більше пісень не таких вузькоспеціалізованих, не суто про армію, хоча про армійські професії теж багато є. Але ми там почали згадувати професії, знайомі і цивільним людям, ну щось на зразок діловода чи бухгалтера. Наше головне завдання, насправді, зблизити ці дві аудиторії і зробити так, щоб цивільні, в першу чергу, не боялися армії. Бо, якщо ви помітили, зараз надходить багато ІПСО, націлених на те, щоб віддалити цивільних та військових. Основний меседж такий, що ось повернуться військові, всі будуть контужені, всі будуть з проблемами з психікою – і від того цивільним буде “жах”.

А наше завдання – навпаки: це все якимось чином зшити в одну міцну спільноту, тому що в армії повно людей, які не планували собі військову кар’єру, тобто вони такі самі цивільні, які просто зробили серйозний вибір у своєму житті і пішли у військо. Тому це звучить так, що всі військові – колишні цивільні, а всі цивільні тепер на війні. 

– Мене дуже хвилює страх людей в тилу перед тим, що всі військові колись повернуться. Тому що ми не знаємо, як з військовими розмовляти, як їх правильно реабілітувати, щоб вони швидше вливалися в цивільне життя. 

– Найкраща реабілітація – це родина. Коли ти опиняєшся в нормальному соціумі, в якому тебе не бояться, в якому з тобою нормально спілкуються, то все стає на свої місця. Ізраїль, скільки існує, весь час воює – і все нормально, розумієте? Тобто є приклади, є де цьому навчитися. Гадаю, не треба себе погано налаштовувати. Зрозуміло, що є люди, яких сильно травмувала війна, але є й методи, які їх спроможні “вирівнювати”. Думаю, це дуже невеликий відсоток людей, які за норму випадають.

– А ваша освіта дає можливість працювати з ПТСР чи ви не будете цим займатись? 

– Я розглядаю цей варіант, тому що розумію, що багато військових скоріше довіряться зі своїми психологічними проблемами також військовому, ніж цивільній людині. Хоча не знаю, як далі буде. Поки що ця психологічна освіта мені потрібна для моєї роботи, якою я зараз займаюся. Але така можливість в запасі у мене є. 

– А зараз ви інструментарій психолога як використовуєте? Ви з військовослужбовцями після концерту спілкуєтесь чи як?

– Так, спілкуюсь. І хоча це не прийом у психолога, але це вже інша розмова, ніж просто на концерті спілкуватися. За два роки, які я перебуваю в “Культурному десанті”, ми провели, мабуть, вже більше тисячі таких зустрічей. Кожну потім ми аналізуємо і пишемо звіт. Всі дані збираються в один аналітичний центр, де вибудовуються наступні кроки, розробляють інструменти, які реально працюють. Такі робочі інструменти ми беремо на озброєння і далі продовжуємо їх тестувати на таких от щоденних зустрічах. 

– Взагалі повинна бути державна програма, за якою психологів би виховували серед військових.

– Воно все до цього прямує. Якщо все складеться нормально, то українське військо буде в багатьох аспектах прикладом для всього світу. Бо ми маємо багато бойових нововведень, ви ж знаєте, що в світі запрошують на консультацію наших фахівців. Так само і психологічні якісь штуки, і культурологічні – весь цей досвід, сподіваюся, зберуть разом, проведуть реформу, і ми отримаємо армію і суспільство майбутнього.

– Вас послухаєш, так наче все йде за планом. А ось іноді слухаєш просто людей чи якихось експертів, а у них в наративах – “все пропало!”. І ці “всепропальщики” вганяють тебе реально в стрес.  

– Ну, ця емоція просто найлегше “ковтається”. І через це таких відео багато записують. І знову ж таки в цьому зацікавлений наш супротивник. Московити виділяють шалені “бабки” на те, щоб у звичайного українця склалося враження, що все зникло. А ми, власне, й працюємо на те, щоб світло перемагало. 

– А якщо не про світло, а про наш шоу-бізнес – ви колись написали кілька пісень для Олі Полякової. А зараз до вас якісь артисти звертаються з приводу пісень? 

– Ні, але звертаються військові підрозділи. Я багато вже написав всіляких гімнів бригад та пісень батальйонів. Я зараз більше зосереджений на війську, на армійській культурі і туди свої сили спрямовую. Хоча пісню просто ні про що я теж, звичайно, можу написати. 

– Тобто Полякова може звертатися, бо в неї зараз немає хітового репертуару українською мовою. 

– Ну вона ж свої пісні всі перекладає. За неї я не хвилююся, Оля Полякова точно з усім впорається.

Гурт ІБАШ серйозно відноситься до завдання підйому морально-психологічного стану військових. Фото: Культурні сили

“Нам треба трохи прибрати токсичність в мовному питанні”

– Щодо ваших сенсів в піснях ІБАШ, там є багато патріотичного і легкого, але у вас є декілька пісень про ухилянтів, наприклад “Ти такий цікавий”, і вони для вашого іміджу не дуже корисні, тому що на вас реально сиплеться багато хейту в ютубі.

– Це корисно для держави, це корисно для перемоги. Так що дописи, що стосуються мене, в останню чергу турбують. Я не читаю ці коментарі.

– Але ж ми розуміємо, що люди зляться, коли їм говорять, що треба йти в армію, а вони не хочуть. 

– Дивно, що в тих піснях жодного слова немає про те, що давайте збирайтесь і йдіть у військкомат. Ви розумієте, що люди все сприймають, дивлячись на своє відображення, і вкладають ті сенси, які у них в голові є. Ця пісня про те, що чим би ти не займався, в армії знайдеться робота і для тебе. Тут будь-яка професія знадобиться. Бо в армії не тільки в штурми треба ходити, а й їсти готувати, накази писати та багато чого. 

– Знаю, що для українських військових мова – це принципово, бо мова – це щит, але в Києві дуже багато молодих людей і старших школярів зокрема, які розмовляють російською. І те, що українського контенту музичного багато, ситуацію не виправляє. Можливо, ще просто часу не так багато минуло… Що ви думаєте? 

– Ну уявіть, що ви …надцять років росли в одному середовищі, а потім за два роки вам потрібно швидко перебудуватися. Гадаю, сьогодні просто треба створити такі умови, щоб, з одного боку, українська була обов’язковою мовою, а з іншого боку, щоб це було стильно, модно, молодіжно – і тоді все запрацює. А в Києві так було завжди. Та все одно ця війна кожного зачепила. В школі, можливо, ще працює якийсь підлітковий протест. Можливо, через використання російської люди якимось чином намагаються виділятися і відрізнятися, але це дуже легка і нерозумна протидія. А ще б я сказав, що люди просто лінуються виходити з зони комфорту. Вірю, що все стане на свої місця, просто на це потрібен деякий час. 

І мені здається, що нам, носіям української мови і культури, треба бути трохи більш терплячими. І я ось помітив, що коли ти десь буваєш за кордоном і починаєш хоча б трохи говорити мовою місцевих, то тебе одразу починають вихваляти на зразок “ой, яка класна в тебе німецька чи там англійська”. Ну тобто тебе підтримують, а не сміються з того, що людина не може вимовити правильно “паляниця”. Нам треба трохи зменшити токсичність і, навпаки, простягати людям руку допомоги і підтримувати найменші спроби перейти на українську. 

– Ви так лагідно про такі серйозні речі говорите. Я і раніше в інтерв’ю ваших відмічала відсутність агресії до будь-якої теми. Не знаю, як ви так живете. 

– Ну, мені просто до вподоби айкідо, а не карате (усміхається).